І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Матвій Іванової жінки чомусь не схотів.

— Тоді молодицю, — вирішив Іван. — В нас такі молодиці, що й на сковороді холодній шкварчать... Но, Гніда, но! Чи тобі повилазило: не бачиш, кого я везу?..

Та віжками, та батогом! Влетіли в Тарасівку, як оглашенні. Розбігайся — Іван з ярмарку їде! Та не сам, а з товаришем. Таким йому дорогим, що й рідної жінки для нього не жаль!

І мчала кобила, немов знавісніла, і підскакували на возі, як горох, Приходьченко, і розліталися, гублячи пір’я, кури та гуси, і матюкалися, ледь не попавши під колеса, дядьки, і кричали жінки, хапаючи дітей. А Іван — море йому по коліна — звівся на ноги, батожить кобилу, аж шерсть із неї летить.

Не зупинивсь перед двором: зірвав із петель благенькі ворота, що затріщали дощаними ребрами під колесами. Погнав прямо на хату, прямо у двері, хотів, мабуть, підвезти дорогого гостя аж до столу, та збила із вірного шляху клятуща горілка: в’їхав дишлом у вікно. Скло так і бризнуло, рама налізла кобилі на голову, а Йван полетів їй під копита... Приїхали!

Іван вигрібався із-під кобили, Матвій все ще виснув на дишлі, а діти перемішались-переплутались так, що вже й не розібрати, де чия голова, а де чиї ноги.

— Хведоро! — звівшись на ноги, загорлав Іван. — Одчиняй, така-сяка, двері, бо тут тобі й смерть!..

Хведора не відчиняла. З тієї простої причини, що не було її вдома.

Сяк-так відкотивши воза та вивільнивши кобилу, увалилися до хати.

— Тату, їсти!

— Га? — вдарив об поли Іван. — Ти чуєш, Матвію, вони хочуть їсти! Я їм всі гроші стравив, ярмарок увесь закупив, а вони все ще не наїлися... То беріть закусюйте татом! Ось із руки й починайте!

Тата не схотіли — шаснули до печі.

— Тату, вареники!

— Вареники? — вирячив очі Йван. — А їй-пра, вареники!.. Матвію, дивись: повна макітра. То воно ж по цьому случаю і випити не гріх!

Матвій відповів, що не гріх. Стояв посеред хати, оглядав стіни, обвішані рушниками, так наче приділявся, з якого починати. Із сіней повернувся Іван, притискаючи до черева сулію з перваком. Вигнала жінка та й сховала до Різдва, а Іван оце її і знайшов. Бо хіба ж зараз не свято Іванові? Ти поглянь, хто приїхав! Друг приїхав, найвірніший Іванів товариш, та ще який, Хведоро, друг!..

— Матвію, дай я тебе, занудо, поцілую! Ум... ум... Ех, дарувать так дарувать: забирай і синів разом із моєю Хведорою! Не хочеш?.. Синів моїх не хочеш?.. Ну й дурень... Тоді поїхали до молодиці... Є молодиця — сам до неї пішов би, так Хведора не пустить! Забирай вареники, які лишилися, бо в неї, мо’ закуски нема...

Вигрібали вареники розпечіреними п’ятірнями, набивали ними кишені.

— Отого хапай-но, Матвію! Отого, пузатішого!.. Іч, як вимазався в олію!..

Потім Іван згадав, що в коморі повне решето сирих яєць. Виніс, похитуючись, поставив на стіл:

— Греби, поки жінка не побачила! — Курячі яйця теж помандрували до кишень.

— Набрав? А теперечки поїхали...

Наказав синам нікуди не рипатися, підхопив недопиту сулію та й двигонув із гостем надвір.

— Ех, пить будем та гулять будем!..

Та пили... Та гуляли...

Повернувся Іван од Марти Лисючки вже один. Хтозна, чи й знайшов би дорогу додому, та кобила, спасибі їй, сама привезла, їхав Іван голічерева, задравши ноги. І якщо хто стрічався, то бачив тільки руді чоботи, задерті до неба, та чув голосне булькання, мовби лежав там не Йван, а сулія із горілкою.

Матвій же доночовував у Марти.

Прокинувся ще затемна. Довго кліпав очима — ніяк не міг розшелепати, де він, що з ним і чому лежить на лаві зодягнений під якимось кожухом. А тут іще голова — хоч стягуй її обручами, а тут іще в роті — наче сто солдатів онучі сушили. А до боків щось поналипало таке, що страшно й подумати.

Поліз до кишені — обмер. Сіпнувся до другої — те саме! Аж тоді пригадав і вареники, і яйця, які так і не витяг із кишені. Та й прокляв нищечком друга: «Щоб же ти, Іване, був такий здоровий! Як же теперечки встану та вийду з хати?» Бо Марта уже не спить — порається біля печі.

Помітила, шо гість прокинувся, підійшла до нього:

— Скидай штани і пінжак!

— ?..

— Скидай, скидай, буду прати! І спіднє скидай. Іч, до чого додумалися: крашанки у кишенях носити!

Отак і залишився Матвій у Марти Лисючки. Приймак не приймак, чоловік не чоловік, а щось таки на нього схоже, хоч і не ходили під вінець. Чимось сподобався, припав до душі, за дві гарячі ночі вибив із Мартиного серця і Ганжу, й парубків та й оселився надійно у ньому. І не зводила Марта із свого Матвія закоханого погляду, йшла селом, як після ясної купелі, хвалилася жінкам:

— А що хазяїн, а що любить дітей... Вони так і липнуть до нього.

А Матвій шпарко заходився біля хазяйства. Полагодив пліт, навісив нові ворота, пофарбував охрою, і вони ще здалеку вабили око веселим кольором...

Впорався на подвір’ї — зайшов до комори. Засунув у зерно руку — чи не перегрілося? — намацав мішки.

— А це що?

Марта не втаїла нічого: чоловік же, можна вважати. І спохмурнів одразу Матвій — гострим поблиском зблиснули очі. Мовчки став розгрібати зерно, витягувати чували.

— Матвієчку, навіщо?

Не відповів. Ухопив пузатий чувал за гузир, зло вискаливши зуби, рвонув догори, висадив із закрома.

— Ану піддай!

Та й поніс із комори на воза.

Отоді й зрозуміла Марта, що затіяв Матвій, їй би закричати, кинутися слідом, вчепитись у ті чували, — моє, не віддам! — а от де й поділася сміливість, опустилися безвільно руки, приросли до землі ноги.

Він же, скинувши на віз останній мішок, не дивлячись на Марту, тихо сказав:

— Піду до Йвана за кобилою.

Привів кобилу, запріг і поїхав до сільради.

— Ви голова? — звернувся до Ганжі.

— Я. А що? — Ганжа дивиться на Матвія з неприязною цікавістю: що Марта знайшла у цьому непоказному чоловікові, щоб отак безсоромно ним вихвалятися?

А той скліпнув білими віями, тихенько сказав:

— Привіз пшеничку... То як, до гамазею чи в район одвезти.

Не став питати Василь, яка то пшениця, бо зрозумів відразу: Володька не витримав — розповів. Збирався Ганжа до Марти умовити, щоб сама одвезла, та все не наважувався. І тепер уже здивовано подивився на Матвія, здивовано і навіть аж приязно: так ось який ти, чоловіче!

— Везіть у гамазей... Заждіть, я із вами пройдусь, щоб правильно оформили.

Вже по дорозі спитав:

— Як думаєте жити?

Матвій відповів не відразу. Скинув для чогось шапку, пригладив світленьке волосся, а потім,  своєю чергою, поцікавився:

— До ТОЗу з конем чи й без?..

А пізно увечері, лежачи поруч із Мартою, витирав їй долонею сльози:

— Жалієш? А ти не жалій!

— Я вже й не шкодую, Матвійчику...

А дурні сльози — кап та й кап із очей. Шість же чувалів! Та такої, як сонце!

Володька, дізнавшись про пшеницю, похвалив нового