І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Гінзбург ліг на спину, заклав руки під голову — і попливла, попливла, тихенько погойдуючись, ледь освітлена стеля: він непомітно поринув у сон...

Прокинувся Григорій ще до схід сонця. Чув, як устала Данилівна, як стогнала, розминаючи натруджені в неугавній роботі кості. Пригадав, як сказав учора про неї Васильович:

«Стогне, поки розкрутиться. А розкрутиться, то вже й не зупиниш, — і розповів, як Данилівна, ще коли була молодою, скопала протягом дня сімнадцять соток городу. — Вертаюся з поля, а воно щось суне із городу додому: зігнулося в спині, на лопату спирається, як на костур. Сімнадцять же соток дурна баба скопала! Не могла пождати, поки я покінчу у полі та зорю... Правда, потім і вродило! Отака-о картопля була! Як кущ, то й відро...»

Данилівна перестала стогнати — «розкрутилася». Встав і Васильович. Відразу ж пішов надвір, певно, до худоби, що вже чекала на господаря. Ось він повернувся до хати, запитав, маючи на увазі сина:

— Те ледащо ще спить?

А у відповідь — лагідний голос Данилівни:

— Та не буди його, хай досипає. Він же пізно із вулиці прийшов.

Гінзбург швиденько вигрібся із перин, натягнув на себе нахололу за ніч одежу, вийшов до господарів.

— Встали? — здивувався Васильович.

А Данилівна одразу ж до скрині. Дістала чистий утиральник, набрала у великий кухоль води, стала біля відра, чекаючи, поки гість підійде вмиватися...

Поснідавши та попрощавшись із господарями, пішов до сільради.

По дорозі пригадував Гінзбург вчорашню розмову з Приходьком. І тривожила, не давала спокою ота стаття Сталіна. Що це? Свідомий обман чи необізнаність з тим, що діється насправді по селах? Йому аж страшно ставало, коли думав, які практичні висновки можуть зробити оті, що дзвонили згори, з оцієї статті. А може, вже й роблять...

Поринувши в думки, Гінзбург і не помічав, як розгорався довкола світанок. Тільки як дійшов до сільради, прямо у вічі вдарило вогнем: щойно холодні шиби раптом розплавилися, криваво потекли на рами, на стіни.

Сходило сонце...

Об’їхавши майже всі села, наговорившись з людьми, повернувся Григорій Гінзбург до Хоролівки. Не зайшов навіть у райком — так натомився. Повечерявши наспіх, ліг і одразу ж заснув.

Прокинувшись опівночі, так і не міг заснути. Боліла голова, тривога стискала серце. Знову думав про статтю Сталіна «Год великого перелома», пригадував розмови з селянами, які аж ніяк не спішили вступати в колгоспи. Пригадав і те, як дзвонили з округу, дзвонили й строго допитувались: «Як там у тебе середняк, товаришу Гінзбург?.. Не йде?.. Вагається?.. Погано, погано... Читай статтю товариша Сталіна. Читай і мотай на вуса, щоб не було потім пізно!» І оця прихована погроза найбільше обурювала Григорія. Вони, бач, уже намотали на свої завжди наставлені в бік вищих інстанцій вуса, уже роблять відповідні висновки із статті товариша Сталіна. А потім стануть намотувати ті, що стоять нижче. Ці вже як почнуть мотати, то намотають такого, що й за сто літ не розмотаєш!

А що робитимеш ти, товаришу Гінзбург? Ти, секретар райкому, комуніст, вірний ленінець, яким ти себе досі вважав? Теж підставиш свого вуса під оту сталінську нитку? Наплюєш на дядьків, з якими стрічався ці дні, які йшли до тебе з своїми болями й роздумами?

Прийшовши на роботу, Гінзбург перш за все переглянув газети, що чекали на нього.

Майже кожна газетна шпальта криком кричала про новий наступ на куркуля, про початок небаченого, масового руху селянства в артілі. І з кожним номером все нетерпеливішим ставав тон газет до тих, хто вагався, хто сумнівався в раптовому зламі психології середняка.

Весь той день думав про газети Григорій. І врешті-решт вирішив, що більше не можна мовчати. Або зараз, або ніколи.

Писав листа Сталінові, людині, якій звик беззастережно вірити, на яку дивився як на спадкоємця Леніна.

«Я працюю секретарем Хоролівського райкому, що на Полтавщині, отже, можу говорити лише про свій район, — писав Гінзбург. — Прочитавши Вашу статтю, я вирішив ще раз перевірити свої враження і відвідав майже всі села району. Зустрічався з активом, з селянством, вів тривалі розмови. І все почуте мною й побачене, все пережите й спонукало мене написать Вам листа.

Дорогий Йосипе Віссаріоновичу! — продовжував Григорій. — Я перш за все — комуніст і тому зневажав би себе, коли б приховував у собі всі сумніви, пов’язані з суспільною колективізацією країни, що проголошена у Вашій статті. Вірю в те, що в багатьох районах стався злам у психології середняка і він масово пішов у колгосп. Ми повинні тільки радіти цьому, вітати і підхоплювати цей рух. Але що робити там, де такого зламу поки що не сталося, в такому, наприклад, районі, як Хоролівський? Проголосити і тут боротьбу за суцільну колективізацію протягом року чи двох, як це вже роблять гарячі голови, — чи не означає це грубого порушення принципу добровільності, що його до кінця обстоював Ленін, та й Ви так твердо обстоюєте у своїх працях? Вдатися до лівацьких методів, піти за Троцьким, який закликав не церемонитись із трудящим селянством, будувати соціялізм за рахунок нещадної його експлуатації? Замість того, щоб переконувати, провадити копітку виховну роботу, стати на позиції примусу, насильства, репресії?

Чи не завдасть це удару змичці пролетаря з трудящим селянством?

Чи не зруйнує це нашого сільського господарства?

Чи не скомпрометує справу будівництва соціалізму в очах багатьох чесних людей, які беззастережно вірять радянській владі, на яких ми спираємось у своїй повсякденній роботі?

Дуже буду Вам вдячний, дорогий Йосипе Віссаріоновичу, якщо Ви дасте відповідь на мого листа. Чомусь переконаний, шо питання, поставлені мною, тривожать не мене одного.

Григорій Гінзбург, член Комуністичної партії з 1913 року».

Чи написав би Гінзбург оцього листа, коли б знав, чим доведеться заплатити за нього? Коли б міг заглянути на два місяці наперед?

Бо рівно два місяці чекав Григорій відповіді на свого листа.

Жовтим, зів’ялим листям одшумів листопад. Крижаними копитцями продзвенів за ним грудень. Разом зі снігами, з морозами, з хуртовинами прийшов січень тисяча дев’ятсот тридцятого року.

В кучугурах снігів, у високих заметах причаїлися села. Потонулі в сніги, хати здавалися нижчими, аніж були насправді. Так, наче поприсідали, заховалися, вклякли, насуваючи білі шапки на лоби та на очі, — в боязливій надії, що новий рік не помітить їх та й пройде собі мимо.

Йди геть, іди, чого зупинився над нами? Ми ж не кликали тебе: не нажились із старим. Проходь собі мимо, може, десь і чекають на тебе, а нас не чіпай.

Ані нас, ні худоби нашої, що жує, ремигає по теплих стайнях, кошарах, корівниках. Що звикла до одних рук, а з інших, із чужих, не візьме й пучечка сіна і дрібки зерна.

Ні нашого поля, оцієї земельки, де кожна грудочка розім’ята нашими пальцями, зрошена нашим потом. Так щедро зрошена, що не треба й дощів. А ти хочеш, щоб я одцуравсь свого поля, віддав у чужі руки, одірвавши од власного серця.

Не чіпай долі моєї, дай мені самому розпорядитися нею.

Йди собі, йди, зникай геть у безвість!