І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
— А що ви, Овсію, од них хочете? Ви б хотіли, щоб собака млинці пік, а він тістом поїсть...
— Собаки, справжнісінькі собаки! — витирає очі Овсій. — Все рвуть, все кусають, ще й огризатися не смій. Як що, так зразу: «Мовчи, а то затарабаню під суд!» Все ходить та шукає сучка в очереті: кого б іще в куркулі пошити. А як пошиють, щитай, пропав! Так тебе податками придушать, що й не ворухнешся...
Із співчуттям слухає Оксен скаргу гостя: те ж саме і в нього. Посіяв минулого року у себе і на орендованій, вродило нічого собі, можна б жити та Бога хвалити. Здав честь честю увесь податок, що по закону належало. Та не встиг одвезти останній мішок, як знову кличуть до сільради: «Тобі ще двісті пудів здати належиться...» — «Та я ж здав, осьо-сьо і квитанції!» Так Ганжа і дивитися не став. «Чого тичеш межи очі — не сліпий! Про той хліб ми знаємо, а тепер ще двісті пудів вези!» Зціпивши зуби, насипав знову в мішки. Одвіз. Здав. Од серця відірвав. Лишилося тільки-тільки до нового хліба дожити та на посів. А з сільради ще й погрожують: «Не задумай скорочувати площу посіву — провіримо!» Дожився: не волен уже й сіяти, що тобі треба і скільки треба. Вже й полю своєму не радий.
«О-хо-хо! Нема правди на світі, та вже, мабуть, і не буде!» А все ж пробує утішити гостя. Не так для нього, як для самого себе промовляє слова утіхи:
— Та не дуже журіться, Овсію, може ж, якось і перечасуємо лиху цю годину!
— Еге ж, наставляйте кишеню! — заперечує Овсій. — Так вони вам і дадуть часувати! Не до того йдеться, Оксене...
— До чого ж?
— Ви що, газет не читаєте?
— Ніколи мені їх читати.
— То й даремно. А там, Оксене, все про нас наперед наворожено: будуть ліквідовувати як клясу!
— Як ліквідовувати? — холоне Оксен.
— Як клясу! Прийдуть, придушать і заривати не стануть. А добро усе розберуть.
— Так, може ж, то і неправда?
— Де ж неправда, коли кожна газета про те гавкає, аж піниться! Казали колись про кінець світу та про страшний суд, от він для нас і надходить. Тільки не Бог нас буде судити... Недаремно ж цього року бачили люди лугових метеликів, а у них на крильцях «з» і «б» понаписувано!
— Чого б то «з» і «б»?
— Еге ж — «з» і «б»: забули Бога.
Оксен перелякано хреститься, зводить за звичкою очі до неба і бачить надтріснутий сволок. Й інша тріщина пригадується зненацька йому: ота, у вербовім пеньку, в яку його розлючений тато вставляв Василеві долоні. А тепер, видать, його черга настала: прийде Ганжа із своїми поплічниками і вже не долоні — голову Оксенову запхне до отієї тріщини у сволоку та й виб’є невидимий клин!.. А Овсій усе своє та своє:
— Куди ж нам, Оксене, діватися, в кого порятунку питати, коли вже й Богові отут місця немає! І його вже комсомолія за бороду ловить та цупить із неба. Ось на цей Великдень... Ви не були, Оксене, у нашій церкві? То й добре, що не були... Підкотили у Великдень свого трактора до самісінької церкви, до паперті, так що ні зайти, ані вийти, та й ну диркотіти до самісінького ранку. То яка, питаю я вас, була тая служба Божа?!.
— Боже, Боже! — жахається Оксен. — І не покара їх Господь!
— Покара, діждетесь!.. Щось Господь на старість мов змалився: слуг своїх вірних карає!
— Не богохульствуйте, Овсію! — застеріг суворо Оксен. — Звідки нерозумним нам знати, шо у Бога на серці? Пригадайте Содом і Гоморру: скіки терпів, поки покарав нечестивців?
— Бог-то може терпіти, тіки нам терпець увірвався, — заперечив Овсій. — Воно який кінь товстошкірий, а й того бий, та міру знай... Ну, Оксене, як ви собі хочете, а я вже всього оцього оце поки наївся! — провів по шиї долонею.
— І що ж ви, Овсію, надумались?
— Надумався податись аж на Херсонщину. Вичитав я у газетах, що там у куркулі пописали тих, хто більше п’ятдесяти десятин землі мав. А у мене ж було всього сорок три. От і вийду я там із куркульського стану...
— Знайомі у вас там є чи родичі?
— Які там знайомі, — аж рукою махнув Овсій. — Коли б мав там знайомих, то відразу усією сім’єю рушив би. А так сам спершу поїду, рознюхаю, що й до чого, мо’, зразу й пристроюся та й перетягну своїх потихеньку... То чи не поїдете зі мною, Оксене? Удвох воно якось веселіше...
— Чого ж мені туди їхати, як я і там куркулем буду, — жартує невесело Оксен.
— Та хто там питатиме! Розповідав мені один чоловік, що там і досі тієї землі необробленої — море! Бур’янами зароста, за руками хліборобськими голосить. То ви думаєте, дуже доскіпуватимуться, хто ви і що ви, як земельку оту обробляти зголоситесь? Та вони тіки раді вам будуть! Їх же теж по голівці не гладять, що земля, як корова ялова, марно гуляє!
«А й не питали б», — погоджується з гостем Оксен. І на мить перед ним постає спокуслива картина: він уже на Херсонщині, і ніхто про нього нічого не знає. Оре з синами свій лан, забувши, що таке страх, безсонні, повні тривожного неспокою, гірких роздумів ночі... Та видіння, спалахнувши на мить, відразу ж гасне: усім серцем відчуває Оксен, що ніколи не зважиться покинути хутір. Навіть якщо попустить Господь та прийдуть його виганяти, то й тоді не зможуть викорчувати усього Оксена: не рік і не два стогнатиме по ньому поле, як і він спливатиме за ним кров’ю.
— Ні. Овсію, я не поїду.
— Надієтесь, що так обійдеться?.. Не обійдеться! То раз заходилися — не відстануть, поки не доведуть до кінця. Повірте мені, Оксене. Згадаєте мої слова, та буде пізно...
— Що ж, коли на то воля Божа... — зітхає покірно Оксен. — Всі під ним ходимо, як він розсудить, так воно й буде.
— Так-то так. Тіки й Бог не поможе, як сам собі ради не даси...
— Будемо вже спати, Овсію, — обірвав Оксен неприємну розмову. — Вам же, мабуть, рано вставати: дорога ж не близенька...
Гість відразу ж заснув: висвистував носом, як глиняним півником. Оксен же довго не спав. Лежав непорушно, закутий у свинцеву безвихідь: і так біда, і так горе, куди не кинь — всюди клин. Заклинили його останні події — не викрутитись, не
