І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Світличний виніс із сіней ще одне відро, непоспіхом пішов до колодязя.

— Все одно не поможе, — сказав він голові, що засапаним паровозом припер по воду. — Це що чайною ложкою в печі гасити... Щастя наше, що сарай не біля хати та вітру нема, а то враз загорілося б...

Микола Пилипович пожбурив відро, люто закричав на Федька:

— Пожежник, так твою перетак! Де твоя команда?

— А ви що, не чуєте? — кивнув Федько в бік безперервного дзвону. — І команда приїде... як коні дотягнуть...

Збігалися люди. З відрами, сокирами, вилами. До охопленого полум’ям сарайчика вже годі було й підступитись, тому полізли на хату: поливали на всяк випадок водою дах. Микола Пилипович уже не бігав: стояв, широко розставивши ноги, дивився, як вогонь пожирає будову.

Вже як провалилася покрівля і попадали стіни, у двір убігла пожежна дружина. Саме убігла, а не в’їхала, бо замість коней, впрягшись у голоблі, котили виїзд пожежники.

— А де коні? — кинувся до них Федір.

Рудий Панченко, кинувши дишло, голосно, щоб почули усі, а насамперед голова, відповів:

— Коні не довезли: на півдорозі попадали, товаришу начальник!

— Ага, — кинув красномовний погляд на Миколу Пилиповича Світличний.

Той тільки крекнув. Вже мовчав, не зронив ні слова, дивився, наче сторонній, як командує своїми бійцями Світличний. Тільки по тому, коли розтягли обгорілі стіни та залили їх водою, коли з безсилим сичанням погас вогонь, коли пожежники покотили свій виїзд із двору і розійшлися люди, Микола Пилипович сказав перед тим, як лягти до-

сипати:

— Ти от що... Нагадаєш завтра — напишу тобі бомагу на коні. Воно і справді той... Чого зуби скалиш?

— Я не скалю, Миколо Пилиповичу.

— Тож-то, що Миколо Пилиповичу... Дуже ви вже розумні всі стали... грамотні... Управи на вас не знайдеш...

— Ще будуть якісь вказівки, Миколо Пилиповичу? — поштиво запитав Світличний.

— Іди вже спати... пожежний начальник...

Пройшовши до себе в кімнату, Федько ліг, але заснути довго не міг: пригадував, як стрибав по хаті голова, засунувши ногу в рукав сорочки, трусився од беззвучного сміху.

Пізніше, коли Світличний повернувся із двома парами коней, Микола Пилипович, видно, дещо розкумекав, якась підозра закралася в його круглу голову. Стрівши увечері Федька, допитувався:

— Признайся: твої підпалили? Нічого їм не буде, ти тільки признайся.

Але Федько теж не з лопуцька. Дивлячись прямо в очі голови чеснющим поглядом, ображено відповідав:

— Що ви, Миколо Пилиповичу! Як ви могли отаке і по-

думати!

— Ну, гаразд... Ну, іди. Тільки тепер начувайся: прозіваєш пожежу — шкуру злуплю!

Федько сам із нетерпінням чекав такої оказії. День і ніч стирчав на каланчі черговий, марно вдивляючись в далечінь, і Світличний, йдучи на службу, щоразу з надією поглядав догори. Але дзвін мовчав. Мовчав, мов на глум. А в конюшні били копитами застояні коні.

Вже йому почали насинатися пожежі. Чорні, як сажа, коні, вогняні, по вітру розмаяні гриви... Дзвін, що волає на сполох... Шалений перестук копит...

Та пожеж не було. Не було, хоч підпалюй.

І тоді, щоб не обростала команда салом, затіяв Світличний навчати бійців військовій справі. Позичив у Миколи Пилиповича шаблюку, принесену із громадянської, дістав сідла — взявся робити із пожежників джигітів. Щоб птахами злітали у сідла, щоб картинками сиділи на конях, а не собаками на тинах. Щоб уміли на повнім галопі зупинити коня, не перелетівши при цьому через голову, зрубати шаблюкою лозину чи підхопити шапку з землі.

І сипались, як горох, нещасні пожежники з коней, викручували руки важкенькою шаблюкою, стогнали од важкої науки, та Федько не давав спуску нікому: ганяв до циганського поту. А як помітить, що хтось починає сачкувати, так визвіриться, так гаркне, що й душа похолоне.

Кілька разів навідувався Микола Пилипович. З видимим задоволенням стежив за навчанням, крутив схвильовано вуса, схвально похмикував:

— Добре! Їй-богу, хлопці, добре!

Не витримував: брався показувати, як правильно тримати шаблюку, щоб не вивихнути кисть, як на повнім скаку, звісившись із сідла, підхопити шапку з землі. Розчервонілий, аж сизий, злазив з рисака, витирав хустиною спітнілу голову, обіцяв:

— Ось дістану вам пару гвинтівок — учитиметесь, хлопці, стріляти. Щоб буржуєві прямо межи очі!

Підшукав Світличному постійне житло: кімнату в невеликому будинкові посеред ошатного подвір’я, що переходило в густий вишняк. Сам привів Федька на нову квартиру, гасячи вогники в невеликих хитреньких очах, сказав:

— Оце можеш і сім’ю сюди перевозити. Бо поки там надумаються дати відповідь... А тобі нічого тут холостякувати — байстрят по світу пускати!

Виділяючи Світличному квартиру, голова знав, що робив: у великій кімнаті, що дихала холодною пусткою, за день, за другий люто занудьгував Федько за Олесею. За Олесею, за Івасем, за ласкавим сімейним вогником. Що де б ти не був, звідки не повернувся, він завжди зустріне тебе привітно й ласкаво, обігріє, обсушить, вдихне нові сили. Що не погасне ніколи для тебе, хай усі люди одвернуться, зречеться тебе весь білий світ.

Обставивши сяк-так кімнату, Федько поїхав у Хоролівку, забрав дружину і сина. Вмовляв маму і сестру, щоб покинули все та їхали з ним, однак мама нізащо не хотіла розставатись із татовою могилкою:

— Як же я його залишу одного?

І вже трясеться сива голова, тремтять ображено губи.

Таня теж не проявила особливої охоти: тут мала хоч яку-небудь роботу, а там хто його знає, як обернеться. Добре, якщо вдасться Федькові десь її влаштувати, а то сядуть йому всі на шию. До того ж боялася лишити маму одну. Мама за останній час дуже подалася, її враз прибила старість, придушила до землі, хукнула холодом в очі, гасячи рештки бадьорості. І вона ходила, ледь переставляючи ноги, тихенько стогнала — грала у болісну дудочку.

Тож Таня на всі братові умовляння сказала, що краще буде, коли він поїде поки що без них.

Та минуло всього два дні, як їй довелося гірко розкаятись, що не послухала брата: Таню звільнили з роботи.

Ще раніше, відразу ж після того, як Федька вичистили з партії, відчула Таня різку зміну в ставленні до неї колег по роботі — працівників районної контори «Утильсировина». Всі, хто радісно й приязно вітався із нею напередодні, сьогодні уникали її, а якщо й віталися, то намагалися зробити це якомога непомітніше. Головний бухгалтер, безпосереднє її начальство, який ще учора упадав біля неї, лестив так, що Тані було аж незручно, сьогодні холодно і якось аж вороже буркнув під ніс на Танине «добридень». І навіть Танин сусіда, який увесь свій вік просидів за канцелярським столом і хвалився тим, що він не має ворогів, навіть той не відповів на якесь зауваження Тані, а нервово хихикнув і злякано зиркнув у бік бухгалтера. Бухгалтер же протер окуляри, і, коли їх знову надів та глянув на Таню, їй здалося, що він замінив стекла крижинами.

— Дехто забуває, що під час роботи треба працювати, а не займатися сторонніми розмовами, — строго зауважив, дивлячись