І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

«О-хо-хо! — зітхає про себе Марта. — Бач, як скрутило людину! Видать, таки любив... Авжеж, любив... А ти не любила?..» І глузливою маною перед очима — Василь. Марта аж головою струснула, проганяючи лиху ту личину. А Оксен, дожувавши крашанку, обтер долонею вуса, перехрестився до образів, запитав:

— Так що вас, Марто, до нас привело?

— Привела біда моя, дядьку Оксене. Самі знаєте, як одинокій жінці живеться: кому тільки не ліньки, той і глумиться...

— Бога, Бога забуваємо, — хита головою Оксен.

— А тут іще поле треба орати...

— Ну, про це вже вам нічого бідкатись, Марто, — діткнув молодицю Оксен. — Ви ж у ТОЗі!

— А нехай він згорить, той ТОЗ! — так і вибухнула Марта. — Щоб він у прірву провалився! Вмиратиму, а не піду до них кланятись! І ноги їхньої на моєму полі не буде!

Оксен добре знає, чия рука розпалила той гнів. Догадувався також, що привело Марту до нього. Однак мовчав — чекав, поки вона скаже сама.

— То я оце й прийшла до вас, дядьку Оксене, — вже іншим, спокійнішим голосом продовжує Марта.

— Спасибі, що не погордувала, гостям завжди раді, — гне свою лінію Оксен. — Тільки я ніяк не збагну, чим можу допомогти.

— Зоріть мені поле, дядьку Оксене. А я вже якось вам віддячу!

— Що ви! Що ви!.. — аж руками замахав Оксен. — Мені й так он за Остапове очі виймають. Пожалів, бач, людину, на поміч прийшов, а що з того вийшло? Що в Остапа заробив — усе віддав, та ще й зверх того накинули... Тепер, Марто, такі часи, що за твоє добре серце з тебе ж і шкуру здеруть...

— Так то ж ви брали в оренду, а ми з вами по добрій згоді. Та хай лишень спробують, я їм очі повидираю!

«А повидирає! — поглядає на молодицю Оксен. — Це така, що попадись під гарячу руку — й онукам закажеш!.. Та й Ганжа не стане чіплятися: побоїться зайвого поголосу».

Однак не каже поки що Марті нічого певного. За останні роки навчився Оксен обережності: сім разів міряти, раз одрізати.

— Ви, Марто, завтра зайдіть. А я ще з синами пораюся та тоді вже й скажу.

— Завтра, то й завтра, — погоджується Марта. — Тіки ви, дядьку Оксене, не бійтесь: я ще нікого не підводила.

Повеселіла, звелася, обвела поглядом хату: боже правий, що робиться! Неметено, неприбрано, все жужмом, все накидом — аж голосить за хазяйкою! В Марти так і засвербіли долоні за віником, за ганчіркою, за віхтем.

— А що я вам, дядьку, скажу: прийду я до вас завтра уранці. Згодитесь чи не згодитесь, а я дам якийсь лад у вашій хаті.

«Отак воно: чужі люди жаліють, а свої одвертаються. Ех, Таню, Таню, не побоялась ти Бога! А Бог усе бачить, не забуває нічого...»

Провів Марту аж до воріт і, коли вона вийшла із двору, гукнув їй услід:

— Почекайте-но, Марто!

Кинувся підтюпцем у сад, нарвав у картуз зимового сорту яблук (не падалиць, не червивих, із гілок обривав, вибирав щонайкращі), поніс молодиці:

— А підставляйте-но пелену! — Та її витрусив усі до одного. — Оце вашим діткам гостинець!

Перед сном же молився довго і палко. Благав Бога, аби знову прихилив своє серце до нього, аз недостойного, не одвернувся в тяжку хвилину. Ліг у холодну, осиротілу постіль і довго не міг заснути: все думав про невірну дружину. Розтруїла, роз’ятрила ж бо Марта, сама того не бажаючи, ще як слід не загоєну рану. І ось воно і болить, і пече, і стискає за горло: «Чужі жінки жаліють, а своя...»

І перед очима, як жива, — Таня. В старенькому приношеному платті, така, якою щодня її бачив.

Коли довідався про втечу, вирішив: не поїде! Не проситиме, не кланятиметься, пішла — хай іде. Схаменеться, та пізно буде! Вірив: Бог не простить їй гріховного вчинку, покарає за ганьбу, за біль, за підступність. І тоді вона сама прийде на хутір, упокорена, зламана, упаде йому в ноги: «Чоловіче, прости!» — «Бог простить, а я на тебе серця не маю, — відповість тоді він та й підніме Таню із землі. — Хто без гріха, той хай кине у тебе камінь. Я ж тебе, Таню, не осуджую». Розчавлена, вбита його добротою, схилиться Таня, не сміючи глянути на нього, стрітись очима. І нестиме велику провину свою аж до могили...

Отакі солодкі серцю картини приходили не раз Оксенові, та від Тані — ні слуху ні духу. Пішла і ніби викинула із своєї пам’яті і хутір, і чоловіка. Два тижні чекав дружину Оксен, а на третій не витримав: запріг ізранку Мушку, сів на бричку.

— Тату, куди? — вибіг з хати Іван.

— В Хоролівку, — ховаючи од сина очі, відповів Оксен.

— Ми ж збирались до млина ниньки їхати: хліба ж удома немає!

— Поїдемо завтра: я до вечора повернусь, — та лясь по Мушці батогом, наче тікав од сина.

Всю дорогу думав про Таню. І чим ближче під’їжджав до Хоролівки, тим більше хвилювався: не знав, що скаже дружині, як зустрінуться. Як її переконати, ублагати повернутись додому. Адже без неї йому й життя — не життя.

«Якщо в тебе, Таню, ще лишилася хоч крихітка жалю до мене... Бо чим я завинив перед тобою? Нічого ж для тебе не жалів... Ох, Таню, Таню, не маєш ти Бога у серці!..»

Оселя Світличних зустріла його освітленими вікнами, новими штахетами: видно було, що люди тут жили — не дуже журились. Оксенові аж образливо стало за ошатливий цей вид: згадав свою запущену хату. Зупинився біля воріт, зліз із брички, не родичем — чужим-чужаницею постукав у ворота: вийди, Таню, та відчини, якщо не забула!

Однак не Таня вийшла зустрічати гостя. Вискочила сестра на ганок. Впізнала, ахнула, побігла до нього:

— Братику! Братику!..

Оксенові в серце ударив отой вигук, пронесений Олесею з дитинства. З того дня, коли стояла замерзлим журавликом біля колодязя, виглядаючи його ласки. І він одразу ж простив сестрі й Федька, й утечу, і всю ганьбу, що звалилася потім на нього. Простив, обійняв, провів пестливо рукою по схиленій білявій голівці.

— Як ви, братику, подалися! — жалісливо мовила Олеся, дивлячись на Оксена повними усміху й сліз очима.

— Від чого ж мені, сестро, молодіти, — відповів гірко Оксен. — Кидають мене, як стару собаку. Кому він потрібен... Одгавкав своє...

Олеся й на себе прийняла той докір: опустила очі, зні-

тилась.

— Удома... Таня? — запитав нарешті Оксен.

— Вдома, братику.

— То, може, покличеш?

Олеся чогось мнеться, нерішуче поглядає на брата.

— Так, може, ви до хати зайдете? — врешті говорить вона. — Я ворота зараз одчиню.

— Не треба. Хай Таня вийде: вона, як захоче, то й ворота одчинить...

Олеся потупцялася, потупцялася та й пішла до хати. Тані довго не було. Оксенові вже аж ноги заболіли стояти, коли широко відчинилися двері й вийшов Федір.

— А-а, зятьок дорогий! Що ж ти стоїш, як засватаний?

От кому