І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
Петро відразу ж подався до локомобіля. Гінзбург став, піджидаючи людей.
Прямокутний тік з усіх боків оточували більші й менші скирти — як у кого вродило, хто скільки посіяв. Стояли, дивилися на маленьку супроти них молотарку і мовби аж похитували гостроверхими головами: як же ти із нами, нещаснице, справишся? А отого он бачили! — хвалькувато показувала на локомобіль молотарка. Локомобіль же не встрявав до їхньої німої перепалки: розтуляв ненаситну пащеку, ковтав поліняку за полінякою, і у величезній чорній утробі його вже гуло, булькотіло, шипіло, а над трубою, в густій металевій сітці, билися іскри. Сітку оту припасував до труби Петро, щоб вберегтися од пожежі. Чаклує біля локомобіля з маслянкою в руках, до когось гукає:
— Пас приніс?
— Ні.
— А чого не приніс?
— Дак ви ж учора казали тільки однести. А щоб при-
носити...
— А голова в тебе для чого на плечах? — сердився Петро. — Біжи ж мені зараз по пас, щоб одна нога була там, а друга — тут!
— Та біжу.
І мимо Гінзбурга протюпала поволеньки постать.
До локомобіля почали підходити дядьки. Статечно віталися, діставали кисети, закурювали. Жінки ж збилися в гурт подалік, позирали на Гінзбурга, тихенько перешіптувались, пересміювались.
— А он і голова наш іде. Та ще й з головихою... Видать, заспали...
— Та воно й не диво! — підхопили лукаво дядьки. — Біля молодої жіночки...
— Кха... кха... Та й тютюн же міцнющий у тебе, Свириде! Де він такий і росте? — це вже Ганжа наблизився.
Гінзбург почервонів так, мовби із нього незлостиво кепкували дядьки. Ганжа був поголений, шкуратянка наопашки, на грудях біліє чиста сорочка. Бадьоро привітався. Ольга ж прилучилася до жінок, видно, не хотіла з-поміж них виділятися. Щось їм сказала, мабуть, дуже смішне, бо жінки так зареготали, що дядьки аж повели на них очима. І Гінзбург був щиро радий тому, що Ольга не підійшла зараз до нього: хай потім, пізніше, коли трохи обвикнеться і буде краще володіти собою.
— Всі зійшлися? — запитав Ганжа.
— Та вроді б усі.
— То будемо починати. У тебе, Петре, все готове?
— Паса нема.
— Вкрали?!
— Не хватало ще, щоб украли!.. Сказав отому вишкваркові, щоб узяв на ніч додому, то він і приперся сьогодні без паса... Я назад його потурив...
— Ну, тоді скоро буде, — заспокоїв Ганжа. — А тим часом людей треба розставити.
Доки судили-рядили, із якого стогу починати (кожен із дядьків огинався, хотів, щоб спробували на чужому), повернувся й отой Петрів помічник. Припер важкенного паса, кинув біля локомобіля на землю:
— Нате, хай він вам сказиться!
Почали із Володьчиного — він сам сказав: «Починайте з мого». Виліз разом із Нешеретом на стіг скидати снопи, а внизу з довжелезними вилами стали Ганжа, Протасій і Гінзбург, щоб подавати до молотарки. Приходько із жінкою прилаштувався коло барабана, що вищирився гострими, донизу загнутими зубами.
Ганжа хотів було послати Гінзбурга на скирту, де легше, але той уперся, лишився внизу.
— Ти ж хоч на голову щось напни. Наб’ється остюків — до весни не вичешеш!
— Вичешу, — вперто мотнув головою Гінзбург, беручи довгі вила. — І не дивися на мене так жалісливо, бо вилами заїду!
Жінки, із граблями, з лопатами, стали довкола молотарки — відгортати зерно і полову, носити солому.
— Пускати? — закричав Петро.
Локомобіль аж двигтів. Широкій шків, важко провисаючи, тягнувся до молотарки, дрібно тремтів. Дядьки враз споважніли, затихли й жінки. Ганжа голосно скомандував:
— Починай!
Петро смикнув за ланцюжок, з невеликого патрубка гострою цівкою вдарила пара, вирвався оглушливий розбійницький посвист. Всі аж здригнулися, а локомобіль усе свистів та свистів — переможно, клично, невтомно. І Петрові, мабуть, не було на світі ліпшої музики. Потім він облишив ланцюжок, потягнув якийсь важілець: паровик натужно дихнув, чмихнув, повернув важкого маховика... Петро метнувся до шківа, потягнув. І ось уже маховик закрутився, замиготів важкими чавунними спицями. Чах! Чах! Чах!..
Закипіла весела робота. Володька і Нешерет кидали донизу снопи, Ганжа, Непідкований і Гінзбург підхоплювали, передавали на «стіл», а там уже Приходькова жінка вправними рухами розрізала перевесла, подавала чоловікові важкі розпере-
зані стебла колосками до барабана. «Давай!.. Давай! Давай!..» — гула, аж захлиналася, машина, поглинаючи сніп за снопом. Невдовзі над током закуріло половою, а посередині почала рости гора важкого, мов золото, зерна...
Спочатку Гінзбург пильнував з усіх сил, аби не промахнутися, не впустити додолу снопа. Та за якихось півгодини приловчився і підхоплював снопи з не меншою вправністю, аніж Ганжа чи Протасій, що низав їх, немов галушки, швиргав, майже не дивлячись. Гінзбург теж хотів отак кинути, але промахнувся — сніп перелетів через «стіл», упав у полову. Однак ніхто й не подумав підняти його на сміх: вдали, що не помітили. А коли Гінзбург, влучивши вільну хвильку, оглянувся, снопа вже там не було: хтось непомітно прибрав, щоб не мозолив очі.
Працювали, не відпочиваючи, до самого обіду. Григорію вже почало здаватися, що він більше не витримає. Руки стали немов дерев’яні, в грудях аж двиготіло, підгиналися ноги, й обертом ішла голова. Він щиро заздрив Протасієві, що працював, ніскільки, здається, не втомлюючись; заздрив Ганжі, який, знявши шкуратянку й сорочку, кидав снопами, мов грався, весело поблискував зубами з-під чорних вусів. Заздрив і розкаювався, що не послухався Ганжі та не став на стіг, де, як тепер здавалося йому, було набагато легше. Та коли Ганжа гукнув:
— Григорію, поміняйся місцями із Нешеретом! — Гінзбург заперечно мотнув головою і, зціпивши зуби, ще міцніше затиснув вила в руках: «Брешеш, подужаю!.. Подужаю!..»
Немов зжалівшись над Гінзбургом, дзвінко й весело засвистав локомобіль. Обід! Відразу ж ущух гуркіт, осідала пилюка. Люди виринали із неї, спітнілі, чорні, тільки біліли очі та блищали перламутрово зуби.
— Я тобі що казав: надінь щось на голову! — звернувся Ганжа до Гінзбурга. — А тепер остюків і до зими не повибираєш...
— Іди ти під три чорти! — радісно кинув Григорій і, похитуючись, пішов до бочки з водою.
Але ніяк не міг розтулити долоні, щоб узяти великий полив’яний кухоль. Врешті таки розтулив, набрав повен кухоль води, жадібно випив. Увесь, до дна, аж заболіло в грудях. Як хороше! І, зачерпнувши іще один, подав Ганжі: пий!
Подивились один на одного, розсміялись.
— Ти чого?
— А здорово ти снопом у Приходькову Одарку вцідив! Ще трохи — так би й шуснула вниз молодиця!
— Ну-у!.. Справді уцілив?
— Та в самісіньку спину!
Тепер уже сміялася навіть завжди серйозна Одарка: робота ж скінчилася, так чого б і не повеселитися!
— Що ж, пора вже й обідать... Як там наші годувальниці, не запорались?
Дід Хлипавка, радий прислужитися начальству, вирвався наперед:
— Ох, я їх зараз,
