І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Потім піднімаються руки. Пнуться догори, хитають гадючими головами, жалять Федька в самісіньке серце.

— Рахуйте.

— Чого там рахувати! І так видно, що більшість!

— Хто «проти»?

Над головами зводяться поодинокі долоні. Мало, зовсім мало, щоб врятувати Світличного!

— Громадянин Світличний, клади партквиток!

— Зброю, зброю відберіть! — доноситься чийсь голос із задніх рядів.

Світличний, що поліз був до кишені за партквитком, висмикнув руку, хижо блиснув очима:

— Зброю? А ви мені її давали? — Та маузер — р-раз із дерев’яної кобури. — Ану, підходьте, кому жити набридло!

Стрибнув із сцени, попер вузьким проходом, а вслід розпачливий голос голови:

— Затримайте його! Не пускайте!.. — Федько обернувся, люто вискалив зуби:

— Із тобою, падлюкою, я ще зустрінуся! — І вже гаркнув на тих, що метнулися його переймати: — Ану, геть із дороги!

І летить уже Федько до вокзалу. Затискає гаряче руків’я маузера — люди так і кидаються хто куди. Вскочив у вокзал, підбіг до каси:

— Квиток на Полтаву!

Аж тепер помітив, що все ще трима у руці маузер. Кинув до кобури, дістав гроші, не рахуючи подав жужмом у маленьке віконце.

— Товаришу Світличний, а здача? — гукнув йому вслід касир. — Здачу візьміть!

Не почув. Вибіг на перон, запитав у чергового, що поштиво виструнчився перед начмілом:

— Поїзд на Полтаву скоро?

— Через чотири години!

Федько чортихнувся, пішов пероном, гризучи вуса. Потім пожбурив квиток, побіг назад, до міліції. Проскочив мимо вартового у двір, до конюшні. Вивів свого жеребця з таким поспіхом, наче сурмач сурмив «тривогу». Жеребець аж пританцьовував, йому теж передалася лиха нетерплячка хазяїна, і, коли Федько злетів у сідло, той з місця рвонув учвал — тільки мелькнули розчинені навстіж ворота і перелякане лице вартового.

Ніч застукала Федька у дорозі: хоч як гнав за сонцем, а воно таки випередило, блимнуло глузливо червоним оком та й сховалось на заході. І вже тьмяніє, тужавіє степ, а в байраках та вибалках гусне непрогріте протягом короткого осіннього дня повітря.

Порожньо, сиро, незатишно восени у степу після того, як зайде сонце. Темне небо і чорна рілля, каламутні баюри і одинокі оголені дерева, моторошне безлюддя і загадкове мовчання. І ти один, один на весь степ, якому немає кінця, тільки де-не-де блимне заячий вогник та долине глухе валування собак. Будеш отак їхати, приречений на безрадісні думи, без надії добратись до людського зігрітого житла. Приблизно на півдорозі між Хоролівкою і Полтавою Світличний змушений був зупинитися: загнаний жеребець аж стогнав. Скочив на землю, ослабив підпруги, відпустив сталеві вудила, стриножив вуздечкою і пустив на пашу. І доки жеребець пощипував ріденьку травицю при дорозі, Федько ходив нетерпеливо туди-сюди, розминаючи ноги. Швидка їзда трохи остудила гнів, хоч і досі стискалися самі собою кулаки, коли пригадував, як стояв біля столу і як його «чистили».

Коли б оце повернувся двадцятий, він би їм показав класово ворожого! Ввірвався б із своїм ескадроном, з бойовими своїми побратимами, влетів би у Хоролівку і не шаблюками — нагаями! Нагаями!..

Бо де ви були в той час, коли Федір Світличний воював за владу Рад? По яких закапелках відсиджувались, вичікуючи, поки оцей «елемент» повоює всіх ворогів революції?..

І знову, знову розпалившись до краю від отаких думок, гнуздає Федько жеребця, виводить його на дорогу.

Рано-вранці, щойно почало розвиднятися, двірники, що вийшли на тротуари з відрами та мітлами, проводжали здивованими поглядами незвичайного вершника. І вершник, і кінь аж хитались од втоми, однак не зупинялися; тільки одного разу біля колонки, зачувши воду, кінь повернув голову, але вершник смикнув вудила, огрів нагаєм по мокрому крупові, і жеребець з останніх сил рвонув нерівним галопом. Вершник, мабуть, не вперше бував у Полтаві, бо не розпитував двірників, не кривуляв завулками, поки добрався до невеликого цегляного будинку під червоним бляшаним дахом. Не злазячи з коня, нетерпляче постукав нагаєм у ворота.

Його, видно, там добре знали, бо дівчина, що вискочила в самій спідничині, з хусткою на голих плечах, недовго приглядалася: одімкнула ворота та й пустила у двір.

— Дома? — Федько переступає з ноги на ногу, бо вони в нього зовсім оніміли.

— Дома. Ще сплять.

— Нічого, я почекаю... Заведи жеребця до конюшні. Та гляди: до води не пускай, нехай охолоне!

Зійшов на ганок, ступив у сіни, впевнено намацав клямку дверей.

Скільки разів приходив сюди вдень і вночі — в будь-яку годину, коли того вимагала невідкладна службова потреба. Будив безцеремонно господаря, і той, ще сонний, виходив із спальні, тримаючи в одній руці гімнастерку, ремінь і кобуру зі зброєю, а в другій — чоботи: ішов босяком, щоб не будити дружину.

«Вона ж і так за день натовклася», — говорив, наче пробачаючись за оту свою делікатність.

І ось Федір знову в знайомій вітальні. Тільки тепер не по службі — з власного бідою. Тому й зупиняє дівчину-домробітницю, коли та хотіла покликати хазяїна:

— Не треба! Іди досипай, а я тут почекаю...

Дівчина пішла, а Федько сів на стілець, важко схилився на стіл. Щосили боровся з дрімотою, а тут іще годинник: тік-так, тік-так — у самісіньке вухо. І Світличний і незчувся, як опустив на руки голову, провалився у сон. Проснувся од того, що хтось торсав за плече.

— Оце гість! Чого ж ти, чортяко, мене не збудив?

В припухлі, каламутні ще очі Федькові вдарило сонце. Засліплений, він потер їх кулаками, аж тоді побачив начальника полтавської міліції.

— Добридень, Денисовичу!

— Добридень то добридень, а от чому мене не збудив? Приїхав, можна сказати, у гості, а я собі сплю і нічого не знаю!

Федько відразу ж пригадав учорашні збори і за чим він приїхав. Радісний усміх, що й не розквітнув як слід, відразу ж злиняв — обличчя стало похмурим і злим.

— В гості, та не зовсім. Може, ти й не радий будеш отаким гостям! — І, посіпуючи ображено губами, з болем вигукнув: — Вичистили мене, Денисовичу!

Вискалив зуби, схлипнув, втягуючи в груди повітря: знову вп’явся у шию, здушив тісний комір, Федько так його шарпонув, шо гудзики бризнули на підлогу.

— Та ти постій... Як же так? — вражено допитувався Денисович.

— А отак: раз син попа, так немає тобі місця під сонцем! Всі твої заслуги перед революцією — сучці під хвіст! Всяка контра... зануда собача... всіляка гнидва над тобою знущатись... Так за що ж ми тоді воювали? За що?!

— Зачекай, не кричи... Та не горлай ти на мене, дай розібратись! Сідай, розкажи по порядку... Сідай, кажу!

Ухопив Федька за плечі, силоміць посадив на стілець, сам сів навпроти. Слухав уривчасту, непослідовну розповідь Світличного, водив по сизій, старанно поголеній голові долонею, все більше похмурнів.

— А партквиток таки треба було віддати.

— І зброю? — аж схопився Федько.

— Зброю також... Та почекай, не гарячкуй! Ти ж їм зайві козирі оцим своїм непослухом дав!.. Ну, та що тепер про це говорити! — досадливо махнув рукою Денисович. — Одірвав — тепер уже, як не тули, не приросте. Давай от що... Поснідаєм, ти ляжеш відпочинеш, а я тим часом на службі спробую