І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Оксен же кілька днів ходив притихлий, якийсь аж менший на зріст. Вечорами довго вистоював перед образами: кляк на колінах, хрестився, ревно бив низькі поклони, торкаючись лобом підлоги, покаянно молився:

— Господи, помилуй мя, многогрішного, прости мені всі согрішенія, як я прощаю ворогам своїм всі кривди свої!..

Щовечора квилив навколішках, не даючи ані Всевишньому, ані Тані спокою. І так їй приївся отой голосний шепіт, що вже й вона почала благати Бога: «Та прости його вже, Боже, а то він замучить і тебе, і мене!»

В неділю поїхав до церкви: висповідався, дістав відпущення гріхів й іншою людиною повернувся додому: очі просвітлені, голос смиренний, чоло проясніле — хоч зразу у рай! Ходив по хаті, тоненьким голоском співав псалми, зворушено поглядав на ікони. І Таня, дивлячись на нього, вперше подумала... ні, не подумала — всією істотою відчула, що не зможе більше жити з Оксеном. З оцим чоловіком, який чужий за нею прийшов, чужий її взяв, чужий з нею жив, чужий проведе і в могилу, якщо вона лишиться в нього. Про це й сказала Федькові, коли той заїхав у гості.

Федько пробув на хуторі якусь годину. Та й то більше прикладав мокрий рушник до опухлого синього носа («Ти понімаєш: кінь спіткнувся, я хитнувся та носом об коліно!..»), аніж розмовляв із сестрою. Та й не можна було розказати братові все, що мала на серці: Оксен не відходив ані на крок, наче відчував, що дружина хоче поскаржитися на нього.

Коли проводила Федька до воріт (Оксен і тут плентав поруч, запрошуючи в гості), коли поклала йому на плечі руки, такими очима подивилась, що брат, розкумекавши, що тут щось не те, сказав:

— Ану, проведи мене, Танюхо, до битого шляху! — І вже до Оксена, що занепокоєно тупцявся коло них: — Не бійсь, дорогенький зятьок, не завезу твою жіночку за тридев’ять земель!

Таня сиділа позаду брата на дрожках, розповідала йому все. Не втаїла нічого, була як на сповіді.

Федько похмуро слухав. Раптом потягнув за віжки, став розвертати жеребця.

— Федь, ти куди?

— За Андрійком, — не оглядаючись, відповів Федько. — Наб’ю отому гадові морду, заберемо Андрійка та й відвезу вас до мами.

— Федю, постій! — злякалася Таня. — Я не можу так, Федю!

Той, не слухаючи ії, уперіщив жеребця батогом, Таня зіскочила з дрожок, мало не впала:

— Я не поїду з тобою.

Федько зупинив коня, підійшов до сестри, замахнувся батогом:

— Сідай, кажу! Ну!..

— Не сяду!

— Брешеш, сядеш!..

Кинув батіг, підскочив до неї, вхопив за плечі, трусонув — в Тані мало голова не злетіла з плечей.

— Зробиш, як я кажу!..

Таня орала землю ногами, видиралася з рук. Коли він посадив-таки на тверді голі дошки, вона знову зіскочила:

— Не поїду!

— Ну, як знаєш, просити не буду, — охолов враз Федько.

Сходив за батогом, розвернув коня, непривітно сказав: — Тоді прощай, чи що?

— Прощай, — мовила Таня крізь сльози, — Прощай... Цілуй Олесю, Івасика і... і маму... — Та й пішла спотикаючись у бік хутора.

— Таню, зажди!

Наздогнав, ласкаво взяв її за руку:

— Ну, скажи, чому не хочеш, щоб я забрав тебе із собою?

— Федю, ти зрозумій: не можу я зараз!.. В нього стільки роботи, він день і ніч не спить — все на полі й на полі... Хто ж дасть усьому лад, як я поїду?.. Хай упораємось, отоді я сама піду од нього. А так мене совість замучить, Федю!

— Ех ти, совіслива! — мовив Федько та й обійняв Таню за плечі. — На тобі, на отакій, довіку верхи їздитимуть.

— Що ж робити, такою вродилась.

— Ну, гаразд... Обіцяй тільки, як будуть непереливки, так і написати листа. Обіцяєш?

— Обіцяю...

Поцілувавши сестру, Федько скочив на дрожки, поїхав. А Таня ще довго дивилася йому вслід.

...Покинула Таня Оксена аж наприкінці жовтня, коли дерева скинули листя, а поля дихали глибокою осінню. Покинула після одного випадку, що перевернув їй душу, поклав край всім ваганням та роздумам.

Сталося це в неділю, увечері. Оксен сів до столу з Біблією в руках.

Коли Оксен узяв Біблію, в Тані похололо в грудях, тривожно забилося серце: пригадала оту чисту сторінку, що її вирізала, готуючись до уроків з Ганниними близнятами. Оту саму сторінку на якій вивела перші літери, аби навчати дітей письму. А Оксен, відкашлявшись, з побожно просвітленим обличчям розкрив важку палітурку і закляк, дивлячись туди, де мала бути цупка біла, незаймано чиста сторінка. Потім поклав книгу на стіл і грізно запитав:

— Хто вчинив оце богохульство? — В нього аж руки трусилися від ледь стримуваної люті. — Альошко — ти?

Вийшов з-за столу і до Альошки, що, нічого не знаючи, лякливо втягнув голову в плечі, затуляючись руками.

— Не чіпай хлопця. Листок вирізала я.

Таня сама була здивована тим, як спокійно вимовила оці слова.

— Ти?! — Вражений Оксен повернувся до Тані, все ще, видно, не вірячи почутому. — Ти вирізала?

— Я.

Він обводить поглядом присутніх, наче кличе їх у свідки. Закликає у свідки богів та святих, що зараз всі на його боці й осудливо, гнівно, невмолимо печуть Таню суворими поглядами.

— Навіщо ти це зробила?

В Оксенових очах — гнів. І Таня, відчуваючи за собою провину, враз наче меншає.

— Я... Мені потрібно було... — белькоче вона, боячись, що Оксен її зараз ударить. — Я писала літери для Ганниних дітей...

— Ти підняла руку на Бога! — вигукує Оксен. Він раптово блідне і, розмахнувшись, щосили б’є важкою долонею Таню по щоці.

Іскри посипалися Тані з очей, дзвін розколов навпіл голову! Вона відлетіла набік, вдарилася плечем об стіну, ледь втрималась на ногах. Ухопилася за щоку рукою, наче боялася, що лице в неї зараз спалахне, безтямно дивилася на Оксена, який стояв, важко дихаючи. І тут серед мертвої тиші їй ударив у серце відчайдушний дитячий крик:

— Ой, мамонько!..

Андрійко підбіг до неї, обхопив рученятами її коліна, припав личком до спідниці. До Тані поволі верталася свідомість. Одірвала руку од щоки, що горіла вогнем, нахилилася, взяла сина на руки, мовчки вийшла через сіни в іншу кімнату. Тільки тут, на самоті із самою собою, дала волю сльозам. Ходила з кутка в куток, зацитькувала Андрійка, а сльози лилися й лилися. Важкі, пекучі, образливі.

Щока боліла все дужче і дужче, та ще більше боліло їй те, як він посмів ударити. І ще більше боліло оте, як вона стояла перед ним і щось белькотіла, намагаючись виправдатись. Боже, як вона ненавиділа зараз себе за оте боягузтво!..

В той вечір вона вперше не лягла в одну постіль із чоловіком. До кімнати заходив Альошка, тихенько, не дивлячись на мачуху, передавав:

— Казали тато, щоб ви йшли уже спати.

— Передай татові, що я нікуди звідси не піду. — Альошка постояв-постояв та й вийшов.

За якийсь час знов одчинилися двері — на порозі виріс Іван:

— Йдіть уже до тієї хати, а ми з Альошкою будем тут стелитись...

—