І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Іван аж головою покрутив: ну й ну! Прикинув на око — кухоль такий, що не тільки пляшки — кварти не вистачить, щоб налити по вінця.

— А ланцюг отой нащо? — поцікавився Матвій.

— Щоб не вкрали, православні. Нишпорять таті по стаду, заходять і ошую, і одесную. Підметки з-під ніг і ті зріжуть, як зазіваєшся.

Іван опасливо помацав себе по кишені, де лежав гаман, відміряв нігтем півпляшки, налив у кухоль.

— Во ім’я отця, і сина, і святого духа! Возліяша Адамові слізки во чрева власні для бодрості. Амінь!

Іван не встиг і оком скліпнути, а кухоль вже тільки мелькнув, і незнайомець, блаженно скалячи око, нюхає вказівний палець: заїдати не схотів, щоб не псувати смаку.

— А ви, пробачте на слові, хто такі будете? — поцікавився Йван, жуючи оселедець. — З духовенства чи таку тільки одежину справили?

— З духовенства, добродію мій, з духовенства. Дякував у селі Ковалівці... Мо’, чули про таке?

— Як же не чули, коли я живу у Тарасівці!

— У Тарасівці?.. Хоч не нашого приходу, а бували у нашому храмі і з цього села... Як же, бували... Щедрі у вас люди, нічого не скажеш... Тільки немає вже храму у Ковалівці. Закрили божий дім та й самого Господа Бога зреклися. Про отця Діодорія чували?

Дізнавшись, що не знають такого, той був дуже здивований. Не міг уявити, що хтось може не знати, бодай не чути про отця Діодорія.

— Стовп віри православної, пастир над пастирями, а не побоялися і на нього руку занести. Виселили разом із родиною: матушкою, дочкою й онуком... Та й то добре, що так обійшлося...

Вирушали із ярмарку вже по обіді. Прощалися із дяком, як із рідним татом; обіймались, цілувалися, ридма ридали од жалю та розпуки, що доводиться розлучатися. Вкінець розчулившись, Іван став запрошувати дяка до себе:

— Поїхали! Їй-пра, поїхали!.. Одягать буду, поїть буду, як за рідним ходитиму...

Дячок п’яний, п’яний, а знайшов у собі рештки глузду не повірити Йванові. Відмовився. Тоді Іван, в самісіньке серце вражений отакою чорною невдячністю, так і умився гіркими слізьми, а Матвій, образившись за товариша, поліз на дяка з кулаками:

— А-а, мало вас, довгогривих, ще били!

— Та чого ти дивишся: хрести його в ухо!

— Лупи довгогривого!

— Бий гада й одскакуй! — під’юджували зіваки, що враз назбігалися хтозна й звідкіль.

Дячок, одбиваючись кухлем, пірнув у натовп, а друзі, насилу здершись на воза, рушили з ярмарку: вирішив Матвій погостювати в товариша.

Химерною людиною був Матвій Переярок. Ще з молодих років кохався в історії свого роду. Знав своїх найдавніших пращурів так, мовби жив разом із ними, ходив пліч-о-пліч у далекі походи, їв з одного казана саламаху, рубався із бусурманами чи панами, з отією зажерливою нечистю, що повзала з усіх усюд на багаті землі Вкраїни, одривата її синів од плуга, од круторогих волів, примушувала братися за зброю. Інші пам’ятали тільки могили батьків та дідів: поки хрест на могилі, доти й пам’ять у голові. Матвій же знав, де лежить дід, де прадід, а де й прапрадід — до десятого коліна. Пильнував кожну могилу, оновляв зогнилі хрести. І стежив, щоб на кожному хрестові був дерев’яний прапорець — ознака козачого роду.

— Та чи тобі, Матвію, не однаково! — говорили сусіди. — Козак не козак, а помремо — всі перед Богом станемо рівні.

— Перед Богом, може, і рівні, а перед людьми — ні, — відповідав розважливо Матвій. — Отож-то воно і біда, що цураємося ми свого роду, забуваємо батьків. Який над нами пан, такий наш і рід. Отак і процвиндрили свою пам’ять к бісовій матері! А тепер хто ми, й самі не розберемо: ждемо, поки чужак підкаже!

Отак відповідав Матвій тим, що забували стежки не тільки до могил своїх предків. Але він рідко коли вступав у розмови: тверезий більше відмовчувався. Здвигне, бувало, тільки плечима, коли хтось уже дуже причепиться, здвигне та й відійде. Тверезим Матвій і мухи не зобидить. Говорить майже пошепки, а його світлі, немов у дитини, очі так і сяють доброзичливістю. Порається по господарству, як і всі порядні господарі, і тихішої людини не знайдеш у всьому селі.

Та минає місяць, другий, третій... Минає, може, й півроку, і неспокійні вогники починають мерехтіти в очах Матвія. Він сам не знає, що з ним коїться, тільки з кожним днем все більше й більше починає душити його буденщина, дратувати сіренька одноманітність. І вже не з любов’ю та гордістю — з ненавистю починає дивитися він на нажите добро, на всі оті шмутки-

жмутки, що непомітно перестають слугувати тобі, а, перетворившись на ідольські капища, самі вимагають рабського слугування, поглинають тебе з головою.

Все частіше насиналися сни: безмежний степ, закосичений тирсою... Кінь, налитий дикою силою... Спис із прапорцем у гарячій руці, крива турецька шаблюка при боці... Він мчить на коні, і високе небо стає іще вищим... А проснеться — низька стеля, маленькі віконця, сперте повітря, гарячі подушки і розморене сном пітне тіло дружини. Ні коня, ні високого неба — тільки гостра, невигойна туга...

І коли вже стає зовсім невтерпець, коли вже лишається хіба що рвонути, як перед смертю, сорочку на грудях, шукав Матвій забуття у горілці. І не впізнати тоді Матвія. Погляд гострий та задеркуватий, рухи різкі й сміливі, шапка набакир, свитка наопаш, а в руці — важкенний кийок: усмалить — прощайся з білим світом! Іде вулицею, якийсь аж вищий на зріст, мете перед собою старого й малого: розбігайтеся, я ваш Бог!

І жінка Килина, яка їздила на чоловікові, коли він був тверезий, хапала притьмом, що цінніше, та й утікала городами до сусідів.

Матвій же, вдершись до хати, починав зривати зі стін рушники, підбирати неприхоплену жінкою одежину. Скидав усе на долівку в одну купу, а тоді підпалював. Вогонь, дим, сморід, аж очі виїдає, а Матвієві хоч би що: тільки роздуваються ніздрі та задоволено одсвічують очі.

Минав хміль, вивітрювався із хати чад, і знову ходив покірним ягнятком Матвій, брався шпарко до роботи.

Килина покинула Матвія після того, як він роздав усе своє добро циганам. Все, до останньої трісочки. Не пожалів ні овець, ні вола, ні святкових жупанів. Беріть! Забирайте, щоб не лишилося й сліду від оцієї наостогидлої власності, а я осідлаю коня та й поїду на Запорожжя! Жінка!.. Що мені жінка! Який з мене був би козак, аби я слухався жінки!..

Циганів, спасибі їм, не довелося довго впрошувати та вмовляти: поки найстарший з-поміж них дудлив горілку та братався з господарем, решта цупила, що тільки могла, мела і з комори, і з погреба. Прокинувся другого дня Матвій — по двору хоч гопки скач! І чухав потилицю Матвій, і голосила нещасна Килина, а потім підібрала сяку-таку одежину та й подалася до батьків: хай ще хтось попробує з отим навіженим жити!

— Не журися, Матвію, біс із нею, з Килиною! — втіша свого друга Іван. — Ось приїдемо, таку тобі дівку висватаєм, що ну!..

— Та я не журюся...

— То, чуєш, не побивайся, — не слухає Йван. — А хочеш — віддам тобі свою жінку?