І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Добрий вечір! Давненько не бачились.

Приходько взяв руку Гінзбурга у свою тверду, як дошка, долоню, потримав її обережно, відпустив. На обличчі його не було ані запобігання, ні збентеження перед високим начальством: привітався як людина, що знає собі ціну. І це сподобалося Гінзбургові. І навіть те, як із-за плеча Васильовича визирнуло жіноче обличчя, осяяне приязною усмішкою, ласкавими очима, які мовби говорили: «Оце хочете вірте, хочете ні, а з хорошою людиною і познайомитись не гріх!»

— Ну, як живемо?

— Та як вам сказати...

— Хліб жуємо?

— Та жуємо, поки оці-о не посипались, — показав Васильович міцні свої зуби.

Підійшов Твердохліб. Глянув вороже на Приходька, став так, щоб відгородити Гінзбурга хоча б плечем від «непевного елемента».

— Товаришу Гінзбург, підемо ночувати до мене!

— До тебе?

Гінзбург трохи помовчав, зиркнув на Васильовича, Данилівну, що знову вийшла з-за чоловікової спини приязно усміхненим місяцем, і лукаві вогники освітили йому очі:

— І хотів би, Володю, до тебе, але мене вже запросили. Так що пробач.

У Володі від несподіваної вістки брови полізли на лоба, одвисла нижня губа. Він голосно видихнув повітря, наче збирався сьорбнути окріп, судорожно ковтнув слину.

— Товаришу Гінзбург, на пару слів!

Одвів Гінзбурга вбік, перелякано зашепотів:

— Та це ж знаєте хто?

— Хто?

— Без одного дня куркуль! Він вас обплутати хоче!

— Так і обплутати? — не втримався од сміху Григорій.

— Товаришу Гінзбург, не ходіть!

— Нічого, Володю, ти не тривожся: куркуля він із мене за ніч не зробить, — втішив Твердохліба Гінзбург. І вже до Ганжі, що лаштував байдуже цигарку, так наче його все те й не обходило: — Ідіть, товариші, додому, а ми з Миколою Васильовичем уже самі якось його хату знайдемо.

— Знайдемо, як не знайти, — ствердив Приходько. Провівши ошелешеними очима Гінзбурга, Володька присікався до Ганжі:

— А ви чого їх не зупинили?

— Навіщо?

— Як навіщо? — аж задихнувся Володька. — Вони ж до нашого класового ворога пішли!

Ганжа довго не відповідав. Повільно дістав сірники, ще повільніше розпалив цигарку, затягнувся кілька разів. Аж тоді глянув на Володьку мовби від диму примруженими очима, співчутливо зітхнув:

— Володю, Володю! Ти один на все село лишишся, і то класового ворога шукатимеш!.. Ну чого так дивишся, хрещенику? Паняй до Марусини, бо вона уже за тобою й очі видивилась. Та не дивися на мене так, бо, їх-богу, злякаюся!

Володька, розсердившись, навіть не сказав «на добраніч». Чесав додому, аж підошви свистіли. Вскочив до хати, нагримав на дружину, що й справді не спала:

— Чого ждеш? Що я, маленький?!

Зірвав із себе ремінь, пожбурив на лаву, сів похмуро до столу, не дивлячись на Марусю, буркнув:

— Давай уже їсти, чи що...

Маруся лаштувала вечерю, а з очей уже сльози — кап та кап, а рівненьким, ображено зморщеним носиком — шморг та шморг, як дитина. Весь же вечір чекала на нього, прислухалася до кожного кроку, кожного шелесту, на свекрушине: «Лягай уже, дитино, час не ранній», — відповідала: «Зараз, мамо, зараз, ви уже спіть». А сама все обличчям до шибки. Мріяла: ось він зайде, усміхнеться ласкаво, привітно шепне: «Драстуй, Марусю!» І вона, обмираючи од щастя, обійме його за шию, притулиться розпаленою щокою до його холодного знадвору, тугого, як осіннє яблуко, обличчя...

Думала... А воно, бач, як сталося!..

І вже лізуть різні думки, що він її розлюбив, що вона йому набридла. Пішов до сільбуду, а її не взяв із собою. Що із того, що вона вже раз бачила оту виставу! Подивилася б іще, місця не пересиділа б. Та й не вистава їй потрібна, а він, Володя!

Володьці вже їжа не їжа: помітив жінчині сльози. Винувато осліпнув очима, сказав, щоб хоч як-небудь оправдатися перед Марусею:

— Я з дядьком Василем погиркався... І той... Гінзбург не захотів у нас ночувати. Хоть я його і запрошував...

Звівся, потупцявся зніяковіло, обійняв дружину за плечі:

— Ну, годі... Давай уже спати...

Вже в постелі розповів усе по порядку. Маруся, припавши до його плеча, слухала і не слухала: була вже щаслива, бо зрозуміла, що Володя не розлюбив її. А це було найважливіше, найголовніше для неї, всі ж оті класові суперечки її мало обходили, то — справа чоловіча, а не жіноча. Тому потягнулася до нього, тихенько попросила:

— Поцілуй мене... Як колись цілував...

А потім, пригорнувшись, відразу ж заснула: невеличка, худенька, втішена.

І Володьці зовсім було б добре, коли б не спогад про Гінзбурга, спогад, од якого він ніяк не може одв’язатися, і відчуття незаслуженої кривди. А Гінзбург, не підозріваючи навіть, що став причиною Володьчиного зіпсованого настрою і Марусиних сліз, сидів за столом з Васильовичем.

Вже було пізно. Домашні вляглися спати. Таня теж, вибачившись перед гостем, пішла на свою половину. Гінзбург залишився на самоті з господарем. В чисто прибраній кімнаті, обвішаній образами, фотографіями і вишитими рушниками, на яких Данилівна, переходячи з пілки на пілку, все йшла, все співала, несучи відра з водою, в цій кімнаті залягла тиша, отой мирний спокій, що можливий тільки після натомленого трудового дня. Навіть нова лампа, засвічена заради гостя, і та не різала очі яскравим вогнем, а лилася м’яким світлом. І було в тому світлові щось від вибачливо-лагідної посмішки Данилівни.

— Що вам, Соломоновичу, на це сказати... — Васильович сидів, поклавши великі руки на стіл, так наче вони, оті руки, найбільш натомилися і насамперед вимагали спочинку. Пальці огрубілі, тверді, покриті такою намозоленою шкірою, що не візьмеш і ножем; нігті пообламувані, покороблені, збиті, з чорними смужками закам’янілої землі — не видовбаєш до самої смерті. Тільки Васильович не соромиться їх; покладе хоч перед яким паном, хоч на яку скатертину, бо свята ота «грязь», бо із отієї «грязі» їдять хліб і пани, й мужики.

Було вже говорено й переговорено. Здебільшого Гінзбург запитував, Васильович відповідав. А що Гінзбург умів не так говорити, як слухати, а все, про що він запитував, і справді мало для нього неабияку вагу, то Васильович потроху-потроху та й розговорився. І вже не крився од гостя найпотаємнішими думками: був переконаний, що ця людина не використає щиру сповідь проти нього.

Хвалився хазяйством. Полем, де не знайдете зараз жодної бур’янини, хоч крізь сито просійте...

— Бур’яни — то наш ворог. Вони і землю виснажують, і культурні рослини пригноблюють. От я в полоні у Німеччині був, у бауера робив. Дак він, поки посіє, тричі землю переверне, крізь пальці пропустить. А насіння! Зернина до зернини, і все протруєне. А наш дядько землю сяк-так поскородив та й сіє. А що сіє, зерно чи кукіль, і сам того не зна. От і родить бур’яни по самісінькі вуха!

— Ну навіщо сумна така картина! Землю і в нас люблять...

— Жінок теж, Соломоновичу, люблять... Тільки один любить її лишень тоді, як зверху лежить, а в другого любов