І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

щезали, як річки у пустелях. І людській комашні, що з інших країв заповзала на ці простори, лишалося тільки дивуватись: які ж титани могли отут жити? Які хоробрі духом звитяжці відважувалися заселяти цей простір, де не сховаєшся ні від злої кулі, ні від гострої шаблі, не відгородишся річкою, лісом, горами, а хіба що власними грудьми. Хто вони, ті перші, що, знехтувавши безпекою, насміявшись із смерті, проорали першу борозну, вкинули перше зерно, поставили перший курінь, огороджений степовими вітрами, посадили першого явора, гінкого й високого, аби здалеку видно було: тут живе той, хто не боїться нічого?

Хто вони? Хто?

Даремно допитуватись.

Мовчить небо, мовчить степ, мовчать високі козацькі могили...

Поселилася Таня із сином у Приходьків — не в Івана, у якого ніде й пальцем ткнути (дітвори, як гороху, так і підкочуються під ноги), а в старшого, Миколи Васильовича, або попросту — Васильовича, як звикли величати його в селі.

Тому, щоб стати на квартиру саме в Приходька, а не в кого іншого, було кілька поважних причин.

Перш за все — недалеко од школи. Не треба добиратися аж на край села, та ще як уночі, або коли задощить, або закрутять віхоли. П’ять хвилин ходу — і Таня вже дома. По-друге, окрема, через сіни, кімната. Невелика, зате світла й затишна. Дівочий цнотливий дух ще не вивітрився звідси. Тиждень тому вибралась із неї Приходькова дочка, віддавшись у сусіднє село за чубатого парубка.

— Закрутив, зовсім геть світ закрутив: пішла й не оглянулась, — розповідала Палажка Данилівна, дружина Миколи Васильовича, показуючи Тані кімнату. — Хочете вірте, хочете ні, а за тиждень вуздечку накинув. Отакі тепер парубки...

І по-третє, що найбільше спокусило Таню, це можливість харчуватися разом із господарями.

— Що нам, те й вам, — сказала Данилівна, розпускаючи лагідні зморшки довкола очей. — А ви не стісняйтеся: чи молочка, чи маслечка, чи медку — слава Богу, своє, не куповане.

Коли ж Таня заїкнулася про ціну, господиня замахала

руками:

— Та Господи, що ж про це наперед говорити! Поживете, побачите, мо’, іще вам у нас і не сподобається... Правда ж, старий?

— Ти краще, стара, сип борщ та запрошуй Олексіївну з малим до столу. Вони ж проголодалися з дороги, а з твого язика ситий не будеш.

Таня спершу побоюється суворого та неусміхненого господаря: не день і не два звикатиме до нього. Все їй здаватиметься, що Васильович на неї гнівається. Причиною тому були, мабуть, зморшки на худому, рідко коли голеному обличчі: затужавілі, аж закам’янілі. Старанний плугатар походив по тому обличчі, не лишив незораним жодного моріжка, оборав і спереду, і ззаду. На два десятки років здається Васильович старшим од брата Івана (в того шкіра, як на бубоні, так і блищить, тільки побіля безжурних очей веселі пучечки зморщок), хоч насправді, якщо вірити старим людям та батюшці, різниця між ними — п’ять років.

Васильович став спинатися на ноги вже після громадянської. Повернувшись додому, кілька днів ходив у довгополій шинелі, у високій будьонівці з вшитою п’ятикутною зіркою. Разом із щасливою Данилівною, яка не зводила із нього очей, провідував численних родичів, сватів і кумів; пив самогонку з тонких склянок, з полив’яних кухлів, заїдав, чим послав господарям Бог, а потім, строгий, випрямлений, на всі військові гудзики застебнутий, сидів за столом і розповідав принишклим людям про далекі краї, про чужі народи. Закінчував завжди одним і тим же:

— Де не бував, а такої землі, як у нас, не доводилося бачити. В нас руку по плече устроми — чорнозем, а там — то піски, то суглинки.

Зайшов і до брата, до Йвана. Як сипонули назустріч Приходьченкові потерчата, замало не повалили! Роздавав дітям гостинці, цікавився:

— Де ти їх, брате, стільки й нажив?

— На войні! — скалив веселі зуби Іван. — Тіки ти, брате, на конику та із шаблюкою, а ми з Хведорою на перині та попід ковдрою. Як ухоркаєм противника, так і побєда: Ванько альбо Маня в колисці гойдається!

— Ти, я бачу, такий, як і був... Як же ти їх годуватимеш?

— А чого б це я мав їх годувати? Я своє діло зробив, а теперечки Радянська влада хай їх годує!

— Весело, бачу, живеш, — похитав осудливо головою

Микола.

— Журитися немає чого. Наша влада теперечки чи не наша?

— Наша то наша, тільки щоб од таких веселунів, як ти, вона од голоду в кулак не почала свистати, — продовжував брат. — Влада, брате, по нас із тобою рівнятиметься: ми з тобою зуби на полицю закинемо, то й вона своїми клацатиме. Ми з дурного розуму в дранті стрибатимем, то й у неї у горщику ложка суха торохкотітиме... Отак воно, брате: які ми, така й влада над нами.

Сиділи потім за столом обидва Приходьченки, рідні брати, а наче й не однієї матері діти.

Походив, провідав Васильович усіх, кого треба, а тоді як одрізав: скинув військову одіж, густо притрусив тютюном, поклав у скриню аж на самісіньке дно — годі! Помахали шабельками, постріляли, побавились у світову, а теперечки пора братися за діло: бач, он земля лежить, під бур’янами дичавіє. І міцними зубами, зголоднілим нутром вгризся у працю. Сердився на день, що короткий, на ніч, що задовга, на Бога, який вигадав суботу й неділю, аби веселити нероб, плодити ледарів та волоцюг.

В перше ж літо прибрав колоду, що лежала під тином од вулиці, ще, либонь, дідом завезена. Почорніла, вичовгана до блиску, збирала вона майже всю вулицю в погожі недільні дні або на свята. Мостилися на ній жінки почесати язиками, поськатись одна одній у головах; сідали статечні чоловіки погомоніти, спробувати, у кого «луччий тютюн». А як темніло та висівалися зорі у небі, приходили парубки і дівчата. Ці більше руками, аніж язиками. І, бувало, заверещить

перелякано-щасливий голос дівочий, а слідом парубочо-

збентежене:

— Тю, дурна! Та то ж я ненарошне!..

Для Васильовича всі ті розмови, всі оті ляси, пусті балачки, дурні теревені, все оте марнування дорогоцінного часу — ніж гострий у серце. Терпів-терпів і врешті не витримав: закотив колоду до двору та й попиляв на дошки.

— Щоб ти з них собі труну зробив! — лаялися жінки, проходячи мимо того місця, де лежала колода.

Та Приходько не збирався так скоро вмирати: пустив дошки на нового воза. І, може, від того, що пам’ятали дощечки веселі розмови, пісні, дівочий щасливий сміх, віз був легкий та дзвінкий, і його залюбки, ніби граючись, котили по вулиці коні.

У перший же рік після повернення із громадянської обрали його до сільради. Хотіли й на другий (людина ж була як людина, не стала при владі собакою), одпросився у зборів. Стояв перед натовпом високий, худий, жилавий, притискав до грудей шапку:

— Люди добрі, помилуйте! Хай іще хтось у начальниках походить. А мені ж треба діло робити: землю орати, сіяти, державу нашу зодягать, годувать... А якщо вам уже наш рід такий милий та любий, оберіть мого брата Івана. Він уже давно тихцем портфелю купив і язика щоденно об камінь мантачить...

Посміялися, порадилися, зважили на слізне прохання й до складу