І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Нічого, мамо, тепер все буде по-іншому, — втішає її Федько. — Ось підшукаю в Полтаві квартиру, заберу вас до себе...

— Нащо мені тая квартира. Нікуди я звідси не поїду, — заперечує мати. — Он і Танюша, й Оксен, спасибі їм, забирали мене до себе, тіки я тут помру. Бо поїду звідси, хто ж сюди тоді й прийде? Хто й поговорить із ним, розважить, як мене тут не буде? Він же, бідний, лежить один-однісінький, ніхто до нього й словечком не обмовиться... Та й до Зіноньки звідси не так далеко...

Отак говорила мати, і Федько не знав, що їй і відповісти. Стояв, дивився на занедбану татову могилу, на потемнілий дубовий хрест і думав про те, що мама, може, й має рацію. Скільки їй зосталось жити? Може, тієї й втіхи, що сходити до могили, погомоніти із татом!..

Мама теж, видно, думала про це: і на цвинтарі, й по дорозі додому, і коли посідали до столу пити чай.

— А пам’ятаєте, як я колись у цей самовар сірки насипав? — засміявся Федько.

— Де ж, сину, таке забути, коли ми замало Богу душу не повіддавали, — посміхнулася вона. — Насмердів поганющою сіркою, неначе у пеклі. Аж до ранку не зачиняли дверей...

— Тато тоді за мною по всій Хоролівці із паском ганялися, — продовжував пригадувати Федько. — Загнали аж у річку. Я посередині плаваю, а вони бігають по березі, розмахують паском та й кричать: «Пливи, іродів сину, до берега, я тобі шкуру спущу!..»

— Де ж тебе, Федю, було не бити! Тато бив, та й то ти із шкоди не вилазив, а якби не чіпав, то зовсім бандитом би виріс... А так, слава Богу, вибився в люди... Коли б оце тато встав із могили та подивився б на тебе, то порадувався б серцем... І Зінонька встала...

— Що ж, мамо, сльозами горю не поможеш.

— Знаю, сину, знаю... Та я вже й не плачу... — а сльози все — кап! кап!

Другого дня подався Федько в повітком: не давала спокою думка, що вбивця ще ходить на волі. Ще звечора, лягаючи спати, пообіцяв матері:

— Я його і під землею знайду!

— Кого, сину?

— Отого гада, шо Зіну вбив!

Мати нічого не відповіла, тільки схлипнула. Федько ж, пропікаючи поглядом стелю, додав:

— Попадеться він мені до рук — прокляне ту годину, коли його й мати породила!

Тож і йшов сьогодні до повіткому, щоб поговорити серйозно із Гінзбургом. Якщо не дізналися до цього часу нічого, то нехай доручать це діло йому.

Гінзбурга в повіткомі не застав.

— Поїхали на села, — прощебетала секретарка, приязно всміхаючись до Світличного. — А ви, товаришу, у якій справі?

— Справа у мене, баришня, дуже секретна. Не для таких гарненьких вушок, як ваші.

Секретарка пирхнула, надула губки, одвернулася, встигнувши, однак, заглянути в люстеречко. Федько ж козирнув, сказав на прощання:

— Передайте, будьте ласкаві, Гінзбургові, що заходив Світличний.

І пішов у ДПУ.

Державне політичне управління містилося у великому купецькому будинкові, з круглими, по фасаду колонами, з кам’яними геркулесами й німфами. Будинок той закладався на віки: не пожалів купець ні доброякісної цегли, ні дзвінких дубових обаполів, ані стопудових кам’яних брил на підвалини, — і вражав той будинок товстелезними, як у стародавніх фортець, стінами, масивними, окутими міддю дверима, великими кімнатами, такими просторими й високими, що людина, потрапивши до них, враз меншала, ставала немічною кузькою.

Ляндер зайняв під кабінет щонайбільшу кімнату. Від дверей аж до масивного столу слалася килимова доріжка. Величезні шкіряні крісла стояли при тому столі, спинаючись на лев’ячі лапи. А за столом, ховаючись у скрадливих сутінках, возсідав Ляндер — начальник ДПУ Хоролівського повіту. Обличчя у нього суворе, очі пронизливі, губи недовірливо підібрані. Це — для тих, хто є ворогом світової революції, Радянської влади і робітничого класу. Для отих, що хитаються, збочують, потрапляють у ворожі тенета, слухають контрреволюційні плітки та й передають їх із вуха у вухо. А для друзів... О, для друзів Ляндер щонайперший друг, відкрита душа, сердечна людина! Досить подивитись, як він зустрів Світличного, щоб упевнитись у цьому!

Зрадів Федькові, як рідному братові. Вийшов з-за столу, простягнув обидві руки, посміхнувся чаруюче, підняв застережливо руку: знаю, все знаю і співчуваю всім серцем твоєму, товаришу, великому горю. І відразу ж випростався, грізно звів брови, суворо блиснув очима: хай Світличний не падає духом! Революційний меч, що його міцно тримає несхибна рука начальника ДПУ, покарає вбивцю!

У Федька нетерпеливим вогнем загорілись очі:

— Ти знаєш щось про вбивцю? Де він?

— Так, знаю... Майже впевнений, що це — він, — поправляється Ляндер. — Сьогодні вночі ми будемо його брати.

— Товаришу Ляндер, у мене до тебе велике прохання! — притискає до грудей кулаки Світличний. — Візьми і мене із собою!

— Що ж, — подумавши, погоджується Ляндер. — Це можна. Приходь о десятій вечора... Ні, краще в одинадцять... Десь о цій годині і вирушаємо.

Федько бере себе в руки. Дістає портсигар, клацає кришкою:

— Палиш?

— Дякую, у мене свої.

— Звідки ти про нього дізнався?

Ляндер робить таємниче обличчя. Він би з охотою... З великою радістю відповів на оце запитання, але є речі, про які навіть йому, Світличному, він не має права розказувати...

— Розумію, — каже Світличний. — І в нас буває таке... Тоді до вечора!

— До вечора.

Ляндер проводжає гостя аж до порога — честь, що її заживає не всякий! — всміхається на прощання. Потім, зачинивши двері, сідає до столу, й усмішка сповзає з його лиця полинялою завісою. Має тепер заклопотаний, ба навіть невдоволений вид: щось непокоїть його, одна і та ж думка набридливо в’язне до нього. Думка про Гінзбурга. Про Григорія Гінзбурга, секретаря повіткому, одноплемінця, який, однак, став йому гіршим ворогом, аніж усі оці Ганжі, разом узяті. Та й який він одноплемінець! Ам-хаарець», представник отієї черні, про яку Ляндерів батько любив говорити, посилаючись на талмуд: «Сказав Елієзар: ам-хаарцю можна роздерти ніздрі у день всепрощення, який збігається з суботою. Сказали йому учні його: вчителю, говори — зарізати...»

Мудрі учні, передбачливі учні, тільки чому ж вони у свій час не зарізали далекого пращура Гінзбурга? Не мав би зараз Ляндер отакої сухоти, не побоювався б за своє майбутнє, за свою кар’єру, що так щасливо розпочалася! Гінзбург наче затявся в останній час зжити його зі світу. Коситься з такою підозрою, наче він, Ляндер, і є отой найголовніший ворог Радянської влади, із яким треба в першу чергу покінчити.

«А може, він щось пронюхав про батька? — аж холоне Ляндер. — Про оті його запільні гешефти, про які навіть я, його син, тільки догадуюся?..»

До цього Ляндер волів нічого не знати, нічого не помічати. Заплющував очі на те, що живуть вони не по його скромній зарплаті — по отому максимумові, який встановлений для