І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
А Олеся, Федю, а Олеся?
«При чім тут Олеся? — досадливе морщиться Федько, прискорюючи ходу, аби наздогнати оту незнайомку. — Олеся ж удома... Вдома Олеся, а скільки ще часу мине, доки доберуся додому?» Він крутить правого вуса, крутить лівого, випинає колесом груди та дзінь-дзінь острогами — обганяє оту незнайомку. Обігнав, обернувся, вирячив очі: тьху ти, жінка!
— Федю! — Олеся так і потягнулася до нього: обійняти, припасти, поцілувати. Та відразу ж отямилась: не вдома ж! А Федько поводив безтямно очима, мовби його ударили довбнею по тім’ю.
— Де ти була?
— Тебе ходила зустрічати.
— А чого не зустріла?
— Та я й сама не знаю, Федю... Ждала, ждала біля виходу, всі уже пройшли, а тебе нема та й нема. Я і подумала, що ти не приїхав...
— Подумала, подумала! На перон не догадалася вийти!
— Так я ж боялась розминутися із тобою, Федю!
Федькова ревнива підозра згасає: Олеся таки справді вийшла стрічати його, а не когось іншого. «Гм... гм... — трохи збентежено жує він кінчика вуса, пригадуючи, як щойно гнався за власною жінкою, немов за чужою. — Буває ж таке!..» І, щоб приховати збентеження, насмішливо запитує:
— І довго ми отак будемо стояти? Може, підемо додому?
— Підемо, Федю, — покірно погоджується Олеся.
Вони йдуть широкою вулицею, закосиченою буйною зеленню, заллятою щедрим сонцем, неймовірно чистою вулицею, з таким дзвінким тротуаром, що кожен крок відлунює у високій кришталевій блакиті, в просторому отому наметі. Щаслива Олеся по-дівочому закохано зорить на свого чоловіка, і для неї зараз не існує нікого на світі, окрім Федька. Як їй хочеться хоча б доторкнутися до нього, якщо не можна уже пригорнутись! Але люди ж довкола, сором на людях і гріх перед Богом. Не хоче уподоблятися отим міським вертихвісткам, отим соромітницям, що дозволяють собі — аж дивитися гидко! — брати привселюдно чоловіків під руки, виснути на них, забуваючи про свою гідність. Олеся скоріше вмре, аніж дозволить собі отак повестися із чоловіком.
Тільки коли завернули на тиху вуличку, вкриту густим споришем, тільки там дозволила собі Олеся доторкнутися легенько до чоловічої руки, і Федько, зворушений несміливим отим дотиком, обійняв Олесю за плечі, пригорнув і вже намірився «цьомкнути» в тугеньку, як яблучко, щічку, як вона вирвалась із обіймів:
— Шалапутний! Люди ж побачать...
— А нам що, хай дивляться, — сміється Федько.
— Пішли вже додому!
— Додому, то й додому, — погоджується Федько і йде за дружиною покірним бичком: де ти мене, Олесю, не водитимеш, а до ясел таки приведеш!
Олеся відчинила хвіртку, пропустила наперед чоловіка.
...Федір стоїть посеред кімнати, зирить на Олесю так, що їй аж жарко стає. І, щоб розвіяти збентеження, вона удає, шо дуже стурбована відсутністю сина:
— Де ж це Івась? От горе з цією дитиною: як тільки випустиш із хати, так і повіється бозна-куди!
— На те він і парубок, — каже Федько, мимоволі згадуючи своє шалапутне дитинство. Лапнув себе по одній кишені, лапнув по другій, щось намацав, сказав до Олесі: — Ану, поклич, я йому гостинця привіз, — та й дістав довжелезну, замотану в різнокольоровий папір цукерку.
— Балуєш ти його, — однак ні в очах її, ні в тоні не вловив Федір і натяку на докір: була рада, що чоловік любить сина. Одчинила вікно, висунулась: — Івасю!.. Івасю!.. Біжи-но додому — тато гостинця привіз!
Івась немов тільки й чекав на той поклик. Не встигла мама зачинити вікно, як він уже й на порозі. Синок — весь у Федька, такий же циганкуватий вилупок, як і татуньо: жук жуком, а очища — як чорні жарини! Дівчата, як тільки спіймають, так і хапають відразу на руки: душать в обіймах, пестять, цілують, а він пручається:
— Пустіть!
Олеся гримає на дівчат, Федько ж тільки сміється: хай привчається змалку. Виросте — буде як знахідка! Він не натішиться сином, як тільки уривається вільна хвилина, так Івась уже й не злазить із його рук.
Ще коли синок лежав у колисці, Федько, підпивши на червоних хрестинах, взяв в одну руку шаблюку, а в другу — срібну, на довгій ніжці, чарку та й простягнув Івасеві. Синок, не довго думаючи, однією рукою — за шаблюку, другою — за чарку.
— Добрий козак виросте! — зрадів Федько, розчулено скліпуючи очима.
— Атож: виросте таким зарізякою, як і тато! — з докором сказала Олеся та й давай поскоріше вивільняти синові руки від отих чортячих дарунків.
— Не піддавайся, синку, не піддавайся! — підбадьорював сина Федько — Мати — баба, що вона понімає в нашому ділі! Тримай, сину, міцніше чарку й шаблюку, з ними не пропадеш!
Батьківський отой заповіт не впав на камінь: як тільки Івась зіп’явся на ноги, так і почав вимахувати дерев’яною шабелькою, виструганою татусем із соснової дощечки.
Ось і зараз став на порозі: волосся войовничо стирчить, очі горять, а шаблюка вся у зеленому — стинав, либонь, калачикам голови. «І що воно виросте з нього, — журиться Олеся. — Буде такий же харцизяка, як і татусь». А «харцизяка», забачивши тата, враз випустив шабельку, кинувся до Федька. обхопив його ногу.
— Ото ти так скучив за мною? Так чекав свого тата?
Івась ще дужче заривається личком в татове галіфе: тільки і видно глибокий брехунець на потилиці. Федько, взявши на руки сина, довго носить його по кімнаті, підкидає до стелі. Потім запитує:
— Ну, синку, покажи, чого ти тут навчився без мене.
Івась злазить із рук, біжить до лавки, вигрібає з-під неї дощечку й паличку, приклада до підборіддя та й водить паличкою, неначе смичком. Грає отак на «скрипці», приспівує:
Цугі, циги, ла-ба-бом.
Накладу я вам обом!
— Оце спасибі! Оце порадував тата! — регоче Федько.
— Та чи ти, чоловіче, сказився! — аж руками сплескує Олеся.
— А що ж тут такого: пісня як пісня...
Натішившись сином, Федько дає йому цукерку, штовхає легенько в потилицю:
— Біжи, синку, гратись надвір...
Сів до столу, почмихав у вуса, ласкаво покликав дружину:
— Олесю, йди-но сюди!
Посадив її на коліно, пригорнув, і коли вона, поклавши голову на чоловікове плече, заплющила очі, полоскотав вусами їй шию, пошепки запитав:
— Знаєш, що я зараз подумав?
— Що? — ледь ворухнула губами Олеся.
— Що ти у мене найкраща. Від усіх жінок найкраща!
Олеся тільки зітхнула, ще міцніше притулилася до Федора. Та сімейна ідилія тривала недовго: вже такої чортячої вдачі був Олесин чоловік, що не міг не зруйнувати гніздечко, яке щойно сам викладав м’яким та ласкавим пушком!
Другого дня рано-вранці, ледь піднявшись із постелі, Федько сказав дружині:
— Да, мало не забув: приймай завтра гостей.
Олеся так і обмерла: боженьку ти
