І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Смикнув за торбу — вона так і злетіла в повітря. З’їли! Строщили ще по дорозі, та так, що тато не чув і не бачив! Ну й дітки! Оцих би отим молодикам у юнгштурмівках на підмогу! Бач, сидять, світять на тата такими очима, наче й вони не вони!

Потрусив, потрусив Іван торбою, немов усе ще надіявся, що звідти щось випаде, а потім кинув на воза, сказав синам:

— Ждіть же тепер, поки тато вам щось принесе!

Та й майнув на ярмарок: якщо вже на плуг грошей не вистачить, то хоч що-небудь купити. Не вертатися ж із порожніми руками додому!

А там народу, а там товкотнеча, немов зібралися з усієї Полтавщини, та ще й з інших губерній добавилось. Підхопила, закружляла, завертіла Івана людська течія, кидала туди-сюди, носила од берега до берега, та він їй і не опирався, бо йому все було цікаво, до всього мав прицінитись та примірятись. А над людським отим морем яскравими сплесками поодинокі дзвінкі голоси:

— Пиріжечки!.. Кому пиріжечків!..

— Купуйте горшки, миски, горнята, макітри!..

— Дівчата, ану чоботи! На підковах, з дзвіночками.

— Бублики, бублики!.. Пара — п’ятак! Пара — п’ятак!..

— Гей, налітайте, дешево продаю! Собі на збиток, вам на прибуток!..

А з іншого боку — протяжне, жалісливе, ще змалку знайоме Іванові:

— Пода-айте, Христа ради! Православні, не пожалійте копієчки!..

І вже новіше, нахабно-веселе, охриплим, проспиртованим голосом:

— Гражданє, пожертвуйте! На нову п’ятілєтку!

Ну, цей недовго проситиме. Он уже й міліціонер до нього пропихається.

А Іван — далі та далі: мимо рундуків і яток обвішаних, набитих всілякою всячиною, так що тільки очі розбігаються.

Виплеснуло його аж на другому кінці майдану, якраз навпроти химерного ящика з широким рукавом на високій тринозі, що скидався на фотоапарат. Поруч із ящиком — миршавий чолов’яга з шельмуватим обличчям.

— Ану, хто хоче побачити, як червоний командарм Будьонний рубає білополяків? Всього десять копійок.

Десять копійок за таке видовище заплатити не жаль, й Іван просунув голову у рукав. Перед очима у нього з’явилося маленьке віконце, а навпроти — наклеєна картинка. Тільки як не приглядався Іван — нічого не побачив, окрім якогось лісу.

— А де ж Будьонний? — запитав він спантеличено, вистромивши голову.

— Ліс бачив?

— Бачив...

— Ото Будьонний якраз за тим лісом білополяків дорубує, — відповів йому під регіт тих, що раніше спіймалися, шельма.

І доки до Йвана доходило, шо його ошукали, збоку пролунав ще чийсь голос:

— А дай-но я подивлюся!

Іван не встиг побачити обличчя, а вже тільки спину, зігнуту перед ящиком. Потім із рукава виткнулася голова з світлим чубом та з ясними, як у дитини, очима.

— Так за лісом, кажеш, Будьонний?

— За лісом, — весело ствердив базарний шельма. — Подався за ліс...

— Так переймай же його! — та — трах! — величезним кийком по ящикові.

Шельма — у крик, дядько кийок на плече та ходу. А Іван слідом за ним. Протискався поміж людьми, боявся загубити високу шапку з решетилівських смушок, що пливла понад натовпом. Міг би тепер уже заприсягтися: то його давній приятель Матвій, з яким не зустрічався ось уже добрих п’ять літ.

Наздогнав аж біля яток:

— Матвію!

— Іване! Якими вітрами?

Обнялись, почоломкались. Від Матвія війнуло таким душком, що Іван аж слину ковтнув. Так ось чого Матвій був такий рішучий у сутичці з отим базарним шельмою!

— Я на ярмарок... А ти із дому?

— Та з якого там дому, коли нема в мене дому.

— Як нема? — витріщився Іван.

— А отак: немає, і квит! Ні дому, ні жінки.

— Померла? — потягнувся до шапки Іван.

— Кинула.

— А хата?

— А хата згоріла... Та що по тому тужити: пішли, брате, вип’ємо.

Івана не треба було вдруге запрошувати: що ж то за ярмарок, як на ньому і язика не замочиш? А тут іще й щастя привалило: спродався і коня не розпрігши.

І друга не менш поважна причина: пострічався із приятелем.

Попхалися до крамниці, купили по пляшці горілки, оселедців, ковбаси, хлібину. А по дорозі до воза згадав Іван про своїх галченят: прихопив величезну в’язку бубликів. Гризтимуть — хоч на хвилину забудуть про тата.

Добравшись до воза, спитав:

— Всі цілі?

— Всі, тату, всі!

Не став рахувати — повірив на слово. Зняв в’язку із шиї, кинув у гурт — ось вам гостинець! — а сам заходився чистити оселедця. Покраявши хлібину та ковбасу, глянув на дітей. Упоравшись із бубликами, сини сиділи нищечком, не зводили голодних очей з оселедця та ковбаси. Іван стояв і не знав, що робити. Роздати всім по шматочку? Не вистачить. Їсти самому? Так хіба ж полізе шматок той, коли діти он так дивляться, що краще б уже просили. Ні, не зможе їсти Іван, коли його діти голодні!

Гаразд, хлопці, гулять так гулять! Все одно не вистачить грошей на плуга. Пооремо й тим, а розвалиться — комнезам у біді не залишить. Тож куплю вам і ковбаси, і оселедців, і пряників — їжте, діти, од пуза, наїдайтеся хоч раз у житті! Сип, крамарю, ще й цукерок, сип, не жалій, отих-о, щонайбільших! Ріж оцього... як воно зветься!.. Помидло?.. Ріж і помидло, одчикриж так фунтів на п’ять. Бо в мене, крамарю, теж діти, і чим вони гірші од інших дітей?

Припер, приволік оберемок гостинців — висипав дітям на воза: ласуйте та знайте, як їздити з татом!

І був розкішний обід, і був великий бенкет у малих Приходьченків. Ковбасу заїдали цукерками, оселедці — «помидлом»... Їли од пуза, мели все підряд, не лишили нічого. А наївшись, захотіли ще й пити.

І тут не поскупився Іван. Гроші? Що гроші! Помремо — на той світ із собою не заберемо. Він, Іван, не багач, не дукач, тож не трясеться над кожною копійкою. Тож давай, крамарю, отієї води у пляшках, що б’є в носа та булькає у животі. Та вибирай посолоділої, бо ти не знаєш, які в мене діти. Таких, крамарю, дітей на весь світ пошукати! Накидай сюди в поли, вали, скільки піднесу, ярмаркувати, дак ярмаркувати!

І пили Приходьченки воду, розстібали гудзики на полотняних, матір’ю витканих, матір’ю й пошитих штанцях. І поки поралися отак біля солодкої, тато із дядьком заходилися коло гіркої.

Відкоркували пляшки, поскидали шапки, як перед молитвою, і обличчя в обох стали побожні, як на сповіді. Та тільки піднесли пляшки до ротів, тільки ковтнули по разу, як за спинами в них:

— Хліб та сіль, православні!

Іван аж закашлявся, витираючи почервонілі очі: а бодай тебе, отак налякав! Обернувся: стояв перед ним піп — не піп, а щось таке на попа схоже. Ряса зашморгана, подрана, кожен сніданок і кожен обід лишали на ній не один свій слід протягом багатьох місяців. А на патлатій голові така шапка, що й старець посоромився б її носити. А цьому нічого: кліпає веселенькими очицями, шморгає червоним носом, ласо погляда на пляшки.

— Дякуємо! — відповів нарешті Іван. — Налили б тобі, чоловіче добрий, так сам бачиш: ні в що.

— За посудинкою,