І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

дивись: нікому не сказав про свій намір свататись, нікому, окрім дядька Василя та матері, а вже знає про те і старе, і мале! То тут, то там промайне з-за тину цікаве жіноче, а то й чоловіче обличчя, а деякі жіночки за відра та через дорогу — наче по воду. І не так по воду, як перестріти, роздивитись як слід молодого, наче зроду-віку його і не бачили.

Володя шипить сердитим гусаком у широку спину Ганжі:

— Чого вони витріщаються? Людей не бачили!.. — Ховаючи посмішку у вуса, Ганжа повертається до хлопця:

— Даремно ти, Володю, мене послухався — пістолета не взяв!

— Навіщо?

— Смалонув би разок — усі поховалися б!

— Вам усе насміхатися! — невдоволено мовив Володя. Ображений, уже мовчав, доки й вибрались із села.

Аж у полі сердитий вираз поволі зник із обличчя Володі. Буланий легко ніс дрожки по вузенькій, підкованій морозцем доріжці, і вже не мідним п’ятаком — золотим червінцем виблискувало сонце посеред високого, прохолодною блакиттю окутого неба. Скрізь, куди не глянь, панували чисті, не змішані один з одним кольори: від соковито-зеленої озимини до масного чорного зябу. І навіть поодинокі клапті стерні, побляклі під осінніми дощами, знову набрали золотистих тонів. Це був останній проблиск життя перед тим, як завмерти, поринуть у небуття під одноманітний колір зими з бузково-холодними тінями. Останнє прощання з літом, з теплим веселим привіллям, що вимагало не голосної розмови, а тихих думок, не палкого полум’я, а спокійного вогню. І ледь помітного усміху, повитого зажурою, якраз отакого, як в Ганжі на вустах.

Він і сам не знає, звідки взялась оця безпричинна печаль, що непомітно всоталась у нього, наколювала серце тоненькою голочкою. Не було, здавалося, жодних причин для зажури, все, чого прагнув, знайшов: хорошу дружину, цікаву роботу, добрих людей, а от завівся у ньому якийсь шашіль і точить, і точить — сипле та й сипле трухою.

Шашіль той — від стосунків із Ольгою.

Здається, любив її глибоко й щиро. Повертаючись із роботи, поспішав мимоволі, щоб швидше стрінутися з нею. Відчував оту схвильованість, оте оголення почуттів, яке з’являється кожного разу, коли приходить справжнє кохання. І протягом дня не раз ловив себе на тому, що з ніжністю думає про неї: що вона зараз робить? З ким розмовляє? І чи згадує про нього?

Любив тримати її руки — міцні невеликі долоні, завжди гарячі, навіть коли вона входила з морозу. Обіймати за плечі, за тонкий, як у дівчини, стан, щоб її голова лягала йому на плече, м’яко й довірливо. Пестити її тіло, дотикатися щокою, цілувати оксамитову шкіру. І навіть вві сні відчувати, що вона — поруч. Що досить проснутись, щоб зустрітися поглядом з сірими, завжди такими чистими очима, що коли б вони не наповнювались весь час чи то усміхом, чи задумою, а іноді й гнівом, то здавались би порожніми.

— Чого ти так дивишся? — питала вона в такі хвилини.

— Хочу знати, що у тебе отам, — відповідав він серйозно, проводячи пальцями по її чолу.

Бо вона весь час була для нього загадкою. Бо його не раз огортала розпука, що він ніколи не зможе довідатися, що вона зараз думає, які образи криються за отими ясними, чистими такими, а водночас такими таємничими для нього очима.

Бо вона не раз дратувала його.

Особливо в останній час.

Різкістю суджень. Категоричністю висновків. Прямолінійністю.

Її ніколи не мучили сумніви, як це не раз було із Василем. Перед нею, здавалося, життя ніколи не ставило оті химерні задачки, для розв’язання яких замало було логіки, ясного розуму, а насамперед потрібне було серце — чутливий прилад, що його не замінити жодним найдосконалішим арифмометром.

Чи вона просто-напросто обминала їх? Переконала себе, що їх взагалі не існує на світі? Все для неї було ясне і просте, все наперед розв’язане.

Наперед. На віки.

Передбачено кожен випадок.

А йому, Василеві, того було мало. Він насмілювався не тільки вивчати, а й зіставляти читане з життям. З оцими Йосипами, Грицьками, Іванами, Мартами й Ганнами, серед яких він живе і руки яких мають звести отой будинок, що про нього мріяли товариш Маркс і товариш Ленін.

Бо в кожного Йосипа, Івана, Грицька, в кожної Марти і Василини — жива, неповторна душа, натура і вдача, шо їх не втиснеш у жодну цитату, якою б геніальною та всеоб’ємною вона не була. Як об’єднати їх, щоб не покалічити душі? Як звести докупи, щоб не обламати руки, не вбити охоти, не притупити смаку?

Ольгу дивують оці запитання. Чого ж іще шукати, коли ось він, прямий і ясний шлях, вказаний товаришем Сталіним?

Не раз бачив, що вона не розуміє, до чого він дошукується, що йому треба. Так, мовби вони розмовляли різними мовами, як випадкові зустрічні з двох далеких країн.

Тоді він виходив надвір. Довго стояв на ганку, смалив цигарки, душив у собі роздратування, аж поки Ольга кликала його до хати.

Була вже в самій сорочці, босонога й голорука, схожа на дівчину, що не знала чоловічих обіймів. І Василь, роздягнувшись, кидався у теплу постіль, як у рятівний човен, шо мав його провести через усі сумніви та болісні роздуми.

Потім лежав поруч із нею, картав себе за чортячу баламутну натуру, просив:

— Вдар мене!

Вона сміялася, а він не вгамовувався:

— Чуєш, удар!

Коли ж вона легенько била його по плечу або по грудях, він брав її руку і щосили стукав нею себе по голові.

— Що ти робиш, божевільний?!

Василь відпускав руку, втихомирений, горнувся до неї: йому здавалося, що убив отого шашеля, який точив його почуття. Та досить було залишитись самому, прислухатися до самого себе, як знову лунав невтомний шурхіт і сипапась-

сипалась прогіркла труха.

А Володю теж точить зараз шашіль, тільки зовсім по іншій причині. І, дивлячись на згорблену спину дядька Василя, на його похилену голову, він вагається: сказати зараз чи вже потім, як повернуться. Бо дізнався Володя про таке, що навряд чи порадує його свата.

Узнав, що Марта переховує у себе хліб куркуля Івасюти.

...В ту осінню ніч Мартина сусідка вийшла із хати та й побачила підводу і дві темні постаті. «Чи не злодії?» — так і похолола вона. Придивилася пильніше і помітила, що оті двоє не виносять із комори, а заносять туди повні мішки...

Вранці не витримала — розповіла все синові.

— Тільки ж гляди: нікому ні слова! Я не хочу, щоб Мартині сльози з-за мене лилися!

— Та що ви, мамо! — аж образився син. — Що я, ма-

ленький?

Кілька днів носив при собі оту новину комсомолець Грицько, мучився: казати чи не казати Володьці? Не мав і крихітки зла до вродливої сусідки, не раз і не два злодійкувато пас її з-поза тину очима, та й сама Марта, забігаючи до сусіди, називала його не інакше, як своїм нареченим: «А що це мій наречений поробляє?» Або: «Чи довго мені, Грицю, ще старостів од тебе виглядати? Я вже боюся, що й вишивка на рушниках полиняє».

Грицько пік рака,