І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
— Я спати не буду, — похмуро Федько.
— Заснеш, заснеш. На тобі он лиця немає. І не гарячкуй. Гарячих знаєш куди посилають?
— Нужники чистити? — мимоволі всміхнувся Світличний, пригадавши улюблену приказку Денисовича.
— От-от, — розсміявся господар і поплескав Федька по плечу. — Нічого, козаче, не дуже журися: на поталу ми тебе не дамо!
Снідали тут же, у вітальні. Федько не заставляв себе припрошувати — рвав зубами ніжне куряче м’ясо, трощив кістки, аж у Денисовича віддавалося в подовбаних лікарями, запломбованих зубах. З учорашнього ж ранку крихти у роті не мав, а дружина Денисовича все підкладає та підкладає, рада вгостити, чим Бог послав.
— Х-ху, — одвалився врешті од столу Федько. — Оце наївсь, напивсь — царем зробивсь. Не схотів царем бути — пішов чортам воду носити. Спасибі, Василівно, врятували од голодної смерті!
— Нема за що, — лагідно відповіла Василівна. Денисович же встав із-за столу, провів долонею по голові.
— Так ти лягай, а я пішов. І без мене нікуди ні кроку! Чекай, поки повернуся.
Прийшов перед обідом. Федько вже давно встав. Ходив по світлиці, нетерпляче поглядаючи на годинника.
— Виспався? От і добре. Зараз будемо обідати... Василівно, накривай на стіл!
— Денисовичу, ти спершу розкажи, як там... — глухо попросив Федько.
— Розкажу, розкажу. Тільки не стовбич наді мною! Радився я з товаришами... Розкидали і так, і сяк, а випадає одне: треба писати заяву.
— Куди?
— В ЦК партії. На ім’я товариша Косіора. От пообідаєм, сядем та разом і надряпаємо... А ми теж, в свою чергу, напишемо. Від полтавської губміліції...
— Поможе?
— Мусить помогти!
— А як не вийде нічого?
— Та що ти соплі розвішав! — розгнівався Денисович. — Допоможе, вийде на наше! А не вийде — в Москву напишемо, у ЦК. Будемо писати, поки доб’ємося правди. За правду, брате, завжди доводиться воювати. І от що: повернешся до Хоролівки — партквиток здати! І жеребця... Не хватало, щоб тебе за конокрадство судили!
— А зброю?
— Зброю мені віддаси. На зберігання. Я тобі видам розписку, щоб там не чіплялися. Розберуться в ЦК, тоді й поверну...
— А мені що ж: у Хоролівці відповіді ждати?
— Подумали і про це. Коли б ти був не такий шалапутний, можна було б і в Хоролівці. Тільки ж ти такий, що не будеш чекати, поки біда тебе розшукає, — сам на неї нарвешся. Хотів я тебе взяти до себе, в апарат... Хоча б знову в карний розшук... Не виходить.
— Може, хоч нужники чистити? — всміхається гірко Федько.
— Можна й нужники. Зараз ця робота якраз по тобі: нерви підлікував би, чистим повітрям подихав... Та й часу вдосталь було б над своєю поведінкою подумати... Тільки мені тебе, чорта, жалко: завоняєшся ж так, що потім на жодну іншу роботу не пустять. Тож слухай сюди. Є у мене у одному райцентрі вірний товариш. По фронту. Працює там головою райвику. Заскочиш у Хоролівку, а звідти мотай прямо до нього. Побудеш поки що начальником пожежної дружини. То як: згода?
— А куди ж мені ще діватися? — погоджується нерадісно Федько.
— Тільки ж нікому ні слова. Навіть Олесі.
— Та знаю.
— От і добре! — повеселішав Денисович — А тепер давай обідати... Василівно!
— Може, спершу заяву напишемо, — нетерпеливився Федько.
— Встигнемо. От поїмо та й засядемо. Бо як один поет писав: «Ну, кому на ум придет на желудок петь голодный!»
Федько не став затримуватись у Денисовича: як тільки пообідали та написали заяву, відразу ж за картуза та на коня. Денисович проводжав до воріт:
— Ну, бувай!
— Спасибі за все... — Федько ще хотів щось сказати, та йому перехопило в горлі. І, аби приховати од начальника оті непрошені сльози, що обпекли йому очі, огрів нагаєм жеребця, галопом пустив вздовж вулиці — тільки зацокотіли підкови та завищала на смерть перелякана собака, що перебігала саме дорогу, а потім довго гавкала услід, нудно й ображено.
Добрався до Хоролівки аж уночі. Завернув до міліції, спішився, постукав і, коли вийшов черговий, похмуро наказав:
— Забери жеребця!
Вражений несподіваною появою Світличного, черговий довго не міг упіймати вуздечку. Федько ж поплескав коня по оксамитовій шиї, визвірився на міліціонера:
— Ну, чого витріщивсь! Забирай!..
Пожбурив у двір канчук і швидко пішов геть, заклавши руки в кишені. Засвистів.
І горбилась незвично Федькова спина, а свист отой більше скидався на стогін.
Вдома не спали — зустріли його червоними, опухлими від плачу очима.
— Ну, от, — досадливо мовив Федько, звільняючись із жіночих обіймів. — Ну, чого б це я рюмсав? Що мене: вбили чи в тюрму посадили?
— Ми ж думали, що тебе вже і не побачимо, — сміялася крізь сльози Олеся, не відходячи од чоловіка ні на крок.
— Ти хоч би маму пожалів, якщо нас не жалієш, — підступала з іншого боку Таня.
— А що з мамою? — стривожився Федько.
— Захворіли. Як зайшлося серце, лікаря викликали.
— В себе лежать?
— У себе. Та ти не йди: вони, здається, заснули.
Федько не послухався сестри: пройшов до маминої кімнати, тихенько відчинив двері, просунув голову.
В кімнаті стояв напівморок: тьмяне маслянисте світло стікало з лампади, одбивалося од позолочених образів, м’яко перемішувалось із темрявою. І в тому присмеркові невиразно темніло широке ліжко, біліли подушки і ковдра, що вкривала маму по саму шию.
— Федю!
— Я, мамо.
Він ступив до кімнати, зачинив за собою двері. Підійшов до ліжка, відчуваючи за собою велику провину, що довів маму до серцевого приступу.
— Ох, сину, де ж це ти пропадав?
— Викликали мене в Полтаву, мамо, — збрехав Федько.
— Чого ж ти нам нічого не сказав?
— Та, знаєте, не встиг. Як одержав телеграму, так зразу й на поїзд.
— Чого ж вони тебе звали?
— Нову роботу дають мені, мамо. Годі тобі, кажуть, там працювати, треба йти на вищу посаду.
Мати слухає оту синову казочку, киває головою, але мало що розуміє: не так важливі їй зараз Федькові слова, як його присутність. Тільки тоді, коли Федько сказав, що має відразу ж їхати на нове місце роботи, вона так і стрепенулася:
— Та ти хоч кілька днів побудь коло нас!
— Не можна, мамо. Ніяк не можна. Я б і радий, так наказано ж завтра явитися... А як ви себе почуваєте?
— Та я що ж... Я нічого... От полежу, пересплю, а завтра і встану. Мені лиш би ви всі були здорові та щасливі... Ти вже, Федю, іди... Іди утіш Лесю, бо вона очі за тобою ви-
плакала...
— То ви спіть, мамо.
Федько тихенько вийшов. Постояв під дверима, прислуховуючись, чи не застогне мати, чи не покличе його назад. Але там було тихо. Тоді він пішов до жінки й сестри.
Олеся, дізнавшись, що чоловік збирається знову кудись їхати, розплакалась, а Таня з докором сказала:
— Не можеш хоч день почекати?
—