І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Федько зняв у крайнього з голови шолом, гидливо потикав пальцем у потьмянілу, обкидану зеленню мідь:

— А це що?

— Шолом.

— Шолом? Нужники такими шоломами чистити, а ви на голови їх одягаєте! До завтрього надраїти, щоб горіло! І пряжки, і гудзики... Зрозуміло?

— Зрозуміло, товаришу начальник! — дружно закричали пожежники.

Потім Світличний оглядав пожежний інвентар. І тут було все запущено, мало що не павутинням посновано.

— Хіба вам пожежі гасити? — лютував Федько. — Вам собак дохлих возити! Та що ви на мене дивитесь? Ви на себе погляньте! На себе!.. Яким повинен бути пожежник? Пожежник як пройде по вулиці, то в усіх дівчат жижки затрусяться. А ви на кого схожі?

Остаточно вивели з себе Світличного коні пожежної дружини. Коростяві, вкриті збитою вовною мерини з обвислими животами сприймали Федькові гнівні епітети з покорою, притаманною глибокій старості.

— Орли! Змії!.. — знущався із одрів Світличний. — На ланцюгах, певне, виводите?

— Ми тут не винні, — хтось понуро із гурту.

— Скільки разів просили у голови, щоб дав людських коней — не дає...

— Ну добре, — урвав нарікання Світличний. — Коней я сам дістану. А решту... — повів він довкола рукою. — Поки все оце не блищатиме, не буде начищене, полагоджене, прибране, ніхто із вас не піде додому. Хоч десять діб будете поратись — не відпущу!

— Та ми що ж... Хіба ж ми самі не бачимо? Ми й самі були б раді, дак начальство... — загомоніли пожежники.

— Отже, домовились?

— Та чого ж, домовились!

І на тихому, сонному досі дворі пожежників закипіла робота. Розбиралися, змазувалися поіржавілі насоси, на розсохлі бочки набивалися нові обручі, мінялися колеса, а самі виїзди покривалися червоною фарбою. Зійшлися жінки пожежників, прибрали у хаті, вибілили усередині й зовні. За тиждень невпізнанно змінилася пожежня. Двір старанно підметений, будинок побілений, у великому сараї аж горять начищені насоси, радують свіжою фарбою два справжні виїзди. Пожежники ходять по-військовому підтягнені, чітко повторюють команди, а на каланчі сюди-туди походжає вартовий у сяючому шоломі.

Отоді й запросив голову райвиконкому Світличний. Привів, показав усе господарство, і голова, оглядаючи пожежний інвентар, тільки прицмокував та все хвалив:

— Молодці! Ну й молодці!

Коней Федько приберіг на закуску. Завів у стайню, показав:

— Бачите, які смертники?

— А що, коні як коні, — відразу ж зрозумів, куди гне Світличний. — Чим вони тобі не подобаються? Добрі, їй-богу, добрі коні! — хвалив, аж сам червоніючи од власної брехні, голова.

— Добрі! — так і фиркнув Федько. — Ану, хлопці, виведіть оцих крайніх та впряжіть у бричку: Миколу Пилиповича на службу одвезти!

— Та що ти? Не треба!.. — аж позадкував голова. — Я вже своїм як-небудь доїду.

— Нічого, ми вашого рисака позаду на поводу пустимо. Хлопці, кому я сказав!

Хлопці метнулися виводити конят, а перед очима голови — ганебна, нестерпна для кавалерійського серця картина: впряжені в бричку одри, він на бричці, а позаду — його гордий рисак.

— Ну, гаразд. Кажи, чого тобі треба...

— Хлопці, заводьте коней назад! — скомандував Федько і, обійнявши ніжно Миколу Пилиповича за плечі, повів геть із стайні.

— Всього четверо, Миколо Пилиповичу.

— Четверо? Кого?

— Коників. Отаких: на чотирьох ніжках, з гривами, із хвостами. І щоб не були при смерті.

— Та де ж я тобі їх візьму?

— А глитаїв розкуркулюєте?

— Ну, розкуркулюємо...

— А після них коні лишаються? От і дайте розпорядження... Ви тільки напишіть, а ми вже самі дістанемо.

— Ну, добре, ну, де вас подінеш. Приходь завтра — напишу. — І, повеселілий, вже з рисака прощався із Федором — А ти, я бачу, той!.. Іч який: у гості покликав!

Та Федькова радість була передчасною. Другого дня зустрів його Микола Пилипович, ховаючи очі:

— Ти от що... завтра зайди... Знаєш: не встиг іще вияснити. — Заходив Світличний і завтра, й позавтра; просив, вимагав, бив кулаком себе в груди, доводячи, що без коней — гріш їм ціна, що як де загориться, то вони доберуться хіба що охололий попіл розгрібати.

— Та відстань ти із своїми кіньми! — врешті не витримав Микола Пилипович. — Тобі одні коні у голові, а на мені весь район лежить! Пождеш — не помреш: в тебе ж поки що

не горить.

— Ах, так! — скипів Федько. Вискочив із кабінету, мало не збив із ніг якогось канцеляриста, що ніс гору паперів. — Ну, гаразд!..

Цілісінький день ходив хмара хмарою: пожежники боялись і підступитись до нього. Придрався до одного, що не так підперезаний, — вліпив наряд поза чергою. Накинувся на іншого, чого кімната не метена, — теж наряд навісив на шию. Добився, що всі поховались, як миші, — лютував уже наодинці.

Врешті щось надумався. Пирснув, покликав рудого пожежника:

— Панченко!

— Я! — обізвався той із-за стайні.

— Іди сюди, чого заховався.

Довго щось йому розтлумачував, і на шельмуватому обличчі рудого розквітав усміх. Ну й ну! Оце так придумав товариш начальник!

— Зробиш?

— Зроблю! Як не зробити!

— Тільки гляди, щоб усе шито-крито. Узнають — не одкрутимось од в’язниці!

Зібрав пожежників, розказав, як і що кожному робити.

— Зробимо, хлопці, — будемо з кіньми, — закінчив Світличний. — А не зробимо — довіку на оцих смертниках повзатимемо!

Серед ночі забемкав сполохано дзвін. Поплив понад сонним містечком, докотився аж до будинку голови.

Нарешті!

Федько, що й досі очей не зімкнув, схопився: куртку на плечі та на половину господаря.

— Миколо Пилиповичу, тривога!

Могутнє хропіння урвалося, кругла голова підвелася од подушки.

— Що?.. Га?..

— Горимо, Миколо Пилиповичу! — закричав Федько, і наче на ствердження його слів у хаті застрибав, заметався по підлозі і стінах кривавий відблиск.

Миколу Пилиповича вітром здуло із постелі. Скакав на одній нозі, матюкався, бо друга ніяк не пролазила в холошу, хоч цупив її, аж матерія тріщала, поки Федько застеріг:

— Та то ж ви сорочку вхопили!

— А ч-чорт!..

Пожбурив сорочку, хапав усе, що під руки підвернеться, — шукав штани, які кудись поділися. Гримав на дружину:

— Чого ревеш?! Одягайся! — І вже на Світличного:

— Біжи! Гаси!..

Федько вийшов із хати, став на порозі. Ясно і весело горів невеликий сарайчик, що примостився в глибині двору. Чутно було, як тріщала солома та від каланчі долітав невпинний тривожний дзвін: бем, бем, бем! У сусідніх дворах уже грюкали двері, долітали стривожені голоси, загавкали перші собаки.

З відром у руках вискочив Микола Пилипович. За ним із вузлом на плечах — дружина. Повів безтямними очима на Федора, запитав:

— Що горить?

Федько поступився, аби краще було видно, і в очах Миколи Пилиповича застрибали вогняні зайчики.

— Чого ж ти, іроде, стоїш?! — напустився він на Світличного. — Біжи за відром!

Скочив із ганку, швидко побіг до сарайчика, проливаючи воду, хлюпонув щосили з відра. У відповідь вогнище бухнуло іскрами, обсипало його з ніг до голови, і Микола Пилипович застрибав, матюкаючись та витрушуючи