І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Що ж, не хочуть, тим гірше для них! Бо Володі вже ввірвався терпець, особливо після вчорашньої розмови з Марусею.

— Тато сказали, щоб я не виходила більше до тебе.

— А то чому? — запитав похмуро Володька.

— Сказали: якщо має що, то хай прямо скаже, а голови хай задарма не морочить. Іще сказали, що я достоюся з тобою...

— До чого достоїшся?

Маруся так і не сказала — засоромилась, а Володі жар так і дихнув в обличчя: за кого вони його вважають! Що він, якийсь сільський парубок, який тільки й думає про те, як би ославити дівчину!

— Що ж нам робити, Володю? — питає тихенько Маруся. І така вона рідна, така дорога, що Володі аж у горлі перехоплює. Він з натугою ковтає гарячий клубок, відчайдушно каже:

— Будем женитися!

Маруся вдячно зітхає, припадає до нього по-дівочому легенько й цнотливо, тихо сміється.

— Ти чого? — ображено Володька.

Вона зводить на нього осяяне щасливим усміхом обличчя:

— Ти знаєш, про що я подумала?.. Що я — найщасливіша у світі...

Повертався того разу Володя додому пізніше звичайного, і промерзла дорога аж дзвеніла під чоботами. А свіже, морозне, зимовим яблуком пропахле повітря так і пощипувало за розпалені щоки. Ясно, холодно горіли осінні зірки, і місяць як не горнувся до них, все не міг зігрітися і брів собі геть, одинокий, сумний, в передчутті зимових морозів. А Володі на все те було наплювати: йому жарко й без літа, ясно й без сонця!

Повертався Володя під веселий перегук досвітніх півнів, які щосили вимахували крилами, намагаючись розігнати густу осінню пітьму, і не чув того співу: йому все ще дзвенів, все лунав голос Марусі.

Зайшов до хати — мати відразу ж прокинулась:

— То ти, Максиме?

Не розсердився цього разу на отого «Максима», з внутрішнім усміхом відповів:

— Я, мамо. А ви чого не спите?

— Я, сину, спала, оце тільки проснулася...

Лежить, не питає, де був, од кого прийшов. Давно вже минули ті дні, коли допитувалася, — ще як був отаким, по груди. Влетить, було, в хату, задиханий, очі так і горять, чубчик прихоплений вихором.

— Мамо, що їсти?

Сьорбає, аж борщ від нетерплячки проливає, а вона над ним:

— А де ж це ти, Максиме, ганяєш? Людські діти як діти, а тебе не докличешся, не дозовешся. Ось зажди — повернеться із поля тато, він тебе почастує паском...

Було колись... А тепер не питає: вже дорослий. Діло, звичайно, у них молоде, то й часу не рахують... Тільки ж, сину, якби ти знав, як довго матері відміряти його, оцей час, ждучи тебе додому...

— Максиме, чого ж бо ти не лягаєш? Лягай, сину, бо й не виспишся!

— Зараз, мамо.

А сам — рип-рип по хаті, хить-хить із кутка в куток. Аж мати стривожилась:

— Чи не сталося чого, Максиме?

— Сталося, мамо, сталось, — щасливим усміхом бубнявіє голос Максима. — Женюся я, мамо!

В старої стерпли і руки, і ноги. Ждала, молила у Бога цієї хвилини, а настала — сама не знає, чому налякалася. Так налякалась, що й голос зник!

— Ви ж чого мовчите? — вже занепокоєно Володька. — Самі ж казали, щоб женився! А тепер, може, й не раді?

— Та де б же я, сину, була не рада! — нарешті повертається до матері голос. — Як же мені твоєму щастю та не радіти!

А сльози вже — кап та кап. Сказано ж: старе — гірше малого. І горе — плаче, і радість — голосить.

— Марусю, сину, береш?

— Та Марусю ж...

Що ж, хай і Марусю, мати нічого проти неї не має. Дівчина вона скромна, не з отих вертихвісток, що хлопців самі у клуні затягають, що про них у селі кажуть: як через поріг перелізло, так і кінське влізло. Що ж, Маруся — нічого... Не ганяє з отими навіженими, що закривають церкви та викидають із хат образи...

— Коли ж весілля, Максиме?

— Чим скоріше, тим лучче. Тільки, мамо, не здумайте накликати гостей! Ані горілки, ні інших буржуазних пережитків. Чуєте, мамо?

— Та чую, — тяжко зітхає стара. — То це вже ти й мого благословення не хочеш? — питає згодом вона, і голос її тремтить від образи.

— Благословляйте, тіки не іконами!

— А чим же?! — жахається мати. — Не свинячою ж ратицею!

— Руками своїми, мамо, — з незвичною ніжністю відповідає Володька, і мати прощає йому все: і те, що живе лобурякою, не вірить у Бога, що насміхається з неї, коли вона молиться, що частенько-таки за отими комсомольсько-партійними справами забуває про неї. І молить за нього, за безбожника-сина, пречисту діву Марію: «Мати Божа, заступись за мого сина! Замов за нього слово перед Богом! Воно ж іще молоде, дурне, само не знає, що коїть... Прости його материнським серцем своїм, пошли йому щастя й здоров’я — мені більше нічого од тебе й не треба...»

Помолившись отак, нищечком помолившись, щоб не почув Володька, кладе вздовж сухенького виснаженого тіла важкі напрацьовані руки, склеплює втомлено повіки: «Спи, сину, спи, хай тобі щастить у житті!..»

Та Володя все не спить — Володя думає. Не про те, звичайно, женитись чи не женитись — це для нього вирішено. Тут він уже як сказав, то відрізав! Дума про інше. Як правильно, по-партійному оформить весілля?

Адже він уже не комсомолець Володя, а член більшовицької партії товариш Володимир Твердохліб. Ось він, партійний квиток, невелика червоненька книжечка, за яку він у вогонь і в воду! Проти всього світу піде, коли вона покличе! Всіх постріляє, на кого тільки пальцем покаже! І коли б вона йому наказала, коли б заборонила женитися, Володя виконав би і цей наказ. Зціпив би зуби, стиснув би серце — так його стиснув би, що закапала б кров! — пройшов би мимо Марійки з закам’янілим од страждання, од великої жертовності обличчям, обриваючи, ламаючи її у відчаї простягнені руки.

Але партії зараз цього не потрібно, отже, молодий комуніст Володимир Твердохліб роздумує над тим, як перетворити своє червоне весілля (тільки червоне!) на важливу політичну кампанію.

Чи не почати з такого, наприклад...

От зібралися закриті збори партійного осередку села Тарасівки у повному складі, заслухали звіт комуніста Твердохліба про стосунки з Марусею — дівчиною з бідняцької сім’ї, класово, правда, ще не зовсім свідомою, не на всі сто відсотків, бо й досі не охоплена комсомолом, як її не агітує комуніст Твердохліб. Заслухали, обговорили, винесли рішення та й записали до протоколу:

«Слухали: заяву товариша Твердохліба на предмет одруження.

Виступили: товариші Ганжа В. і Ганжа О.

Ухвалили: дозволити комуністові Твердохлібові справити червоне весілля з біднячкою Марусею. Доручити Твердохлібові посилити політично-виховну роботу з Марусею, щоб вручити їй на червоному весіллі комсомольський квиток.

Членам партійного осередку в повному складі бути на весіллі. Вітати червоних молодят, а також виголосити промову про внутрішній стан і міжнародне становище Радянського Союзу доручити голові сільради