І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Оце класово свідома людина!

Тільки жалкував, що вислизнула Марта йому із рук: ні за що тепер розкуркулювати. Ну, та настане час — він їй пригадає усе: і службу на класового ворога, і переховування отого зерна. А чоловік її — молодчага! І що зерно привіз, і що до ТОЗу записався одразу, навіть ще й ворота пофарбував у червоне. Володі аж досадно було: як він сам до такого не додумався! Взяти охри чи фарби дістати в районі, і всім комуністам села, всьому активу — червоні ворота! Щоб кожному видно було, хто тут живе.

А тепер якось незручно: Матвій позапартійний, та ще й не встиг проявити себе у активі... А що зерно одразу привіз — молодчина! Тут Володя навіть перед Гінзбургом похвастався: от які у нас люди свідомі!

Гінзбург зацікавився. Дістав блокнот, записав прізвище й ім’я. Щось сталося з пам’яттю секретаря райкому: раніше не записував нічого, все пам’ятав, а тепер як що, так і до блокнота. Та й вид у нього неважнецький — зблід, помарнів, синці попід очима.

— Ти б підлікувався, — радив Ганжа занепокоєно. Григорій тільки одмахнувся, мовляв, знайшов, про що говорити!

— Краще скажи мені от що: статтю читав?

— Це яку статтю?

— Значить, не читав. Коли б читав, не перепитував би. В позавчорашній «Правде» надрукована стаття товариша Сталіна «Рік великого перелому».

— Так ми ж іще позавчорашньої «Правди» не одержували!

— Я теж учора цієї «Правды» не мав, а мені вже подзвонили із округу... «Гінзбург?.. Читав статтю товариша Сталіна?.. Так от, одержиш «Правду» — прочитай негайно! І зверни особливу увагу на ті місця, де товариш Сталін говорить, що в колгоспи масово пішов середняк... Що цілими селами, волостями, районами ідуть до колгоспу селяни... Як там у тебе середняк, товаришу Гінзбург?.. Не йде?.. Вагається?.. Погано, погано... Читай статтю... Читай і намотуй на вуса, щоб не було потім пізно!..» Я після тієї розмови ніч не спав, чекав на газету. Ось вона, «Правда», ось і стаття...

Гінзбург розгортає газету, і Ганжа бачить великий, на всю шпальту, заголовок: «Год великого перелома. К XII годовщине Октября». Вся стаття попідкреслювана, помережана червоним олівцем. Особливо багато поміток у третьому розділі, що стосується сільського господарства. — Прочитай отут.

Ганжа підсуває газету, повільно, намагаючись вникнути в кожне слово, читає:

«В чем состоит новое в нынешнем колхозном движении? Новое и решающее в нынешнем колхозном движении состоит в том, что в колхозы идут крестьяне не отдельными группами, как это имело место раньше, а целыми селами, волостями, районами, даже округами.

А что это значит? Это значит, что в колхозы пошел середняк. В этом основа того коренного перелома в развитии сельского хозяйства, который составляет важнейшее достижение Советской власти за истекший год».

— Гм... цікаво...

— Що тебе зацікавило?

— Що ж це: інший там середняк, ніж у нас?

— Не знаю... Нічого не знаю... Я про інше думаю, — стурбовано продовжував Гінзбург. — Раз селянин-середняк у тих районах масово пішов у колгосп, значить, була тому поважна причина. Як думаєш?

— Яка ж це причина? — запитав Ганжа.

— Знав би, то не питав би... Ну, гаразд, про статтю поговоримо потім. Сам прочитай, комуністів ознайом, актив, а тоді й зберемося... Ти мені розкажи краще, як справи у ТОЗі.

— Та начебто і непогано, — хвалиться обережно Ганжа. — Зіп’ялись уже на ноги.

— Скільки членів? — перебива нетерпляче Гінзбург: страх не любить загальних фраз.

— Оце перед святами тридцять четвертого прийняли.

— Коней?

— Двадцять шість.

— Волів?

— Три пари...

— А як із реманентом?

— За зиму полагодимо, щоб весною не морочитись. Спасибі Петрові — не лишив кузні, поки ковалика не підучив. Зі своїм ковалем ми тепер...

Гінзбург усміхнувся втішено: любив слухати приємне про своїх друзів: «Да-а, Петро... І до нього треба заїхати, давно вже не був... Все справи, метушня, будь вона неладна!»

— Інше нас підпирає, товаришу секретар, — скаржиться тим часом Ганжа.

— Що саме?

— Наділи... Тридцять чотири члени у ТОЗІ — це тридцять чотири поля. Одне — там, друге — там, а третє — у чорта на рогах! Поки з одного на друге переберешся, уже й сонце на прузі. Отак і мандруємо, немов ті цигани.

— А хто вам винен, що ви й досі з клаптями возитесь? — розсердився Гінзбург. — В інших селах уже давно в суцільний масив виділились...

— Ми теж про це думаємо, голови і в нас на плечах є. Тільки масив отой не на місці пустому — на людських полях доведеться відводити. От у нас і вагаються: не чужу ж людину — сусіда, а то й свата чи брата на весь вік ворогом зробити можна!

— А ви скличте збори, поясніть людям, яка причина змушує вас це робити. А що будуть невдоволені... без цього нове не будується. Основне — щоб було все законно, щоб селянин бачив: не тому це зробили, що Ганжі чи Гінзбургові так заприндилося, а тому, що життя цього вимагає... От ви заключили з машинно-тракторною станцією договір?

— Та заключили.

— «Фордзона» вам навесні виділили?

— Виділили. Ми вже й погріб для пального викопали.

— От і поясни селянам, коли збори зберете: чи багато «фордзон» той наоре, коли й далі господарювати на розкиданих клаптиках будете! Трактор — не кінь, йому он яке поле подай! А тут мало того, що на клаптях, та ще й ганятимете по кілька разів на день з кінця у кінець. То ви більше пального випалите на оті переїзди, аніж на оранку. Ясно?

— Та мовби ясно...

— От і добре, що хоч ти зрозумів, — пожартував Гінзбург. — Коли сам зрозумів, то вже якось і переконати інших

зумієш.

— Еге ж, зумієш...

Ганжа трохи помовчав і знов повернувсь до новини, що привіз її Гінзбург: — Так масово пішов середняк?

— Масово.

— Гм... Щось аж не віриться. Чи там середняк з іншого тіста замішаний?

— Сталінові не віриш? — Не то всерйоз, не то в жарт спитав Гінзбург.

— Сталінові то вірю, Сталінові спробуй тепер не повірити... А от щодо середняка сумнів бере. Тут бідняка он не кожного до ТОЗу загітуєш, а це ж не ТОЗ, а колгосп. Кожен живцем до свого приріс, одірвеш — скільки тієї крові проллється...

— Не знаю, нічого не знаю, — відповів розгублено Гінзбург. І щоб уникнути неприємної для нього розмови, перевів мову на інше: — Що там у вас в сільбуді?

В сільбуді цього разу ставилася героїчна одноактівка «Пакет».

За завісою із зшитих ряден грюкотіло, тупотіло, лунали сердиті голоси. Біля єдиного дзеркала, реквізованого з колишнього поміщицького будинку, товпились актори — переважно молодь, переважно комсомолія. Наводили вугіллям вуса, клеїли з прядива бороди, чіпляли до картузів, до плечей вирізані з білого паперу кокарди й погони. Та як не рядились, як не гримувалися, все одно їх упізнавали відразу, як тільки з’являлися на сцені. І тоді на весь сільбуд лунав радісно голос:

— Диви, диви... Микола!

Дід Хлипавка не пхався до дзеркала: стояв за кулісами, тримав за кінець довжелезного шнура. Ще