І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Про садки говорив:

— Як у нас із садами звикли? Ткнув саджанець — та й хай собі росте на здоровля. А що родитиме — аби тільки на гіллях висіло!.. А воно ж теж на землі росте, і мені зовсім не байдуже, що на ній місце займає. Щоб яблуко було яблуком, груша — грушею, а не, прости Господи, казна-чим... Ото і став я діставати хороші сорти. Там ранету, там симеренку, звідти пармент золотий, а за золотим шампанським аж під Полтаву забився. Зате, не хвастаючись, скажу: з інших сіл за щепами йдуть. Правда, Твердохлібенко уже й садом мені очі виймає: «Зарився мордою в землю, каже, пролетаріат світовий зраджуєш!» А пролетаріят що, каку з-під себе їсть? Чи йому, може, теж яблучко смачне кортить попробувати? Та щоб різних сортів, та подешевше... Портхвеля чи нагана при боці не штука носити! І я пукавку навісити можу. Колись наносився... А ти за плугом попробуй! За плугом себе покажи! Отоді я, може, і повірю твоєму «гала» та «бала», тоді, може, й піду за тобою... Ви пробачте, Соломоновичу, коли що не так...

— Що ви, що ви! Навпаки, мені дуже цікаво.

— Ну, як цікаво, то послухайте. Бо воно мовчиш-мовчиш, а іноді перекинутись словом і хочеться... По золоту ходимо, Соломоновичу, золото топчемо! Та взятись як слід, увесь світ нашим хлібом засипати можна!.. Тільки нахилятися ми за отим золотом не дуже охочі. Чи розуму бракує, чи лінощі такі вже обсіли. А пора уже піднімати... На культурне хазяїнування піднімати всіх треба. Бо чим ми гірші од німця?

Отут і запитав Гінзбург про оте, основне, заради якого і завів, власне, розмову:

— Скажіть, Миколо Васильовичу, ви пішли б зараз до колгоспу? От коли б вам завтра запропонували вступити до артілі...

— Що вам, Соломоновичу, на це сказати...

— А ви скажіть, що думаєте. Правду скажіть.

— А я, Соломоновичу, змалку до брехні не привчений. Тато у нас нащот цього строгі були: як збрешеш, так що в руках — тим і по губах! Недаремно ж Іван у нас такий губатий виріс...

— От бачите, — розсміявся Григорій, — брати ж рідні...

— Ет, ми із ним рідні, як чорти звідні! То до чого я покійного тата згадав?.. Все, бувало, наказують: «Сину, ніколи людям неправди не кажи. Раз збрешеш — люди потім тобі сто разів не повірять». То я іще змолоду взяв собі за звичку: землю їж, а правду ріж.

— То що ви все-таки думаєте про колгосп?

— Що я думаю? — заворушив Васильович неспокійно пальцями. — Думати можна усе. Та не всі думки до ладу... Недарма ж кажуть, що і в Москві найрозумніший начальник не догадається, що у дурного Івана в голові... Краще я вам от таку історію розкажу. Є у нашому селі один чоловік. Не буду його називати: захочете, самі довідаєтесь. Має жінку, дівку на виданні і сина парубка. До революції був бідний, аж синій, отакий, вважайте, як я тоді був. Як скинули царя, то він шапку об землю та й ну танцювати до самого двору: «Отепер, браття, житуха буде! Загув цар, загудуть і пани!» Слава богу, діждались і цього. Нарізали цьому чоловікові, як і мені, п’ять десятин поля, а що горлянку мав, як ієрихонську трубу, — ніхто не перекричить! — дали корову, кобилу, плуга і воза. Ще й зерна насипали, не пожаліли: берись тільки, чоловіче, до роботи, щоб і сіялось, і родилось... От він і взявся: зерно усе процвиндрив, а поле став у оренду здавати. Добро чоловікові: не оре, не сіє, не жне, а прийдуть жнива — півдвору хлібом завалено... Засвербіло дітям у новому походити, в крамничному, та й самого потягло на хромові чоботи з рипом; недовго думав — одвів кобилу на ярмарок, а заодно збувся і воза. Вирядив дівку, як паву, син гоголем по вулиці ходить, жінка у хустці такій, що всі баби очі рвуть од заздрощів, а в самого чоботи з рипом... А там перестала на Спаса тільна корова доїтись — давай на ярмарок і корову: «Нащо нам така корова, що молока не дає! Купимо козу: вона і їсти не їсть, і молока, як добре доїти, вдосталь даватиме!» І таки привів чорта з рогами: усе село збіглося дивитися, як він її за собою волік. Не знаю, як вони там козу ту роздоювали, видать, смикали всією сім’єю, бо не витримала й коза — здохла. Оббілував козу, дав вичинить шкуру та й пошив собі шапку. Хоч і корови позбувся, зате ні в кого шапки такої нема! «Що нема, то нема. Тільки з чого ж ти, чоловіче добрий, житимеш, як ніхто орендувати твого поля не схоче?» — питають дядьки. А він в одвіт: «Якось проживу. То вже хай ваша голова не болить. Я — бідняк, наша властя мене не дасть в обиду!» І справді — бідняк: знову один вітер свище у дворі, тільки того й добра, що козяча шапка на голові... І йому ні податків сплачувати не треба, йому і поміч у першу чергу йде од держави, його й до сільради обирають. Та й як не обрати, коли в кожній газеті в усі дзвони дзвонять: зміцнюйте сільради бідняцьким лементом! А що то за лемент, звідки він при радянській владі міг узятися?.. Або ледащо останнє, або, прости мене Господи, бозна й що!.. Тепер, Соломоновичу, візьміть отаке... Зорганізуємося ми, приміром, в колгосп, — відгорнув од себе щось долонею Васильович. — Кого над нами начальником поставите?.. Найбіднішого?.. А хто теперечки, при нашій владі радянській, найбідніший?.. От і буде якийсь лемент мною командувати, мої коропи на кози вимінювати...

— Ну, це вже од вас залежатиме, кого оберете!

— Може, й од нас, — погодився Васильович. — Тільки і його ж, отакого, до гурту доведеться приймати. Він перший з найбільшою ложкою припреться... Та щоб я на нього спину гнув? Хватить того, що за царя на панів наробився!

— Отже, ви проти колгоспу?

— Оцього я вам, товаришу, і не казав. Чого б це я був проти? Хай хто хоче, той іде в колгосп, а мені ще своє не приїлося... Ви мені, Соломоновичу, краще от що скажіть: хто такий за радянської влади справжній бідняк? Хто взяв землю, коня, кредит, довів усе до пуття і теперечки її ж, нашу владу, хлібом годує? Чи той, хто процвиндрив усе і знову до радянської влади з жебрацькою торбою преться?

— А ваш брат? Він же нічого не процвиндрив, в оренду землю не здає, сам обробляє, а бідно живе...

— Що мій брат! У мого брата дітей, як китайців. Та й то: людина ти чи горобець? Плодись, плодись та й оглянься: чим годувати своїх вилупків будеш? Де вони житимуть, коли підростуть?.. Думаю я, Соломоновичу, от що: справжній бідняк не той, що пошив іще за царя штани з циганськими кишенями та й досі скидать їх не хоче, а той, хто мозолями своїми народ годує... Візьміть, приміром, мене. Я ж раніше із наймитів не вилазив, на чужому полі пухирі криваві наживав. День і ніч своєю земелькою марив... Під час війни прокотилася поміж