І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
— Таню, дозвольте запалити.
— Ви ж не палили.
— Так... Але, знаєте, життя...
— Паліть, — дозволяє Таня. Сидить навпроти, обперлась ліктем на стіл, а підборіддям — на кулачок, не зводить із нього пильного, вивчаючого погляду.
Олег дістає цигарку, чиркає сірником. Щось непевне, тривожне і разом жалісне вчувається у його рухах. Він дуже змінився, Олег!
— Ви мене слухаєте, Таню? — вже не раз запитує він, бо йому здається, шо Таня нічого не чує, хоч і дивиться прямо на нього.
— Слухаю... Розказуйте, я слухаю...
Він змінився і водночас залишився дитиною. Навіть курити не навчився як слід: пускає димок, по-дитячому складаючи в трубочку губи.
Але чому ж тоді в нього обличчя припорошене втомою?
І гіркі зморшки довкола юначого рота? І сивизна, що помітно усіяла скроні?
Він таки дуже змінився, Олег!
— Мені не повезло у житті, — вже втретє повторює він. — Знаєте. Таню, я всі оці роки часто згадую вас... Вірніше — завжди... От коли мене щось дратує в її поведінці, я завжди собі думаю: Таня цього не зробила б. І від того мені стає ще важче...
«Вона» — це дружина Олега. Він уникає чомусь називати її по імені, тільки — «вона», «її», «до неї», «од неї». І, може, тому Таня сприймає ту невідому жінку як щось нереальне, щось таке, що досить перестати думати про неї, і вона зникне назавжди, зітреться, як тінь. Тільки не треба іти під неприємне сонце спогадів...
Та вони прикуті до спогадів, як раби.
— Олег!
На обличчі у Тані такий вираз, наче вона його зовсім не слухала, наче думала про щось дуже важливе для нього й для себе.
— Пригадуєте, як я до вас вийшла востаннє?
— Так, — глухо каже він.
— А ви знаєте, чого я чекала од вас?
— Цього я, Таню, не знаю.
— Щоб ви мене взяли за руку... Грубо, по-чоловічому, так, щоб я не могла вирватися, хай би як не пручалася. І повели за собою... Як я цього сподівалась!
Олег хилить голову, мне в пальцях цигарку. Врешті зводить прошите смутком обличчя, і у великих, добрих, безпорадних очах його зламаними крильцями тріпоче запізніле каяття:
— Таню, ви зможете коли-небудь простити?..
Ні, він лишився таким, як і був! Інакше зрозумів би, що вона йому давно вже простила, простила усе. Й оту нерішучість. І жахні роки життя із нелюбом, з чужою людиною, коли постіль, як труна... Все, все давно простила йому Таня. І всі оці роки чекала на нього.
Навіть не усвідомлюючи, що чекає. Навіть тоді, коли місяцями не згадувала його, коли їй здавалося, що вона вже зовсім байдужа до нього.
І ось він прийшов. І сидить перед нею. Такий же нерішучий, хоч вкрився уже сивизною. Такий, як колись...
Але Таня вже не та, що була.
Вона довго йшла до цієї зустрічі з Олегом. Крізь всі оці роки, крізь ночі й дні, безпорадні, в’язкі, як болото, через твань осоружності, що погрожувала засмоктати її, погасити навіки надію, пробивалася Таня, до крові збиваючи руки і ноги. Вона йшла увесь час наполегливо, вперто, невтомно. І коли б оця зустріч відсунулась у далеке безмежжя, таке далеке, що й життя не хватило б, коли б їй про це каркали всі ворони світу, все одно б вона йшла...
Вона довго ждала цієї хвилини, щоб пройти мимо неї, знехтувати, вагатись і думати, що потім казатимуть люди.
Хай кажуть, що хочуть. Вона відмітає усе, що стоїть між нею та Олегом. Візьме від цієї зустрічі все, дозволить собі хоч раз у житті бути щасливою.
І коли він, зауваживши, що вже пізно... коли Олег звівся і став прощатися, Таня взяла його за руку:
— Ти нікуди сьогодні не підеш!
Іще додала, притуливши йому пальця до рота:
— Мовчи!..
Ходить сон коло вікон, заглядає цікавий сонисько у темне вікно. Хукає, протирає шибки — не бачить нічого. Вчувається тільки щасливий жіночий сміх, але він не певний і в тому. Може, то зорі, відомі насмішниці, звісившись із неба лукавими мордочками, кепкують із нього?
Іван Приходько надумався ярмаркувати.
І хоч не було особливо й чим: не бекали в кошарі зайві вівці, не рохкали по хлівах відгодовані свині, не переповнювали двір кури та гуси, не тріщала комора од збіжжя, не репались діжки од сала, масла, сиру й меду, а зовсім, можна сказати, навпаки, все одно Іванові гвалт припекло їхати на ярмарок!
— Та що ж ти, чорте нечесаний, там продаватимеш? — аж охрипла од крику його жінка Хведора. — Чим торгуватимеш, щоб тебе й мої очі не бачили?!
— А пшеницею!
— Пшеницею? — аж руками сплескувала Хведора. — Та де ж ти набереш тієї пшениці, коли самим до весни не вистачить?
— І чого ти, жінко, журишся? Де ще ті яйця, а вона уже квокче. Коли ще та весна, а ти вже собі голову сушиш. Не померли ж досі од голоду, дасть Бог, і далі не помремо. Прийде весна — позичимо, світ не без добрих людей. А я, як не справлю нового плуга, чим землю горатиму?
Хведора чи то зовсім утратила голос, чи дала-таки себе умовити — не сказала більше й слова.
Лишень махнула рукою: продавай усе, хоч і дітей поспродуй, а мені вже все одно, та й заходилася біля печі. А Іван, радий, що так легко переміг дружину, мигцем за шапку та й із хати — лаштувати воза, насипати два чували пшениці, бо збирався ж виїхати пораніше, щоб не прогавити торгу.
Повернувся із двору, коли вже зовсім стемніло. Саме збиралися вечеряти. На долівці посеред хати примостились кружечком Приходьченки: хто на полінці, хто на колінці, а хто і на своїй половинці. Старшенькі усі в штанях з помочами через плечі, а менші — у довгих забрьоханих сорочечках: на штани усім не вистачало. Хведора, ще й досі сердита, витягла із печі чавуняру з нечищеною, в «мундирах», картоплею, гепнула ним посеред кружка: їжте, хоч подавіться! А сама кинула рогач та й пішла геть із хати.
Приходьченків мало обходило, сваряться тато із мамою чи ні. Обліпили чавун, хапали один поперед одного гарячу картоплю. Іван швиденько шапку із голови — та на долівку: примостився і собі поміж синами.
— Ох і бульба! Оце бульба, дак бульба! — примовляв весело він, ганяючи по долоні гарячу картоплину. — До такої і сала не треба!
— Хоцу сала! — озвався відразу найменший, що обгризав картоплину, як яблуко, щоб не попекти губи.
— Від сала, сину, ратиці ростуть, — відповів Іван. — З салом і дурень картоплю жуватиме, а ти без сала попробуй. Отоді й побачимо, який ти молодець!
Приходьченки всі були молодцями: не встиг Іван і оглянутись, а в чавуні вже тільки чорненька водичка при денці!
— Х-ху! — оддував щоки Іван. — Так, мабуть, і царі не вечеряли! Теперечки і запити не гріх.
Звівся, пішов до великого дерев’яного цебра, поволік за собою вервечку синів. Пили по черзі, по старшинству, вслід за татом