І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
— Ти куди це, Максиме, празникову одежу нап’яв? — запитала кволо мати.
«О, знову Максим! — аж поморщився Володя. — Скільки їм не кажи, скільки не товчи, а вони все одно: Максим та й Максим!» Однак стримався: хвора мати ось уже третій день, як не зводиться з постелі — горить голова, палить у грудях. Мав сьогодні привести лікаря, того самого, що приїде з Хоролівки читати лекцію.
— Та в сільбуд же треба.
— А що там буде?
— Та хіба я вам не казав? Лекція, а тоді кіно.
Мати іще хотіла щось запитати, та зайшлася кашлем, надриваючи груди. Кашляла, аж стогнала, аж сльози наверталися на очі, й Володька, переповнений жалем, лагідно сказав:
— Потерпіть уже. Ось приведу вам доктора, він вас ураз на ноги поставить.
Мати, накашлявшись, довго по тому віддихувалась, пила з полив’яного кухля, проливаючи воду на обвислу сорочку. Напившись, докірливо мовила:
— Ох, сину, замучив ти мене зовсім!
— Чим же я вас замучив? — з досадою мовив Володька, знаючи наперед, що відповість йому мати.
— Що не хочеш ворожки покликати. Ворожка вже давно мені помогла б. А дохтур поки приїде, то мене й лихоманка скрутить.
— Не скрутить! — втішав матір Володька. — Доктор сьогодні буде, я ж вам про це казав. А ви як маленькі: все за оті забобони чіпляєтесь!
Мати тільки махнула рукою: «І в кого, ви скажіть, отаке шалапутне, таке остисте вдалося? У людей діти як діти, все більше по хазяйству, все дбають, щоб хліб — у хату, щоб достаток — у двір, а це мов з-за вугла мішком прибите! Загнуздається в оту партупею та й гасає, як скажене, селом: все
комунію хоче построїти! Хазяйські сини, що де побачать, — додому тягнуть, а це ладне із себе останню сорочку зняти на оту світову революцію. Ще в двадцять четвертому вибзділо з хати все борошно. Й на окраєць, щитай, не лишило. «Не можна, мамо, пролетаріат з голоду пухне, а ми тут свої пельки запихатимем!..» А коли задумало перехрещуватись — боженьку ж ти мій! Наїлася того сорому — й досі гикавка трясе. Ну, скажіть, люди добрі, чим було погане ім’я — Максим? І діда твого, й прадіда Максимом звали, і, слава Богу, нічого їм од того імені не сталося, прожили на світі, як всі люди. А цьому вишкваркові воно, бач, колькою в боці застряло. «Хочу, мамо, носить ім’я Леніна, який нам указав нову путь!..» Та хіба ж, сину, ім’я красить людину? І хіба мало на світі хороших людей, що різні імена мають! Дак це ти кожного разу перехрещуватись будеш? Та хто ж вас і розбере, якщо всі ви Володьками станете!.. Не послухалось. «То за вас, мамо, забобонність ваша говорить. То з ваших очей полуда не спала». А лудило б тебе — не переставало, якщо ти вже рідну матір сліпою зробив!..
Або іще: я вже стара, сил катма, хата за молодою хазяйкою так і голосить. Та хіба тільки хата. Он і город, і порося, і корівка, і кури — всьому треба лад дати, за всім доглянути. Хіба раз заводила з ним про це розмову? «Бачиш, сину, яка я вже немічна стала, як що, так і вилежую, а хазяйству ж руки робочі потрібні. Молоді, справні руки. Ти б уже мені хоть сказав, до кого думаєш старостів засилати».
Витріщиться так, мовби Бог його зна яку дурницю і ляпнула: «Яких іще старостів! Тут он хоровий гурток організовувати треба, а ви із своїми старостами!..» Гарнізовуй, кажу, що собі хочеш, а про свою стару матір теж не забувай. Думаєш ти женитися чи отак лобурякою й доходишся, поки тебе всі дівки оминати стануть? «Не думаю, — каже, — зараз не думаю. І не вмовляйте мене, мамо, й не просіть, бо зараз нізащо не женюся!» А коли ж? — питаю. Коли ж?! «Після світової революції. От як звільнимо пролетарів усього світу од буржуйських кайданів, отоді я вам і приведу в хату невістку». Еге ж, приведеш, приведеш... Приведеш, тіки не в хату, а хіба на мою могилу... А він тіки сміється. А він ще й співає: «Ми раздуєм пожар міровой!» Дуй, дуй, кажу, сину, тіки дивися, щоб губи собі не обпік! Вогонь, сину, такий: палить, куди вітер повіє. Та й кому вони милі, всі оті пожари! Тутечки одна хата загориться — од страху серце заходиться, а ти увесь світ хочеш спалити... Ще дужче регоче, шалапута!.. «То, мамо, не такий пожар буде: в ньому тіки буржуї погорять!..»
І що воно за діти такі повелися: ані тобі пошани, ані страху божого! Ходять як оглашенні, не слухають ні батька, ні матері. Не довели господи, іще й невістку отаку приведе! Кручену-верчену, що їй тіки пожари у порожній голові і густимуть. Тоді вже напалять. Розведуть тутечки таке, що й на мені шкіра горітиме.
Іч, крутиться перед дзеркалом із тим картузом!»
— Максиме!..
— Мамо, скіки вам казати: не Максим, а Володимир!
— Чи ти ж хоть поїв? — пропускає мати мимо уваги синові слова: «Для кого ти, може, й Володимир, а для мене таки Максим».
— Та поїв.
— А що ж ти хоть їв?
— Та молоко ж пив! — як до глухої, кричить Володимир, бо мати оце вже питає його втретє про одне й те ж.
— Хоть би скоріше мене оця клята хвороба відпустила, я тобі борщику та каші зпарила б. А то зовсім у мене охлянеш. І так, бач, одна шкіра та кості.
--Які там кості! — заперечує Володька. — Ви за мною голови не сушить — про себе більше думайте.
— Як же, сину, не сушити. А про кого ж тоді думати, ким і жити, як не тобою!
— То я пішов.
— Йди, сину, йди, хай тебе Бог береже!
— Може, вам що треба?
— Спасибі, сину, в мене все є... Хіба набери в кухлик свіжої водички, а так — нічого більше не треба.
Володька набирає повен кухоль води, обережно ставить коло матері. Дивиться на неї, схудлу, змарнілу, лагідно говорить:
— Ви тут не дуже скучайте: я скоро прийду.
Мати хоч і знає, що син прийде опівночі (завжди так буває, вона уже звикла), все ж вдячна йому за оту святу брехню. Дивиться на Максима, і їй мовби аж легшає.
— Іди, сину, йди, не думай про мене. Я вже тут якось перележу — лиш би тобі було весело...
І Володька виходить із хати. Прозоре надвечір’я зустрічає його урочистою тишею.
Замислено мріють поля, кутаються в тіні, мовби в теплі ковдри, готуючись до спання, а над ними вже холоне розпалене протягом дня небо. І місяць якоюсь дивовижною рибиною спливає з блакитних глибин: ледь-ледь мерехтить крізь товщу води
