І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Будемо молитися Богові, щоб змилосердився над нами... — А вже у ліжкові, в отій холодній самотній постелі, думав Оксен, що ніколи не зможе простити дружині оцього дня. Ніколи. Довіку...

Отакі невеселі спогади розбудила, сама того не бажаючи, Марта. І Оксен довго не спав, заколисуючи невигойну образу, наче злу, неспокійну дитину.

Марта прийшла, як і обіцяла, наступного дня, щойно сонце освітило скупими променями вкриті першою осінньою памороззю трави й кущі. Постукала у ворота, весело погукала:

— Хазяїни, одчиняйте!

І за якийсь час ожила, освітилась Івасютина хата, заклубочила сизий димок до блідого неба. Зголодніла піч пожадливо жерла солому, гоготіла, ковтаючи чавуни та горнята, а згодом лише посапувала задоволено й сонно ситим теплом. Той теплий дух котився по хаті ласкавими хвилями, лягав на шибки дрібною росичкою, і сонячні промені вигравали на вікнах веселковими спалахами. Приємно, затишно: що то значить жіноча рука!

Снідали, як давно вже не снідали: наварила Марта такого кулешу, що й за вуха не відтягнеш! Альошка тільки сопів, возячи ложкою смачну паруючу юшку, і худенька потилиця його аж світилась од насолоди. От тільки хліб хоч на стіл не подавай: глевкий, черствий, затверділий, — розмочуй його чи в ступі товчи, толк один!

Але й тут Марта збирається дати раду:

— Дядьку Оксене, у вас борошно є? А кисле тісто?.. То врубайте мені трохи дровець, я свіжого хліба напечу.

«Бач, уже й командує!» — поглядає скоса на молодицю Іван, але нічого не каже.

А Марта, вирядивши після сніданку чоловіків, заходилася порядкувати в хаті. Все повиносила, повитрушувала, порозвішувала на кілках, вимела, змазала долівку, повитирала засиджені мухами шибки. І вже перед обідом швиденько зібралася додому:

— Треба ж і своїм пуцьвіркам раду дати.

— Та ви, Марто, хоч пообідайте з нами, — затримував її Оксен. — А то напекли, наварили, а самі й не попробуєте!

— Ніколи, дядьку Оксене: мої ж іще ждуть! А ви вже увечері корови не мучте: я прибіжу та й видою...

Та й майнула через леваду додому.

«От жінка! — розчулено дивився услід їй Оксен. — Отаку якби Йванові! Коли б то вона була не молодицею, а дівкою, то можна було б і сватів засилати. Що бідна... Так нащо тепер оте добро! Аби не ледача та здорова, а те, що з бідного роду, мо’, й краще: менше очі колотимуть, не такі завидки їстимуть... А мо’, й справді посватать Івана? Діти?.. Що діти?.. Старша? Та хіба ж у неї на виду написано, наскільки вона старша? От тіки чутки про неї погані... З тим плуталася, з тим тягалась... Та й на це можна заплющити очі. Свята Магдалина он яка блудниця була! Тіки ж Іван не захоче!.. Бродить, вигляда якусь кралю... Я вже у його роки давно був жонатий. Тато покійні не дивилися, волі не давали. Позвали, сказали: «Одягнися в празникове — поїдеш із старостами Варку сватати!» Я й поїхав. Спробував би не послухатись! Хоч і не бачив Варки до цього, не знав, хто вона й звідки... А цей не піде, не послухається... А хай би спробувала колись утекти отак жінка, як од мене втекла! Боже, Боже, чи ти вже не бачиш, що на світі коїться... — І, злякавшись цього богохульного закиду, перелякано захрестився: — Господи, прости! Помилуй мя, Господи, сам-бо не знаю, що і сказав!..»

Марта навідалась увечері. Прийшла й на другий день, і третього. Ходила щодня. Варила їсти, поралась біля худоби, а потім заходилась мазати хату, вибілила стіни, всіяла піч барвистими пишними квітами, обвела призьбу червоною охрою, ще й похвалялася, як дасть Бог діждаться весни, висадити довкола квіти: «Отоді вже, дядьку Оксене, і у вас буде по-людськи!»

А потім зібрала всю білизну, всі оті заношені до чорного сорочки та підштаники, запилені рушники та заяложені втиральники, що їх уже, здавалося, не допаришся, ні доперешся, та й поперла на кладку — на чисту водицю, на цікаві очі жінок.

— Марто! Гов, Марто!.. Чи то вже твої сини повиростали, що такі штани довгі носять?

— Довгий твій, Варко, язик! Дивись, щоб тобі його не вкоротили!

— Хто ж це його укоротить? Чи не ти часом?

— А хоть би і я!

— Ов-ва!

— Повакай, повакай! Ось як улущу праником — заціпить ураз!

А сорочки аж свистять під руками, бо розмова розмовою, а робота роботою. І праник не для того, звичайно, щоб вибивати зайву цікавість із жіночих голів. Хоч і варто було б! Тож миготить він, як несамовитий, в дужих Мартиних руках, пранцює штани чи сорочку, аж бризки на всі боки летять!

— Марто, а то правда, що ти до Івасют переходиш? — пробують під’їхати з іншого боку жінки.

— А чого б їй і не перейти? — підпрягається інша. — Люди вони порядні, богомільні та роботящі.

— От тільки до кого?..

— Як то до кого?

— Та до старого, до Йвана чи до Альошки? Чи, може, до всіх разом?

— Тьху, безсоромниці! Побоялися б Бога! — плюється ота, що заступилась за Марту.

Сміються жінки, усміхається й Марта: хай патякають, хіба їй це в первину! «Перемивайте, дорогенькі, мої кісточки — біліші будуть! А от як і справді оженю на собі хоть би й Івана, то не одна із вас язика прикусить! Та й Василь ще поплаче за мною...»

Отакими думками тішиться Марта, зовсім не зважаючи на людські пересуди. Бо люди як люди: завжди на місці, коли треба осудити, огудити, похитать головою. А от щоб помогти, підставити плечі, коли важкою колодою навалиться доля... Де ви тоді всі діваєтесь, добрі сусідоньки, ласкаві порадники, щедрі обіцяльники? Якими вітрами здуває вас з-перед очей? Так шпарко здуває, що кричи, хоч голос порви — ніхто не озветься!.. Тож не лізьте до Марти зі своїми порадами, з нещирим своїм співчуттям: вона сама дасть собі раду.

Ув’язує важкенький вузлище, аж ряднина тріщить: ану, хто із вас отакий піднесе?

— Тобі, Марто, піддати?

— Дякую, обійдуся сама! То вже ви піддавайте одна одній, якщо такі недолугі!

Схопила вузол, напнулася тугим тілом — закинула за спину. Понесла, мов граючись.

Жінки тільки роти пороззявляли: чорт, а не молодиця! Ні, везе-таки Івасютам: що не приб’ється до їхнього двору, все в руку!

Івасюти і справді задоволені Мартою.

— Сам Бог її нам послав! — вихваляв Оксен молодицю. — Не знаю, що ми без неї й робили б...

І вже не вагався: орати чи не орати. Діждалися гожої днини та й виїхали на Мартине поле. І Марта, ув’язавши обід, несла через село, хвалилася кожному стрічному:

— Оце несу своїм ораликам їсти, та боюся, щоб не спізнитися; орють же з раннього ранку!

— І добре, Марто, орють?

— Підіть подивіться! Куди тим задрипанцям...

— Яким це задрипанцям? — вдають, що не розуміють, лукаві дядьки.

— А отим, що у ТОЗІ?

Ганжа, коли