І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Тпру!

Зачекав, доки Володя порівнявся із возом.

— Доброго ранку! Далеко?

— В Хоролівку, — неохоче обізвався Володя.

— Сідай, підвезу.

Володя завагався: сідати чи не сідати до куркулика? Дядько ж Микола нетерпляче посмикував віжками:

— Сідай, сідай! — в ногах правди немає! Чи, може, так запанів, що з нами, репаними, уже й знатися не хочеш?

Володька мовчки поклав мішок на воза, скочив і собі, примостився за Приходьком, спустивши донизу босі ноги.

Ситі, як лини, булані граючись котили легенького воза: на схилах пускалися вчвал, і тоді дядько Микола стримував їх, натягуючи віжки. Обертався до Володьки вусатим обличчям:

— На базар?

— В аптеку, матері по ліки... А це, мо’, продам...

— Чого ж не продати — це діло нехитре, — погоджувався дядько Микола, — Ну, а комунію скоро строїти будеш?

— Ви що, проти Радянської влади?

— А чого б це я мав бути проти влади! — спокійно заперечив дядько. — Вона мене господарем зробила, на ноги поставила, а я проти неї галакатиму? Ні, Володько, ця влада якраз по мені!

— А чого ж тоді в куркулі пнетесь? — уїдливо оскірився Володя. — В класові вороги?..

Дядько Микола відповів не зразу. Зупинив коней, посвистів трохи, аж тоді повернувся до парубка:

— Ти, Володю, дуже зелений: одірвався од маминої циці та вже й думаєш, що Бога за бороду впіймав... От ти на Петра Нешерета молишся, очі ним колеш...

— Молюся, бо він справжній незаможник! — спалахнув Володя.

— Та вже такого незаможника пошукати! Голою сракою на всі сторони світить! А ти скажи мені лучче от, приміром, таке: од кого більше користі нашій державі — од культурного хазяїна, хоча б і од такого, як я, чи од незаможника Нешерета?.. От твій Петро: що пожне, те сам і потріскає, а державі — дуля з маком! Або ще й сам до неї в торбу заглядає, як би чимось поживитися... А я, приміром, минулого літа триста пудів пшениці державі здав. То, виходить, хто державу хлібом годує? Тож не нас треба ліквідовувати як клясу, а всіх отих незаможників, захребетників отих, що так і зирять, як би з держави побільше поцупити!.. — зробив несподіваний висновок дядько Микола.

— Це що ж по-вашому: бідняків усіх під ніж пустити? — аж задихнувся Володя.

— Дурний ти, Володю, як сало без хліба: хто ж каже, щоб їх різати? Зліквідувати як клясу! В середняцьке сословіє усіх перевести. Щоб не було незаможників, щоб усі селяни добре жили. Бо селянин добре житиме, то й держава біля нього прогодується. А розори селянина, то й держава із торбою по світу піде до чужого дідька за шматок хліба кланятись...

— Радянська влада ще нікому не кланялась! — заперечив запально Володя. — І не діждетесь того, щоб кланялась!
Ех, хлопче, голод — не тітка! — похитав головою дядько Микола. — І оті, що наверху сидять, теж, мабуть, дещо понімають. Недарма ж і в газетах пишуть: селяни, збагачуйтесь!

— Збагачуйтесь, а в куркулі не пніться!

— А хто ж туди пнеться?.. От ти мене куркулем обзиваєш, а я що: в оренду землю беру? Чи наймитів тримаю? Мені, слава богу, своїх п’яти десятин поки хватає! — провів долонею попід горлом. — Більше й не треба. І так роботи на всіх, хоч завались... От ти, приміром, минулого літа скільки пшенички із десятини узяв?

— Дев’яносто пудів...

— Дев’яносто? А я — по сто п’ятдесят! Та й то щитаю, що мало... Ти знаєш, по скільки в Германії беруть? Двісті п’ятдесят, а то й триста пудиків!

— Триста пудів!

— І земля ж там — не зрівняти із нашою, — продовжував дядько Микола. — Дай справжньому господареві наш чорнозем, він у зерні по горло ходитиме...

— То що там, пшениця урожайна така?

— Не пшениця — землеробська культура висока. Культура! — підняв догори намозоленого пальця дядько Микола. — Німець не стане тримати отакої корівчини, як, скажім, у тебе чи в мене. Що тільки корм переводить. Йому як корова — то щоб вим’ям до землі діставала, як свиня — то щоб сало на долоню, а то, щитай, і на дві. А на поле його вийди — бур’янини не знайдеш! Як крізь сито просіяне... Земля, вона, хлопче, любить, щоб коло неї по-людськи ходили. А як тільки матнею порожньою над нею трусити, то так вона тобі й родитиме... Ні-і. земельку треба, як рідну матір, доглядати...

— Добре вам отак говорити, із вашими кіньми... — почав був Володя, але Приходько з несподіваною запальністю перебив:

— А що я їх — украв? Чи, може, пограбував кого та на ті гроші розжився?

— Та не грабували... Хто ж каже, що грабували...

— А хто заважає тобі отакі коні нажити?

— Совість моя заважає! — вигукнув Володя. — Не можу я своє пузо білим хлібом набехкувати, коли в сусіда діти одне в одного шмат черствяка із рук видирають!

— А хто ж, як не твій сусіда, в тому і винен! Робити треба, то й буде хліб і до хліба. А чого це я повинен за ледарів усіх одвічати? На всіх не настарчишся.

— А ми за те, щоб всіх нагодувати. На те й комунію, як ви кажете, строїти будемо, щоб усіх людей в один гурт об’єднати, настачити на всіх...

— Ну, в комунію вашу я довіку не піду! На налигачі тягтимете — налигач обірву! Дурних нема — на ледарів гнути хребта...

— А ми вас іще й не візьмемо! — пообіцяв Володька. — Самі колись до нас прийдете проситися, тільки й тоді ми ще подумаємо.

— А то ще подивимось!

— От і подивимось!

Далі їхали мовчки: сердились один на одного, Володя вже подумував, чи не злізти з воза («Хай собі іде, обійдуся і без його ласки!»), та дядько Микола зупинив коней, ткнув пужалном прямо перед собою:

— Он уже і Хоролівку видно. Тебе куди підвезти?

— Спасибі вам, я тут зійду.

І, не чекаючи відповіді, стриб на дорогу! «От затяте яке!» — покрутив головою дядько Микола. Однак не сказав того вголос, а тільки промовив:

— Ну, якщо наше невлад... Но! — та й покотив донизу, де понад Хоролом мальовничим килимом виткалося містечко.

Дійшовши до першої хати, Володька сів прямо на траву, дістав з торби черевики, обдув їх з усіх боків, узувся. Харчі розтикав по кишенях і, завдавши мішок на плече, потяг до центру.

Зупинився біля аптеки. Роздивлявся велику вітрину із медичним посудом та ліками, а водночас поглядав неприязно на двох пишно вбраних пань — двох непманок, двох буржуйок, що зупинилися біля нього почесати язиками. Одна із них піднімала над головою парасольку, затуляючись од сонця («В поле б тебе — снопи в’язати!»), а друга, молодша, притримувала за тоненький, як на Володьчиному годиннику, ланцюжок собаку. Собаку не собаку, а таке, біс його зна й що... Йому й назви немає! Таке гидке, що тільки плюнути та розтерти: голе, як пацюк, на тоненьких викривлених ніжках, з булькатими очима, ще й безхвосте. Воно придріботіло до Володьчиної ноги,