І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Гі-і-ірко-о!

— Гірко!.. Гірко!.. — підхопили той крик присутні, аж у лампах перелякано захилиталися, заблимали вогняні язички.

— Володько, цілуй Марусю!

— Цілуй, бо ми поцілуємо!

— Гі-і-ірко-о-о!..

І Володьці таки довелося цілувати привселюдно Марусю. У палаючі щоки... в гарячі вуста...

Хоч, як то кажуть, і не пили, зате ж і накричалися! Веселий той настрій навіть не вбила революційна п’єса, поставлена драмгуртківцями. Ішлося в ній про далеко не веселі події, про трагедію й горе, що принесла проклята війна в бідну родину щіткарів.

Однак, як скінчилася вистава та дядьки голосно повідкашлювались, зніяковіло дістаючи кисети, сірники та кресала, а жінки і дівчата востаннє витерли почервонілі очі та висякалися у хустинки, а то й фартухи, погляди всіх присутніх знову звернулися до молодят, що сиділи на першому ослоні поруч з батьками та сільським активом.

І все розмовляли про небачене досі весілля.

— От ви мене вбийте, ви мене ріжте, а я без вінця нізащо заміж би не пішла! — розорялася баба Наталка. — З батюшкою таки лучче...

— Пропали парубки: баба Наталка заміж не хоче! — реготалися присутні.

— Еге, смійтесь, смійтесь, а колись таки було лучче! — підтримували бабу Наталку літні жінки. — Колись було весілля, дак весілля, а теперечки чорти батька зна й що! Сидять за столом і чарки не вип’ють...

— Та хіба ж усе щастя в тому, щоб понапиватись, як свині? — заперечували комсомольці. — То від темряви горілку пили. А теперечки — культура!

— Еге ж, культура, — підпрягався Іван Приходько. — Тіки як я женився — тиждень гуляли! Усі гості покотом лежали... А як двинули потім бабів у річці хрестити: у кого — відьма, у кого — ні, ото сміху було!..

— Кому сміху, а кому й сліз... Варку по тому тиждень відкачували. Наковталася нещасна води — на весь вік напилася!

— Що було, то було, — погоджується Приходько. — Тільки ж хто їй, людоньки, винен? Я гукаю: «Затуляй, Варко, рота, як пірнаєш!» — а вона ще поширше його роздирає: батькує нас, аж виляски йдуть! То, звісно, і наковталася...

— І багато відьом знайшли? — сміючись, хтось із гурту.

— Та ні одна не втопилася — усі, знацця, відьми!

— Сам ти чорт кривоногий! — огризались жінки. — І як із тобою, з отакою нечистою силою, і жінка живе?

Ішли, реготали, перекидалися жартами, а в Твердохлібовій хаті ще довго не гасло вікно. Оте, що від вулиці, і вогник той був молодий та яскравий: горіти ж йому не рік там чи два — довгі роки палати, зігріваючи Володю й Марусю. І по всьому селі світилися вікна: де молодшими, чистими й світлими вогнями, а де і старішими, тьмяними та блідими. А були хати, де й зовсім не світилося: хукнула на ті вікна смерть чи люта розлучниця, і вони навіть в найтепліші літні ночі скляніють чорними крижинами.

Володька своїм червоним весіллям наче розв’язав тугенького вузлика та й натрусив із веселого мішка повне село старостів. Снували вони од хати до хати, полювали полохливих куниць, поверталися потім із рушниками через плече: гордо йшли вулицями — ось подивіться, які ми мисливці! А траплялося й так, що чесали городами, та й то пригинаючись та оглядаючись, щоб ніхто не угледів: піднесла ж бо клята дівка замість рушника гарбуза, та такого, що де він тільки і виріс — хоч коти поперед себе! Але таких невдах було менше, бо теперечки настали зовсім інші часи.

Колись було як? Кликали тато і мати свого молодого «болярина», кликали та й наказували: «Надумались ми оце, сину, тебе женити. Годі тобі вже по досвітках підошви протирати, та й матері треба поміч у хату. То засилай, сину, старостів до Охріменкової Векли. Дівка вона роботяща, здорова, ще й добрий посаг за нею дають».

Накажуть отак — і не здумай пручатися! А у Векли, може, інший давно вже на серці. То й цупить додому нещасний «болярин» отакенного гарбуза: «Нате, тату і мамо, вам од Векли гостинця. Беріть, ріжте, печіть, варіть — їжте та й мене разом із оцим гарбузом доїдайте... Бо наївся я сорому по самісінькі вуха!»

Теперечки не те. Не ті повелися парубки та дівчата, дочки й сини. Не ждуть татового-маминого благословення — самі вирушають на оте полювання. І так наполюються по темних закутках, попід вербами та повітками, що куниця вже й не подума втікати од статечних мисливців: сама голосить за ними та хапа поскоріш рушника пов’язати, щоб не роздумали та не втекли.

Були й червоні весілля, отакі, як у Володьки та Марусини, а здебільшого виходили заміж та одружувалися по-старому, по-людському. Засилали старостів. Ходили на оглядини. Вінчалися у церкві, де молодому і молодій клали на голови позолочені вінця, як цареві й цариці, де подружки одна поперед одної поривалися нести над головою молодої вінець, бо яка не пронесе хоч раз у житті — на тому світі, по смерті, чортам хвости носитиме! Поверталися додому в заквітчаних поїздах, влітали у розпанахані навстіж ворота, у широкі двори веселими, нестримними ордами. Вигуки, музика, регіт, пісні, і вже сват із свахою, невідомо од чого й п’яні, танцюють попереду молодих од воза до хати: відчиняйте, господарю, бо висадимо, випремо разом з одвірками й двері!

І-ех! Пити так пити, гулять так гулять!

Бийте у бубна, музики, щоб і мертвий схопивсь із домовини! Рвіть, закаблуки, долівку, щоб аж стіни двигтіли!

Ось так!.. Ось так!.. Ось такечки-так!..

Танцювало, гуляло село, як перед погибеллю.

Навіть дід Хлипавка, і той не втримався на «холостом положенії». Тільки заходився сватати діда не добрий знайомий, не кум чи сусід, а отой, що з рогами. Мало йому було молодих пар — вчепився у дідову бороду.

Якось баба Наталка надумалась віднести надоєне молоко до сепаратора. Налила дві повні цеберки, напнула на них біленькі хустини та й підважила на коромисло. Тільки вийшла за ворота, а нечистий як дмухне їй назустріч — так і здув хустки з цеберок! Баба Наталка відразу здогадалася, чия це робота. Опустила відра на стежку, закляла як слід хвостатого, ще й відігнала хрестом:

— Цур тобі, пек тобі — одступися!

Та чорт не дуже злякався: видать, не вперше мав справу із бабою Наталкою. Відбіг у сусідній завулок та й ну пхати у спину діда Хлипавку, що йшов саме в сільраду «спольнять службу».

— Доброго ранку, Наталко! А що це ти робиш?

— А тобі повилазило? — Баба Наталка обтрушувала од пилюки хустини, аж виляски йшли!

Дід не дуже зважає на такий невдалий початок розмови. Дістає непоквапом люльку, розкурює старанно та й знову підступає до баби Наталки:

— Молоко несеш?

— Та вже ж не помиї!

— А чого воно в тебе таке, мовби аж синє? — нахиляється над відром дід. — Вершечки спиваємо, а водицю доливаєм?

— Щоб ти свою кров так спивав, як я вершки поспивала! — завелася одразу баба Наталка. — Одступись, сатано, бо як почастую по твоїй дурній макітрі коромислом, то й черепків не збереш!

— І чого ти, Наталко... — почав був дід Хлипавка, але чортові, мабуть, набридло