І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

І, сама того не помічаючи, на двадцять восьмому році розквітла товаришка Ольга дозрілою красою. Пом’якшали, почервонішали твердо стулені вуста, ласкавим поблиском взялися сірі очі, ніжно округлилися щоки, підборіддя, шия, і навіть коротко підстрижене волосся втратило хлоп’ячу задерикувату шорсткість, вляглося покірними пасмами.

Тож не дивно, що Федько охоче погодився підвезти товаришку Ольгу. «Дамочка хоч куди! — думав він, оглядаючи свою супутницю так, що вона аж зайнялася рум’янцем. — Як це я її досі не примітив!» В дорозі солов’єм розливався про громадянську війну, про свої бойові подвиги. Товаришка Ольга слухала уважно, раз навіть перехопив її захоплений погляд (принаймні так здалося Федькові!), і він вирішив кувати залізо, поки гаряче:

— Як підійду, бувало, до бойового коня, як покладу долоню на круп...

Федькова долоня, мовби сама собою, лягла товаришці Ользі на стан.

— Ану, прибери руку, — спокійно наказала товаришка Ольга.

— ...та як скочу в сідло... — вдав, що нічого не чув, Світличний.

— Прибери руку, кажу! — в голосі товаришки Ольги задзвенів уже метал. — Я тобі не кінь...

— Не кінь, так кобилка! — заіржав ласкаво Федько та й потягнув товаришку Ольгу до себе.

Товаришка Ольга вирвалась, розмахнулась і невеликим, але важким, мовби свинцева грушка, кулаком лусь по носі Світличного!

Блиснули позолочені шпори, високо задралися ноги, загриміла вся амуніція — пилюка так і пуфнула під Федьком.

Товаришка Ольга впіймала віжки, зупинила жеребця, зіскочила з шарабана. Підійшла до Світличного — той уже звівся на ноги. Широко розставивши ноги, нахилився, доїв із носа густу темну кров.

— Дурепа!.. Дурепа набита!..

Ніс його синів на очах. Товаришка Ольга вже жалкувала, що отак стусонула Світличного, стояла перед ним зніяковілою дівчинкою, що не знає, як спокутувати свою провину.

— П’ятак би до носа притулити, — сказала нарешті вона.

— До сраки собі притули! — визвірився Федько. Товаришка Ольга не образилась — розсміялася дзвінко, до сліз. Федько ж, вгамувавши кров, побрів до шарабана, вмостився, сердито кинув супутниці, яка все ще витирала веселі сльози:

— Сідай! Знайшла з чого сміятися...

І до самісінької сільради не проронив жодного слова. Тільки час од часу обережно дотикався до розпухлого носа, що синім баклажаном дозрівав над ображено обвислими вусами.

— Ого! Це хто тебе так пригостив? — здивувався Ганжа.

— Об коліно ударився, — відповів Федько — Кінь, розумієш, смиконув, а я саме задрімав та — бац! — носом об коліно!

І повів очима на товаришку Ольгу: чи не сміється? Але та не сміялася. Тільки ледь помітно тремтіло підборіддя, та дуже вже уважно роздивлялася плакат, що закликав до змички міста з селом.

Попрощавшись, Федько поїхав на хутір, а Ганжа і товаришка Ольга зайшли до сільради. І як тільки вони опинилися удвох, так ними оволоділа скутість, мовби були молодятами і оце вперше лишилися наодинці. Насупившись, Ганжа, сам не знаючи для чого, став перебирати папери, що лежали на столі безладною купою, товаришка ж Ольга уважно вивчала вицвілі, засиджені мухами гасла, розвішані по стінах.

— Ти їла? — врешті здобувся на слово Ганжа.

— Дякую, я не голодна.

— То пройдемо до школи?

— Що ж, пройдемо, — погодилася товаришка Ольга. І вже, вийшовши надвір, поцікавилась: — Нове приміщення скоро почнете будувати?

— Та думаємо скоро, — відповів Ганжа. — Ось як тільки обжнивуємось, так і заходимося коло школи... Матеріал уже завезли, робочих рук вистачить: є свої і теслі, й муляри, позичати на стороні не доведеться.

— Пора, давно пора... А то аж соромно: отаке велике село, а школа, як курник!

«Що курник, то курник — ніде правди діти», — скрушно похитав головою Ганжа. Відчував у тому і свою провину: давно слід було б узятися та збудувати нове приміщення. Але тепер уже візьмуться! Ось тільки минуть жнива — ночі не спатиме, а поставлять нову школу на отому он пагорбі, що відкритий на всі боки, звідки не йтимеш — звідусіль видно буде. Обсадять деревами, огородять штахетами, отоді й приїжджай, дорога товаришко, в гості — червоніти не будемо!

А поки що підходять до старої, ще в минулому столітті зведеної хати з невеликими віконцями, з низькою стріхою та подовбаними стінами («І стоїть же, клята, не бере її ні грім, ані блискавка! Давно б тоді іншу збудували!»). Підходять та й ждуть, поки баба Наталка, взявши дзвоника, сповістить, що настала перерва. І не встиг відлунати дзвоник, як із сіней так і сипонуло дитячим горохом: вискакували, мов оглашенні, застояними жеребчиками, очманіло гасали по неогородженому подвір’ї, тільки п’яти миготіли та лопотіли спіднички й повисмикувані із штанців сорочата.

Та біганина тривала недовго: забачивши дядька Ганжу і тітку з райцентру, діти враз вщухли, поштиво віталися, і, стривожений отією незвичною тишею, із школи вийшов сам завідуючий — отой самий, що на нього в свій час скаржився Гінзбургові Ганжа і що йому колись нахвалялися розлючені дядьки вилучити «котячі горішки».

Чи то подіяла погроза, чи прокинулася совість та вивітрила дур з голови, тільки він давно уже покінчив із походеньками на вулиці та на вечорниці і взявся за розум: позаминулого літа поїхав аж у Полтаву (мовби ближче не було) та й привіз жіночку, теж учительку. Таку молодесеньку, що жінки тільки головами хитали: «Та воно ж іще, гляди, і ляльками не кинуло бавитись! Їй-Богу ж, як моя тринадцятилітня Оксанка!»

Одружившись, учитель враз посоліднішав, запустив вуса, борідку і вже не горнувся до парубків, а тримався дядьків. І поволеньки його перестали називати Паньком — величали Пантелеймоном Івановичем, а дівчата, яким він у свій час туманив голови, потужили-потужили та й потроху утішились, знайшовши, може, не такі вчені, але більш надійні обійми.

Пантелеймон Іванович довго не відпускав гостей: показував, де саме стоятиме нове приміщення школи, хвалився завезеним лісом з таким видом, мовби сам, на власній спині, носив його сюди. Розпитавши, як іде навчання, чи багато дітей ще не вчиться, товаришка Ольга попросила Ганжу провести її на один із хуторів: мала дізнатися, чи багато ще людей не охоплено лікнепом.

— Тут нам ще похвалитися нічим, — щиро зізнався Ганжа, йдучи поруч з товаришкою Ольгою. — Заїдає оця неписьменність, як вошва, а від неї й уся забобонність... От пусти найбезглуздішу чутку — повірять. І перепитувати не будуть... Землетрус у Криму пам’ятаєш?

— Ну, пам’ятаю. В газеті було...

— Отож-то й воно, що було... Лучче б вони й не писали... Прочитав якийсь грамотій та й пустив по селу: «Крим провалився, солі не буде». Як двигонули з мішками по сіль, замало крамницю не рознесли!.. Прибіг я на те ярмарисько, давай умовляти та совістити. Де там! Пруть мов скажені, роздирають крамаря на шмаття: давай солі, і квит! Не заспокоїлися, поки останню пачку винесли... Запаслись тої солі — всю Європу посолити можна...

Товаришка Ольга дзвінко сміється. Ганжа ж докірливо каже:

— От тобі весело, а спробувала б з отакими до чогось домовитись — гіркими сльозами плакати стала 6!.. От, щитай, завтра косити почнем. Скільки я крові собі попсував, поки ТОЗ