І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
До всього селянства новий секретар отой — Іван Іванович Суслов — ставився як до реакційної дрібнобуржуазної стихії, якій дай лише волю — і вона поглине, розчинить у собі всі завоювання пролетарської революції, засмокче, як у болото. Тому, хоча й не виступив одверто проти політики НЕПу (як більшовик перш за все вважав для себе обов’язком дотримуватись залізної дисципліни), однак в душі так і не сприйняв цієї нової політики, вважаючи її за одну з найтрагічніших помилок, що відкинула наш поступ уперед на добрий десяток років.
Нарешті ЦК партії схаменувся і виправив помилку.
Прочитавши статтю Сталіна «Рік великого перелому», Іван Іванович не витримав: схвально ляснув по газеті долонею, збуджено закрокував по кімнаті, насвистуючи свою улюблену пісеньку про паровоз, комуну й гвинтівку.
В Хоролівку Іван Іванович прибув із готовими, давним-давно виробленими поглядами на селянина, з крем’яним, так би мовити, кредо.
Кредо перше.
Кожен селянин — потенційний буржуй. Нема суттєвої різниці між найбагатшим і найбіднішим, а є лишень ті, які вибилися в куркулі, і ті, що прагнуть ними стати.
З глитаями і підкуркульниками діло ясне: усіх до нещадного класового нігтя! В решти ж треба вибити із-під ніг отой грунт, який породжував, породжує і буде породжувати дрібнобуржуазні тенденції. І чим швидше ми зруйнуємо дрібнобуржуазну базу, тим швидше перекуємо мужика на будівника соціалізму, вірного соратника пролетаріату.
Кредо друге.
Селянин сам не знає, чого він хоче. В силу своєї вікової відсталості він завжди опирався, опирається і буде опиратися усьому новому, всьому прогресивному, хоча б воно й несло йому щасливе життя в недалекому майбутньому.
Отже, ми не можемо ждати десятки років, доки село розкачається та повернеться обличчям до соціялізму. Ми повинні твердою пролетарською рукою взяти його за голову та й розвернути, хоче він цього чи не хоче, на сто вісімдесят градусів до соціялізму.
Кредо третє.
Соціяльну перебудову села, як і революцію, не зробиш у білих рукавичках. Тільки м’ягкотілі гнилі інтелігенти можуть зараз сюсюкати про те, що не треба допускати натиску на середняка під час суцільної колективізації.
Партія поставила перед нами завдання всесвітньо-історичної ваги: закінчити колективізацію до весни тридцять другого року. Ми ж відповідаємо на цей заклик по-більшовицькому: зустрінемо уже цю весну суцільними колгоспами! Цим ми нанесемо рішучий удар не тільки по куркульських елементах, які саботують хлібоздачі, а й по правих опортуністах, куркульських полигувачах, які під час перевиборів до сільських Рад намагалися провалити пакт про суцільну колективізацію, добавляючи до цього пакту «по можливості», «на добровільних засадах», а були й такі, що відверто вигукували: «Не хочемо, викреслити!..»
— Товариші! Ми заслухали першого секретаря товариша Суслова. Тепер хто хоче висказатися?
Путько обводить строгим поглядом зал, у якому сидять комуністи району. Дивиться крізь великі окуляри в масивній роговій оправі, придбані за нагоди в Полтаві, ворушить бровами: муляють вони йому, труть, але то нічого, — корова до сідла, й то звикає.
— Давайте, товариші!
— Можна мені?
Десь аж позаду піднімається рука. Там зчиняється рух, стукотять стільці, зводяться комуністи, пропускаючи високого чоловіка з важким вродливим обличчям, з чорними вусами. Новий секретар, зацікавлено поглядаючи на чоловіка, що важко йшов до сцени, запитав:
— Хто це?
— Ганжа з Тарасівки. З Гінзбургом одного поля ягідка.
У Івана Івановича звузились зіниці.
Ганжа зійшов на сцену, став за трибуну. Лише зараз, коли світло впало на нього, можна було помітити, як він змарнів. Обвів пильним поглядом зал, подався наперед.
— Товариші комуністи! Від нас пішов товариш... більшовик... революціонер... ленінець...
— Про кого це він? — запитав у Путька Суслов, але той не встиг відповісти: Ганжа ще дужче хитнувся вперед і голос його задзвенів од натуги:
— Прошу встати і хвилиною мовчання вшанувати пам’ять нашого дорогого товариша Гінзбурга!
Впала мертва тиша.
— Ану ослобони трибуну! — закричав на Ганжу Путько.
— Чого ж, хай продовжує, — заперечив Іван Іванович. — Повинні ж ми знати, що думають наші вороги.
Тоді Путько, знову повернувшись до Ганжі, суворо наказав:
— Давай по существу! Без провокацій.
— Що ж, можна й по существу, — погодився Ганжа. Важко повернувся до президії, звернувся безпосередньо до Суслова:
— Дивно якось воно виходить, товаришу перший сек-
ретар...
— Іван Іванович Суслов! — підказав голосно Путько. — Пора б уже й запам’ятати.
— Спасибі, що нагадали... Забув, старіти став... Тож дивно виходить, товаришу Суслов. От ви ніде ще не встигли побувати, ні з ким не зустрілися, не поговорили з людьми, а зразу зібрали комуністів — і готового рецепта од усіх наших хвороб...
— Слухай, Ганжа: ти говори та не заговорюйся!
Це — знову Путько. Ой, не простецький чоловік Митрофан Онисимович!
— Чого ж, хай говорить.
Жоден м’яз не ворухнеться на обличчі Івана Івановича. Тільки все яснішими, нещадно світлішими стають його очі.
— От ви тут нас закликали без жалю тиснути на середняка, заганяти його до колгоспу. А ви подумали над тим, що з цього вийде! Селянин же не худобина, що його на налигач та у ярмо...
— Це колгосп — ярмо? — не витримав Ляндер. — Ми запам’ятаєм цей твій вислів, товаришу Ганжа! За-па-м’ятаєм!
— А ти не лякай, я уже ляканий. Може, я не точно сказав, тільки моя тверда думка: рано ще говорити про суцільну колективізацію. Рано!
— Товаришу Ганжа, а як тоді розцінити січневе рішення ЦК партії?
Це вже Іван Іванович. Спокійно запитав, мовби аж доброзичливо.
— Яке рішення? — не зрозумів Ганжа.
— Про темпи колективізації. Де чорним по білому записано, що Україна мусить закінчити колективізацію на весну тисяча дев’ятсот тридцять другого року. Як ви розцінюєте це рішення?
Ганжа зблід, але голос його прозвучав твердо:
— Оцінюю як неправильне декретування згори.
Цього разу Митрофанові Онисимовичу довго не вдавалося добитися тиші.
— Що він робить?! Що робить?! — стогнала Ольга, шарпаючи в руках червону хустину. А Володька озирався довкола з таким розгубленим видом, мовби запитував: «Що він сказав, дядько Василь?.. Чи мені це вчулося, чи приверзлося... Чи він при своєму, щоб отаке говорити!»
— Що ж, все ясно, — звівся Іван Іванович. — Можете сідати, ми вами займемось пізніше...
Займались Ганжею того ж самого дня, на бюро райкому. Перед засіданням Ольга ходила за чоловіком, не відступалась од нього. Молила:
— Визнай, що помилявся!.. Визнай!..
У тих словах — стогін, біль, відчай. Відчай жінки, яка все ще любить, намагається врятувати, утримати біля себе й для себе.
«Ми сварилися. Ми часто в останній час сварилися, — обіцяю наперед бути поступливішою, м’якшою, нічим не дратувати тебе, тільки схаменися, одумайся, визнай свої помилки! Скажи їм, що ти неправильно зрозумів оте рішення, не будь таким впертим!
Чуєш, скажи!
Я ніколи не плакала. Ніколи, ніколи не плакала. Навіть коли ховала обох
