І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

З того часу ще більше віддався хазяйству Микола: виводив із поля бур’яни, сіяв тільки високосортну пшеницю та жито, збирав найбільші врожаї. Ще й нахвалявся:

— От заждіть: розживемося як слід, то й німцям носа втремо!

Вирубав старий дідівський сад — лишив тільки грушу біля хати та вишняк в кінці двору, — натомість з’їздив у Полтаву, привіз саджанців яблунь, слив, груш, не бачених досі абрикос. Ходив коло них, як біля дітей, обкопував, удобрював, обв’язував на зиму соломою, щоб не померзли та не погризли зайці, а весною білив вапном. І стояли молоденькі деревця у біленьких панчішках, наче вбрані на свято: любо-мило було на них глянути. Приходили люди — нікого не гнав із саду Васильович: водив, показував, якої породи оця яблунька чи ось оця грушка, а коли сад почав плодоносити, то й вгощав. Бо не було для нього більшої втіхи, коли гість, надкусивши, хвалив оте яблуко.

У перші роки господарювання, особливо улітку, коли кожна хвилина була на рахунку, Васильович рідко ночував у постелі. Більше на возі, вкрившись тоненькою рядниною, а не кожухом, щоб не проспати світанку. З роками шалений той запал трохи вщух, вгамувався, став горіти рівним, утихомиреним вогнем. Васильович не надривав собі жили в роботі, і полінце, яке клав під подушку, щоб не проспати, давно уже згоріло в печі.

Данилівна теж підібралась до пари — не всидить і хвилини без роботи. Та й коли ж їй було звикать до тих лінощів, як ізмалку росла сиротою. Все по наймах та по наймах. Навіть на світ народилася — не зустріла привітного усміху...

— Та ні, ви не так! — перебиває Данилівна. — Ось дайте лучче я розкажу. Як народилась ото я, дак мене зразу й скупали у мертвій воді...

— У мертвій?

— Еге ж, у мертвій. Мати після родів зразу ж і померли, а мене взяли та в отій воді, що їх обмивали, й скупали: «Чого воно мучитиметься, хай іде слідом за матір’ю!» Ото так... А я собі живу та й живу, — сміється Данилівна, видно, потішена тим, що перехитрила отих, які купали її у мертвій воді.

У вісім років пішла в найми. Наймитувала, щоправда, й раніше, але то так, лише гуси пасла, свиней завертала. А це вже віддав тато-небіжчик у чужу сім’ю, завіз аж за двадцять верстов.

Головою всьому у тій сім’ї була мати — жінка з важким обличчям, із суворими бровами над чорними, як вугілля, очима. Нащо уже син, і той кляк перед нею. Жонатий був, сам дітей мав, а стане перед матір’ю — тремтить, як школяр.

Орали якось у полі: молодий хазяїн за плугом, Палажка поганяла волів. До обіду набила ноги, наморилася — стерня так і пливла перед очима, гойдалася під ногами, немов колиска. Посідали під возом обідати. Хазяїн розв’язав торбу, дістав півхлібини, шмат сала. Відірвав скибку, простягнув наймичці: «На!» Сала ж не дав: сам уминав, аж приплямкував.

Палажка ковтала зачерствілий хліб, намагалася не дивитися на сало.

Ось хазяїн глипнув на дорогу, побачив людей, наказав: «Як будуть питати, чого без сала, скажи, що не їси». — «Хліб та сіль, Хвилимоне!» — підійшли до воза дядьки. — «Дякую». — «А чого це твоя наймичка хліб один їсть?» Палажка опустила голову, перестала жувати — «Та ото ж таке дурне, що не їсть! Давав, а воно не бере! Видать, що в них зроду-

віку сало не їли...»

— Еге, отакечки і сказав, — стверджує Данилівна. — Зроду-віку не їла... А де б же я його, чоловіче добрий, їла, коли по чужих людях змалку росла?..

Набачилася Палажка у наймах всього. Була і бита не раз, і голодна, дошкуляв їй і холод. Та найбільше дісталося їй уже в інших хазяїв, що виїжджали щороку на плавні: жати на продаж очерет.

В Палазі тіло — своє, а одежина — хазяйська. То хазяйка й наказує: «Підтикай, Палажко, сорочку повище, а то за один раз подереш... Підтикай, підтикай, підглядати тут нікому!.. Та гляди, серпа не загуби!.. Ну, з Богом!..»

І лізе Палажка в болото, в густі очеретяні хащі, задираючи повище сорочку, щоб, не доведи Господи, не подерти об гострі, як бритва, зрізані вже очеретини, об зазубрені, наче у пилки, листки осоки. Вилазить потім з болота вся у крові, так наче від стегна до п’ят шкіру із неї іздерли. Зате сорочка цілісінька — ніде ані дірочки.

«Нічого, до весілля загоїться!» — втішає Палажку ха-

зяйка.

В шістнадцять років вона вийшла заміж. І хоч батько Миколин плакався, підпивши на весіллі («Я ж думав, шо в мій двір кіньми в’їдуть, а воно пішки прийшло!»), хоч і запитували єхидно Миколину матір сусідки, чи багатий посаг узяли за молодою, однак Палажка не каялась у тому, що в перший же вечір, коли Микола провів її із вулиці, поцілував та запитав: «Підеш?» — вона не маніжилась, не набивала собі ціни, а відразу ж сказала: «Піду».

Не каявся і Микола. Бо на що уже він був лютий до праці, але ніколи не доводилося підганяти молоду свою жіночку, а скоріше підтримувати, щоб дурне не підірвалося.

— Цьому Миколі сам чорт дитину колише! — гомоніли поміж собою дядьки — За таку жінку ще доплачувать треба, не те що посаг вимагати!

А молодиці казали, що в Палажки легка рука: ото уже як вродилось із легкою рукою, то й із попелу пасок напече!

На чийому боці була правда, невідомо, тільки й справді у Миколи та Палажки кури неслися, немов хотіли догодити хазяйці, корова давала найбільше у всьому селі молока, та такого, що ложку постав — не впаде.

Якось в Івана опоросилася свиня. Поросята як поросята — рожеві, веселі, ссуть, аж захлинаються, лише одне таке нікудишнє, таке згорблене й синюшне, що Іван узяв його за хвоста, аби викинути на гнойовисько.

Ото саме тоді, коли він виносив із сажа вниз головою порося, і нагодилась Палажка.

— Куди ти його, Іване?

— Віднесу на вгород та посаджу: свиня добра виросте!

— Дай краще мені.

— Тобі що, покійник потрібен у хату?

— А може, і вихожу...

— Та бери, я ще й спасибі скажу! Хоч труну не треба буде збивати та на батюшку розорятись...

Палажка ухопила синюшника, притулила до грудей, понесла додому. За кілька днів Микола, зустрівши брата, сердито пообіцяв:

— Я тобі, брате, цього повік не забуду!

— Тю не тебе! — витріщився Іван. — Сказився, чи що?

— Сказився б і ти! Ось я твоїй жінці не порося — бичка коростявого підкину. Як покладе його на ніч між собою й тобою, так подивлюся, що ти мені скажеш!

Іван, розкумекавши, в чому річ, аж падав од реготу. Гукав услід розгніваному братові:

— Стережися, Миколо, бо як підросте, то вона тебе — в саж, а його — за господаря!

А за три місяці якось Палажка показала Іванові чистого, рожевого, веселого кабанчика, що йому можна було б сміливо і всі шість місяців дати. Іван тільки потилицю чухав. А коли прийшов додому, накинувся на жінку:

— Ти тільки дітей умієш плодити, а щоб по хазяйству, то на тобі й чортяка не в’їде!

— А