І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
А другого дня — нова халепа: кляті парубки вночі вимазали бабині ворота дьогтем. Наквацювали так, що аж капотить. І плаче, лається баба біля тих окаянних воріт:
— Та щоб же вам і руки покорчило! Щоб же ви у дьогті всі потопилися!.. Іроди, чортові слуги, погибелі на вас, окаянних, немає! А все ти!.. — вздріла вона діда Хлипавку, що, як підійшов, так і остовпів, одваливши щелепу. — Все через тебе, де ти і взявся на мою голівоньку, бідную та нещасливую. Та чого ж стоїш, як пень нетесаний: витирай дьоготь! Бородою витирай, якщо руками нездатний!..
І дід, зітхнувши, взявся до роботи. Стругав майже весь день: тесав спершу сокирою, шурував потому рубанком. До третього поту старався, аби тільки вгодити бабі Наталці. І вона, споглядаючи оту запопадливість, одійшла-таки серцем: покликала його обідати.
— Іди поїси, а то зовсім охлянеш.
— Спасибі, я не голодний! — закомизився дід.
— Йди, йди, а то борщ охолоне!
Дід не заставив себе просити утретє: витер руки, розчесав п’ятірнею бороду, статечно пішов до хати.
Там уже на столі парував у мисках борщ. І біліла в полив’яній мисці нарізана кружечками, змащена олією цибуля, лежало шматочками сало. Не пожаліла баба Наталка святкової скатертини на стіл, дістала й пляшку отієї, без якої і свято не свято, яка розганяє по жилах кров та враз робить старих
молодими.
Дід аж крекнув, угледівши пляшку, аж засвітилися очі. Потер долонею об долоню та швиденько за стіл. Випили по одній, не забули й по другій, їли не їли, а хміль таки вдарив у голови. І вже сміється безпричинно баба Наталка, хилиться до Хлипавки, а він, розчулений, зігрітий горілочкою, заводить розмову про «совмєстную жізню».
— Бо теперечки всі паруються, всі пари шукають. А ми чим од інших гірші? Можна сказати, зовсім наоборот...
— Що ти таке мелеш, Варивоне! — хихоче баба Наталка: розвезло її, видать, од тієї горілоньки так, що вже тяжко й сидіти, все хить та хить поближче до діда.
— А чого б нам і не спаруватись? — гне свою лінію дід — В тебе хата он яка: двом місця вистачить...
— І десятьом, Варивоне, тут тісно не буде, — згоджується баба Наталка. — Як помер мій Свирид, царство йому небесне, порятуй, Господи, його душеньку праведну... Як помер мій Свиридко...
Тут уже бабу Наталку повело на сльози. Залилася ними так, наче не страви були перед нею — сам покійник Свирид лежав на столі.
— Ой, одна ж я, одна, як билинонька в полі!..
— Цить, Наталю, цить, — обіймав її за плечі дід Хлипавка. — Я тебе нікому на поталу не дам!
Поплакала, посміялася баба Наталка та й піддалася дідовим умовлянням. Бо й вона, признатися, звикла до нього. Бо вже й хата здавалася без діда пусткою: хоч криком кричи!
Другого дня дід Хлипавка, діждавшись слушної хвилини, прочинив до голови сільради двері, просунув розчесану бороду:
— Приймаєш, Васильку?
— А, діду, заходьте!
Дід Хлипавка ввійшов, причинив за собою старанно двері. Вицілився на Ганжу переможним поглядом, почав:
— А що я тобі, Васильку, скажу... Так що запрошую тебе на червону вечерю!
— Куди, куди?
— На червону вечерю. По случаю уступлєнія в брак із гражданкою Наталкою Потапенко... То їсть бабою Наталкою...
От і прийшла дідова черга потішитися над головою: сидів-бо Ганжа з таким видом, наче його стукнули чимось важкеньким по тім’ю.
Баба ж Наталка не так офіційно повідомила про важливу подію «навчительок»:
— Одна та й одна, аж у хаті сумно. А так хоч і трухлявий, а все ж — сучечок... То приходьте до нас на вечерю: вгостимо, чим Бог послав.
Отак засвітилося в селі ще одне сімейне віконце. Хоч і не молодим, а все ж вогником, що підсліпувато блимав у довгі осінні ночі, оберігав «сімейную жість» діда Хлипавки і баби Наталки.
Над Федьковою ясною голівонькою збиралися хмари.
І не солодка горілонька, не чужі молодички були тому причиною.
Коли б, наприклад, взяли за ребра Світличного, що він іноді зазирає до чарки, що іноді як дихне — таким густим ароматом повіє, таким неймовірним букетом, що найзатятіші п’яниці роздувають враз сизі носи та принюхуються, ковтаючи слину... коли б за оце почали молотити Федька, тоді було б зрозуміло. Хоч якщо розібратися, то й тут не було за що особливо карати.
Пив горілку? Пив. Тільки ж умів і заїдати! Бо ніхто ще не бачив, щоб він десь спіткнувся або похитнувся. Вип’є хоч пляшку — по нитці пройде, злетить у сідло — вросте й не схибнеться, і хіба тільки по очах можна помітити, що він придушив чергового «цуцика». Але мало знаходилося сміливців заглядати Світличному в очі!
А щоб не так несло горілкою, коли траплялась оказія випити, споживав Федько в неймовірній кількості часник: овоч, цілком лояльний до його посади і не шкідливий для здоров’я.
— Бактерії убива... Кха... кха... — пояснював Світличний підлеглим, дістаючи із кишені повну пригорщу часникових дольок. — Вгощайтеся та будьте здорові!
І майже вся хоролівська міліція з легкої Федькової руки пропахкотіла часником.
Коли б закинули Світличному, що він не байдужий до жіночої половини роду людського, що не одна красуня хоролівська потай од чоловіка зітхає за гарячою рукою і не менш гарячими вустами начміла, зітхає, прасуючи пом’яту спідницю... Що не одна, обіймаючи законного мужа, забувшись називає його Федюнею, Федьком, хоч того зроду-віку звали Миколою чи Василем: і то її щастя, що в такі хвилини чоловік глухіший од чобота!.. Що не одна дівчина, палаючи тугими щоками, згадувала посеред ночі промовисті очі начальника, такі палкі та промовисті, що їй і досі туманиться у голові та верзеться таке, що потім ходить вона, немов п’яна, і не бачить нічого ошалілими вже своїми очима...
Коли б за це притягли до суворої відповідальності Світличного, то це не було б для нього несподіванкою. Хоча й тут, якщо розібратись як слід, не було особливої Федькової провини. Бо нащо ж тоді й росте оте зілля, як його не споживати? Для чого й розквітають оті пишні квітки, коли їх не зривати? І даремно гнівається Олеся, коли іноді до неї доходять чутки, туманні натяки про те, що її любий та милий чоловіченько походив по чужому гречаному полю...
Взяли ж Федька в шори зовсім за інше.
— Ні, ти мені, Соломоне, скажи, — допитувався Світличний у свого давнього друга Ляндера. — Та слухай сюди, Соломоне, бо їй-бо по пиці заїду! Винен я чи не винен?
— Винен, — відповідає Соломон. — Який ти мені не друг, а істина для мене дорожча.
— Винен?.. Я?.. — аж задихається Федько від обурення. — Та в чому ж моя тут провина? Що я не в тій колисці гойдався? Не ту цицю ссав?.. Та я свою відданість партії на фронтах доказав! Кров’ю розписався!.. То яке ж ви, гади, маєте право брати під сумнів мою партійну чесність!
— Ах Федір, Федір, ну чого так кричати? — невдоволено морщиться Ляндср. —
