І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
«Невже хтось підгледів?» — похолов Оксен. Та відразу ж заспокоївся: не могло того бути, Альошка ж із дороги очей не спускав!
— То, може, подумаєш та ще довезеш? — витлумачив по-своєму оте мовчання Ганжа.
— Нічого мені довозити. Коли вже не вірите... Даром, видать, тіки старався...
— Гляди, Оксене: знайдемо — пощади тоді не проси!
«Цур тобі, пек тобі, нечиста сило! — згадує ту розмову по дорозі додому Оксен. — І уродиться ж отакий бусурмило на світ божий!.. Краще б його тато отоді до смерті забили — заодно вже судили б... Господи, прости мене, грішного, що побажав смерті ближньому! Тіки який же він ближній?.. Єретик, слуга сатани, нечестивий плевел на Божій ниві. А от ніхто не вирвав: ні тато, ні Гайдук. Невже і в цьому свята твоя воля, Господи...»
Прийшов додому, наказав синам:
— Глядіть же мені: прийдуть, питатимуть — Боже вас сохрани проговоритись. Враз до Сибіру відправлять!
Марту теж попередив:
— Ви ж, Марто, як знайдуть у вас отой хліб, то кажіть, що то ваше.
А в Бога просив неодступно: «Господи, захисти, коли прийдуть! Одведи їхні руки, засліпи їм очі, не допусти до погибелі! Помилуй раба твого вірного, всеблагий та всемилосердний!..» Пропечена молитвами, поснована шепотом, пливла в безвість ніч. Поглинала Оксенові палкі прохання, повні надії погляди, глибокі поклони, щирі хрести та й несла із хати. Піднімала на чорних крилах угору, до зірок, до небесної тверді, далекого Бога. Мільйони оксенів б’ють одночасно мільйони поклонів, нашіптують найпалкіші свої молитви. І чи не зливаються мільйонні ті шепоти у глухий нерозбірливий шум, в якому не тільки фрази — слова жодного не розібрати? І чи не дрімає солодко під той заколисуючий шепіт старенький вже Бог? Бо чим же іншим можна пояснити, Оксене, що він не відвернув оту руку, не засліпив оті очі, не спровадив лихих гостей од воріт твого двору?
Надовго, на все життя запам’ятає Оксен отой день...
Ще звечора землю окутав їдкий холодний туман: пробирав до кісток, вганяв у дрож. Чекай на ніч морозу. І ранній завчасний морозенко таки добре попорався протягом ночі: насталив трави, густо побілив памороззю дерева, прихопив ще зовсім зелене листя. Вийшов уранці Оксен і завмер: пожухле за ніч листя з тихим шелестом опадало на землю, лягало покорченими долоньками догори, наче все ще просило хоч краплинку тепла, хоч крихітку сонця. Не було ані вітру, ні жодного поруху, а листя падало й падало, зривалося із верховіття. І вже ціла злива, чорно-зелений сумний водограй проливався на землю. Дерева оголялися прямо на очах: щойно стояли в листі, а глянув через хвилину — вже голі. Тільки поодинокі листочки з усіх сил чіпляються за віття, намагаються втриматись до сонця.
Особливо зворушила Оксена молоденька осика: скинула покірно зелену сорочку, простелила її біля ніг та й стоїть, гола-голісінька, тремтить худеньким тільцем на морозі...
Той глухий шум, невпинний той шелест переслідував Оксена й тоді, коли він повернувся у хату. Навіть страва пахла йому прив’ялим листям, і Оксен побовтав-побовтав ложкою, сьорбнув раз-удруге та й виліз із-за столу.
Непрошені гості приперлися вранці: не було, видать, їм більше роботи, окрім ходити по дворах та дратувати собак. Прийшла ціла комісія: Володимир Твердохліб, Іван Приходько, Петро Нешерет і Протасій Непідкований. Всі з щупами — довгими залізяками з припасованими трубочками на кінці, щоб можна було знайти під землею зерно.
— Ану приберіть свого пса! — замість «здрастуйте» наказав Володька. — А то встрелю!
Оксен затягнув собаку в будку, заклав дошкою, і пес озивався з-за дошки ображено й злобливо. Під отой собачий гавкіт і відбувалася подальша розмова.
— Відмикайте комори!
Володька — сама рішучість, кам’яна непоступливість. Нап’яв на себе юнгштурмівку, ще й пістолет почепив — якийсь аж чужий, якийсь мовби аж не сільський.
— Та не здумайте приховувати!
Оксен іде за ключем, застережливо кидає синові:
— Іване, гляди мені! Не здумай сваритися!
Бо в Івана очі так іскри й крешуть. Нічого не відповів батькові, вийшов за ним, ховаючи руки в кишені: пальці аж хруснули — звелись в кулаки.
Відмикав Оксен пудові замки — не слухались руки, не поверталися ключі. Злісно вищали поіржавілі дужки, щосили чіплялися за скоби. Відчиняв важкі двері з дубових дощок, розганяв світлом застояну темряву, пропахлу прілим зерном, шкіряною збруєю, сухим пилом і мишачим послідом. Показував засіки, ще недавно повні по вінця, а тепер майже порожні: зерна того горобцям на раз поклювати.
— Оце як бачите. Не знаю, чи і до нового хліба дотягнемо...
— А де на посів? — питає строго Володька: його не розжалобиш, йому наплювати на класове ворожу куркульську сльозу!
— На посів он у тому засікові, — веде Оксен в найдальший закуток. — Засипали фунт у фунт, аби тільки вистачило посіяти.
— Давайте ваги! — командує Володька. — І мішки!
— Забиратимете? — тихо питає Оксен: у нього тремтять губи, нервово посіпуються повіки.
— Ні, вам залишимо, щоб поховали та погноїли! — відповідає глузливо Володька.
— Хто ж його буде гноїти?
Тут до розмови встряє Іван Приходько. То стояв собі збоку та прислухався, а це не витримав:
— Та чого ви журитесь, Оксене! Відвеземо до громадського гамазею — в більшій сохранності буде. А весною заберете назад...
Оксен приносить мішки, кидає Володьці під ноги: нате, подавіться! Одвернувся, не дивиться навіть, як члени комісії насипають зерно, важать та переважують.
Потім заходилися шукати приховане: обнишпорили всі закутки, перевернули все догори дном. Кілька разів проходили і мимо хлівця, тоді в Оксена аж завмирало серце. Володька, лихий, що нічого поки що не знайшли, провалив навіть сокирою комин, вставив туди голову, але, крім сажі, так нічого й не витрусив: пирхав, як розлючений кіт, витираючи обличчя.
Обнюхавши, де тільки могли, взялися колупати землю, у дворі та на городі. Петро Нешерет ледь торкався землі, аби тільки не сказали, що саботує. Іван Приходько теж не дуже старався: встромить, покрутить, а тоді вийме і довго принюхується, чим воно пахне. І все язиком, наче мичкою:
— Ану, отутечки спробуєм, тут земля мовби пухкіша. Чи, мо’, отам, під коморою? Як ви скажете, Оксене?..
Зате Протасій старався за всіх: заганяв свого щупа з таким заповзяттям, наче збирався наскрізь землю проткнути, нанизати, як яблуко, та й понести з собою.
Володька ж ганяв, як навіжений. Аж упрів, аж захекався, однак все не збавляв запалу: видать, вирішив трупом лягти, а таки докопатися до хліба куркульського. А за ним пришитою тінню — Іван. Не спускає очей, ворушить у кишенях свинцевими кулаками.
— Ти чого за мною ходиш? — запитав суворо Володька.
— Вподобав, то й ходю, — вишкірив у недобрій посмішці міцні дідівські зуби Іван. — А що, вже й ходити не можна?
— За мною — не можна!
— Ой-ой-ой, яка цяця!
Володька спалахнув, стиснув щосили щуп, але повернувся, пішов у клуню. Іван — слідом.
Велика клуня вся пронизана сонячними гострими списами. Колись тут качалися біля віялки Оксен і Василь, дерли один на одному сорочки, мало не гризлися зубами. Тепер же, на тому самому
