І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— То ви вмієте читати й писати?

— Та де там!.. То сусідка мені написала, а я вже по наведеному й вишила.

— Давайте я вас буду навчати, — пропонує Таня, рада все зробити для оцієї жінки. — Це зовсім неважко!

— Ой спасибі, голубонько! Тіки ви вже спершу навчіть молодших, а мене старий і так не розлюбить.

Ця розмова відбулася пізніше, коли Таня вже обжилася у Приходьків, трохи оговталась у школі і не тільки навчала дітей, а й почала вести лікнеп. І таки умовила Данилівну сісти за парту поруч із такими ж, як сама, неписьменними жінками та чоловіками.

Але це буде трохи пізніше. А поки що Таня заходить до класу, заходить разом із товаришкою Ольгою. І та, відповівши на дитяче «добридень», відрекомендовує Таню:

— Діти, оце вам ваша навчителька Тетяна Олексіївна Світлична...

Таня підходить до столу, обпирається на нього долонями, і ноги у неї трохи тремтять, і пересихає у горлі.

— Добридень, діти! — каже вона — Давайте познайо-

мимось!

Малюки дивляться на неї, принишклі, зацікавлені, насторожені, — тридцять пар очей, тридцять натур, тридцять характерів. Дивляться на молоду вчительку, яка не тільки учитиме їх читати й писати — від якої багато залежатиме, ким вони виростуть.

Не можна сказати, що з першого ж дня в Тані все пішло як по маслу. З дітьми ще сяк-так, хоч не раз ловила себе на тому, що починає втрачати терпець, коли котрийсь із учнів ніяк не може засвоїти найпростіших, здавалося б, речей.

— Яка це літера, діти?

— Ги-и! — кричить дружно клас.

— Так яка це, Петрусю, літера?

Петрусь, який щойно кричав разом з усіма, спантеличено блима очима.

— Ну, яка?.. — допитується Таня. — Ти ж її щойно вимовляв. Що тут намальовано?

— Гарбуз.

— Вірно, гарбуз. То яка це літера?

— Гарбуз.

— Сідай! — не витримує Таня. — Галю, скажи ти, яка це літера?

Галя зиркає хитренько на свого сусіда-невдаху, голосно відповідає:

— То літера «ги»!

— Правильно, літера «ге». Сідай, Галю... То що тут, Петрусю, написано?

— Гарбуз, — приречено говорить Петрусь. Можна його зараз хоч убити, а він нізащо не згодиться, щоб гарбуз називати на «ги»!

Потім удома, пригадуючи урок, Таня клянеться більше не гніватись, бути стриманішою, хай десять, двадцять разів доведеться пояснювати одне й те ж. Не сердитись навіть тоді, коли всі діти принесли по десять паличок для лічби, а Петрусь приволік усього одну, зате таку, як пужално, ще й у візерунках. І довго не згоджувався проміняти її, отаку велику й красиву, на якісь там нікудишні дрібненькі палички...

З дітьми все ж було легше, навіть із такими, як Петрусь, що в перший же день, одсидівши два уроки, на третьому звівся, узяв торбину, мовчки посунув до дверей.

— Ти куди?

— Додому.

— Як це додому?

— Набридло.

Навіть із такими якось справиться Таня, може, не відразу, а поступово, привчаючи їх до дисципліни, навчаючись разом із ними й сама. А от що робити з дорослими? З отакими, як Непідкований, котрого Таня мала охопити навчанням у лікнепі разом із десятьма іншими неписьменними?

— Не піду і баби туди не пущу! — сказав, як відрізав,

Протасій.

— Чого ж ви не підете? Зараз же всі вчаться! — пробує умовити Таня.

— Хай собі учаться, а я не піду. — Повертає до жінки сердите обличчя, гримає: — А ти чого вуха розвішала? Од мене розумнішою хочеш бути?.. Іди свиням їсти давай!

Жінка покірно виходить, Протасій знову схиляється над столом: нарізає тютюн, так наче у хаті більше нікого й немає.

Таня сидить ні в сих ні в тих. Врешті зводиться, пробує ще раз умовити господаря:

— А може, надумаєтесь?

— Хай інші думають, а я вже надумався, — січе своє

Протасій.

Ну, що із ним, отаким, робити? Не потягнеш же за руку до школи!

Поскаржилася товаришці Ользі, а та попросила чоловіка викликати Непідкованого до сільради.

— Викликати то викличемо, — сказав Ганжа, — тільки не поможе. Я його, безрогого, ще змалечку знаю: ото як упреться — волами не зрушиш. Ви краще попросіть комсомольців. Вони над неграмотними шефствують...

Комсомольці не відмовились. Думали, радилися, врешті придумали. Давлячись сміхом, списували великий аркуш паперу. Цілою делегацією пішли до Некованого.

— Дядьку! Гов, дядьку!..

— Що там таке? — вийшов із хати Протасій.

— Осьдечки підпишіться!

— А що тут написано?

— Написано, щоб готуватись до посівкампанії.

— Дак я ж неграмотний.

— А ви пальця прикладіть.

— Хіба що пальця.

Підставив плескату, роздавлену роботою пучку: квацюй!

— То куди тулити?

— Ось тутечки.

— А чого інші не поставили?

— Бо ми із вас почали. Ви будете перші.

Перший то й перший: Боже поможи! Притиснув, аж цупкий папір затріщав. Іч, як ловко вийшло, можна, виходить, і без грамоти!

Другого дня реготало в Тарасівці старе й мале: біля сільради на видному місці висіло таке оголошення:

ОБ’ЯВА

Я, Протасій Непідкований, починаю у четвер казитися. Хто побачить мене — тікай, а то покусаю!

І отакенною печаткою — слід од пальця!

Протасій як дізнався — позеленів. Накинув шинель, люто нап’яв шапку, двигонув до сільбуду. Зірвав оголошення, подер на шмаття, кинув на землю і довго топтав каблуками. А увечері прийшов до школи. Всунувся у клас сірий, як нудьга, замість привітатися, бовкнув похмуро:

— Де тут сідати?

Втиснувся за парту, аж затріщали дошки, не знімаючи шинелі, просидів до кінця уроку.

— А чого це ви без дружини прийшли? — поцікавилася Таня.

— Хай дома сидить. Жінка — не чоловік, можна й зовсім без жінки.

Таня тільки плечима знизала.

Третього тижня з райцентру завітало начальство. Завідуючий не забув про свою сутичку з товаришкою Ольгою, послав інспектора обстежити роботу Тарасівської чотирирічки. Він знав, кого посилати, отой розгніваний на товаришку Ольгу завідуючий: інспектор був хоч і молодий, але в’їдливий, як короста. До всього прискіпувався, не минав бодай найменшої дрібниці, і Таня мало не вмерла од страху, коли грізне начальство зайшло у її клас.

Зайшло, сіло на задній парті, дістало великого блокнота — в Тані вже ноги підкосились. Інспектор щось пописав, пописав, а потім забажав поговорити з учнями. Вийшов до дошки, завчено посміхнувся.

— Діти, ану скажіть, яка це літера? — запитав, піднісши квадратний картон.

Таня з відчаєм подивилася на клас, їй здалося, шо минула вічність, а діти сиділи й мовчали. І коли вона вже втратила всяку надію, побачила, як піднімаються руки: одна... друга... третя... Спершу несміливо, так, немов заохочуючи одна одну, а потім як сипонуло:

— Я скажу!.. Я!..

Притулившись до стіни спиною, Таня заплющила очі. Заплющила міцно, щосили, щоб не розплакатись. Єдине, про що зараз молила Бога, щоб інспектор не надумався показати картонку з намальованим гарбузом та запитати Петруся.

— Ну, скажи ти! — почула його голос.

— Це літера «бе»!

— Вірно... Сідай, молодець!.. А оце яка літера, діти?..

Потім інспектор цікавився, як учні додають найпростіші