І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Дядьки засміялися схвально. Сміявся й Іван: видно, говорив оте все не всерйоз, аби тільки язика помантачити.

— Василю, а то правда, що ув Англії войська без штанів?

— Без штанів? — дивується Нешерет. — То як же їм воювати, коли без штанів?

— Іще кажуть, в тій же Англії видумали літак — чотириста тисяч войська бере, — меле далі Йван. — З амуніцією, з ружжами і на півроку харчами... То правда, Василю?

— Правда.

— Правда?! — аж зупинився Приходько: розраховував, бач, на те, що Ганжа заперечить, от за суперечкою і не помітили б, як і додому дійшли б. — Та як же він злетить?

— Злетіти злетить, а от як сяде — невідомо...

Іван замовкає, вибитий із колії, та за хвилину заводиться знову:

— Ось послухайте, що недавно в сусідньому селі сталося. Хоронив зять тещу... Винесли її з хати, жінка побивається, голосить, а чоловік іде та й мовчить. Тоді жінка — щип його за руку: «Миколо, та чого ж ти мовчиш? Хоч для людей плач, а то ще подумають, тобі мами не жалко!» То Микола як заведе... А голос, як у бугаяки. «Ой тещо, тещо, жінчина мати, то ви ж, було, молоко та сир їсте, а мені сироватку дасте. То я їм, їм та ще й нап’ю- у-ся...» А жінка вже йому: «Цить, Миколо, цить, не надривай свого серця: їх все одно вже з труни не зведеш!..»

Іще щось розповідає невтомний на вигадки Йван, потішаючи дядьків, але Ганжа його не слуха: думає про своє. Прикидає і так і сяк, як розпорядитися майном Івасют. Плуги, сіялку, весь реманент передати у ТОЗ, це ясно. Не роздати на руки дядькам, а саме — у ТОЗ. Хай буде перша колективна власність. Хату, клуню, комору, сарай не можна лишити без господарського ока: розтягнуть, розберуть, і сліду не лишиться...

Сумний приклад тому — панський маєток, що його після революції обдерли як липку. Все тягли, що можна було відколупнути чи одірвати, висадити на воза або на плечі. Навіть кахляні печі розібрали дощенту, паркети із кольорового дерева, не кажучи вже про залізний дах, про вікна та двері. Все попливло в навколишні села, пірнуло, як у болото, щезло безслідно. І стоять тепер лише голісінькі стіни пишного колись палацу, заростають бур’янами та бузиною, чорніють і осипаються від морозів та дощів. А яка могла б бути там школа! В Ганжі аж серце щемить, коли доводиться проходити мимо тієї пустки.

Тож він нізащо не допустить, щоб отаке сталося й тут.

Ще вчора ходив селом, обирав місце, куди б перевезти Івасютині будівлі. Вподобав вигін за кузнею, на краю села, понад річкою. Місце було мальовниче, зручне, але не це в першу чергу привабило Ганжу. Мимо йшла дорога до селянських ланів. Тож коли стануть отут комора, сарай і навіси, зручно буде членам ТОЗу, повертаючись із поля, лишити плуг, борону, сівалку, щоб не тарабанити через село додому.

До того ж поряд і кузня. Хіба не краще буде і ковалеві, і людям, коли весь реманент лишатиметься під боком: зламалося щось, зіпсувалося — раз-раз і полагодив!

Не тільки членам ТОЗу, всім людям треба дозволити користуватися оцим неіснуючим поки що подвір’ям. Хай приглядаються, нехай потроху звикають до того, що гуртове — не обов’язково чортове. Отак поступово, поволі буде пройдена ще одна щабелька до спільного обробітку землі.

А там, гляди, стане в пригоді й оцей сарай, що його збудували Івасюти: табун коней можна розмістити у ньому! Спершу члени ТОЗу переконаються, що коней вигідніше тримати укупі: на пашу ж все одно зганяють до гурту. Та й узимку, коли організувати добру годівлю... А то прийде весна, в одного кінь, як лин, а в другого ребрами на всі сторони світить. «Ото всю зиму газети читав», — сміються з такого дядьки. Гіркий сміх! Бо що зореш таким конягою? Недаремно ж кажуть: поганяй коня не батогом — вівсом...

Отакі думки обсідали Василеву голову, коли він ходив вигоном поза кузнею, міряв його кроками і так і сяк, прикидав, де що має стояти: «Отут — стайня, там — навіс, отам — клуня, а вже отам — хата. Обсадимо від дороги тополями та яворами, а внизу — вербами. Викопаємо й колодязь, щоб не тягати воду од річки... Місце саме до рук проситься!»

І вже бачить Ганжа оті високі явори та тополі, густі верби, колодязь із журавлем, ряди плугів, борін, культиваторів, сівалки, молотарку; бачить людей, що товчуться з ранку до вечора. Бачить доріжки, що поснуються до цього двору чи не од кожної хати, переплетуться таким химерним плетивом, що вже й не розбереш, яка куди веде, яка де кінчається. Але й то не біда: треба тільки не гарячкувати, не рвати їх зосліпу, намагаючись пошвидше розплутати. Дядьки самі розшукають, де чия. А вже як пройде по ній хоч раз, то й буде топтати, доки вона стане такою широкою, такою надійною, що жодними бур’янами не заросте.

Тож Ганжа не став зволікати: організував дядьків і за тиждень, як під мітлу, підмів куркульський двір. Лишилася тільки собача будка. Бо Ганжа сказав, коли Приходько хотів прихопити й собачу оселю:

— Облиш. В новому житті без собак обійдемось.

Будка так і лежала, перекинута, не потрібна нікому, потихеньку трухлявіла, чорніла й розвалювалась.

За якийсь час обжите ще недавно подвір’я здичавіло, заросло бур’янами. У провалений погріб, шукаючи прохолоди, в спеку набивалися жаби, а за ними полюючи, наповзали й вужі; розритою могилою чорніло провалля колодязя — заглянеш у нього, так морозом спину й обсипле: моторошною гнилою сирістю диха в обличчя, блима з глибизни запліснявіле око мертвої води.

Лише уходжений сад довго не піддавався запустінню: щовесни шумував білим цвітом, а під осінь прогинався від щедрих плодів. І тоді пташиними зграями налітали діти, приходили з мішками парубки та дівчата. І тріщало, нещадно обламуючись, гілля, бо нащо його і жаліти, чуже.

Та ше бджоли, перевезені в село, довго не хотіли роїтися в іншому місці — летіли в запущений сад...

А навкруг нового, не обжитого ще подвір’я за один день виросли деревця. Прийшла піонерія та комсомолія, покопала ямки, посадила топольки та явори, полила їх щедро водою, щоб росли та росли, вкоріняючись на довге життя.

— Молодець, добре придумав! — задоволено дивився Ганжа на нових поселенців.

У Володьки аж вуха зайнялися од втіхи. Збентежено

запитав:

— Дядьку Василю, можна прийти до вас увечері?

— А чого ж, приходь. Гостям завжди раді.

— Та ні, я не в гості, — зам’явся Володя. — Я по справі.

— По якій?

— Та... хай тоді розкажу.

— Що ж, тоді, то й тоді. Приходь, ждатиму, — та й пішов у глиб двору, де саме складали хату.

— То я зайду увечері! — гукнув услід Володька. Постояв, пождав, чи не скаже ще чого дядько Василь, а потім рушив із двору. Йшов замислений та заклопотаний, якийсь аж несхожий на самого себе. Бо у Володі і справді була справа дуже серйозна. І вирішити її він має в найближчі дні, вже не чекаючи світової революції, яка забарилася невідомо з яких причин. Чи