І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Оксен ішов останнім, і міліціонер зупинив його, строго запитав:

— Фамилія?

— Івасюта.

— Так от, Івасюто: назначаю тебе старшим. Пильнуй, щоб був мені порядок і все таке проче. І щоб ніхто не втік — головою за кожного відповідаєш! Зрозумів?

— Зрозумів, — ледь видушив із себе Оксен, приголомшений новою напастю.

Для заохочення чи, може, в знак схвалення міліціонер легенько штовхнув Оксена в спину, і той опинився у клуні. Позаду завищали двері, загуркотів засув, густа темрява наповнила клуню. І в тій темряві шамотіли, як миші, дядьки, вмощуючись на ніч, розв’язуючи торби, пошепки молячись і так же пошепки лаючись.

— Господи, Сусе Христе, помилуй мя, грішного...

— Та куди ж ви на голову лізете!

— А не кладіть на дорозі.

— Миколо, де ви солому взяли?

— Отамечки у кутку.

— Хоть би вже скоріше судили. А то ганяють, ганяють...

— Не спішіть — ще насидитесь.

— Людоньки добрі, не знаходили моєї торби? — чийсь розпачливий голос.

— А де ви її поклали?

— Та ось тутечки! Поки сходив за соломою...

— А що в ній було?

— Ось тут поклав і немає... Господоньку, що ж я без неї робитиму?

— Осьдечки чиясь торба! — з протилежного кінця клуні. Той, що питав торби, затупотів чоботищами на голос, перечепився, полетів на долівку. А вслід йому розлючена лайка:

— А щоб тебе трясця взяла! І що воно за люди собачі: то одна розтелепа на голову залізла, а теперечки оцей антихрист чоботом у груди заїхав... Щоб ти повісився разом із торбою!

— О-хо-хо-хо-хо! Сердяться, лаються — нечистого потішають... Молитися треба, молитись!

Молись не молись, все одно од тюрми не одмолишся... Гомін поволі вщухав, дядьки, натомлені, швидко засинали, хто де примостився, як хто уклався. Один Оксен боровся із дрімотою, наслуховував, чи не ламає хто стіну, збираючись утікати. Немов якась потаємна пружина відразу ж після призначення старшим клацнула в ньому, погнала думки в зворотному напрямі. Досі прагнув Оксен змішатися з дядьками, загубитись у гурті, не попадатись міліціонерові на очі. Бо далі од начальства, далі й од біди. Тепер же міліціонер, поклавши на Івасюту відповідальність за оцих дядьків, враз виділив його із сірого, безликого гурту, наблизив до себе. І Оксен відчував уже себе не стільки бранцем, якого турять на суд, скільки поплічником міліціонера, наглядачем над оцими бранцями. І вже ляскав, поки шо непевно й несміливо, невидимим отим батіжком, що його дає до рук всяка влада. Якщо раніше його не обходило те, як себе поводять всі оці люди, що вони говорять і думають, то тепер із напруженою увагою прислухався він до їхніх розмов, чи не затівається що «проти власті»? Якщо до цього несподіваного «підвищення в чині» Оксен, повечерявши та діставши соломи, спокійно заснув би, то тепер він уже не міг спати: його весь час непокоїла думка: що, як хтось утече, а він прозіває?

Тому він не ліг, а сів, обпершись об двері спиною. І дрімав не дрімав, і спав не спав, прислуховуючись, чи не шелесне де, не затріщить стіна під руками дядьків. Тому й схопився першим на ноги, як тільки почулися кроки по той бік дверей та грюкнув, одсуваючись, засув. Дядьки ще ворушилися, стогнучи та зітхаючи, продирали заспані очі й хрестили роти, а Оксен уже стояв навпроти дверей, щоб одразу потрапить на очі начальства.

— Старшой!

— Я-га!

— Все гаразд?

— Все, слава Богу!

— Виводь людей!

Оксен метнувся у клуню, став підганяти дядьків, щоб швидше збиралися, не примушували ждати начальство.

Потроху-потроху міліціонер перепоручив охорону розкуркулених Оксенові. Як доводив до сільради, відразу ж гукав Івасюту:

— Старшой! Припильнуй за конем. Та дивись, щоб був порядок і таке проче.

Кидав на руки Оксенові вуздечку, зникав у сільраді. Сидів там годину чи довше (залежно від того, скільки набиралося розкуркулених), а Оксен годував коня, напував і вже звично покрикував на дядьків, відганяв цікавих:

— Ідіть собі, люди, ідіть! Нема чого тут роздивлятись!

І вже не міліціонер — він сам рахував заарештованих перед тим, як рушати в дорогу.

— Всі?

— Всі, гражданин начальник!

— А себе пощитав?

— Пощитав.

— Ну, тоді можна рушати.

«Старшування» урвалося так же несподівано, як і почалося: довівши дядьків до в’язниці та здавши їх охороні, міліціонер відразу ж забув про Оксена. Навіть не оглянувся на свого запопадливого помічника, не попрощався. І Оксен, в самісіньке серце вражений людською невдячністю, звернувся за співчуттям до дядька, на якого ще так недавно покрикував, заганяючи до гурту.

— Отак, знацця: пригнали та й кинули. — Дядько одвернувся від Оксена, ще й сплюнув. Один Бог лишився зараз Оксенові, один Бог! Розтикали їх по камерах — нагатили так, що й яблуку ніде упасти.

— Нічого, потерпите, — втішали наглядачі. — Довго тут не засидитесь.

Старожили ж (були тут і такі, що сиділи не за хліб) учили дядьків:

— Як будуть кликати на суд, то старайтесь попасти уранці. Вранці завжди менше дають...

— Чого ж це уранці?

— Бо тоді судді ще не втомлені й не такі сердиті.

— А по багато дають?

— Це залежно від м’язів. У кого шия міцніша, тому більше й навішують.

Після всіх отих розмов Оксенові приснилося, що в нього не шия — шияка: мускулиста, як у бугая. Прокинувся спітнілий од жаху, помацав шию — слава Богу, така, як і була! — але вже не зміг заснути до самого ранку.

А вранці повели на суд.

Бог таки зглянувся над Оксеном: судді були ще свіжі й веселі. Навіть прокурор не встиг зарядитися нещадною люттю до класового ворога: цілував щойно молоденьку дружину, вирушаючи на роботу, і присмак того поцілунку ніяк не давав звестися прокурорським вустам, все ламав сувору, караючу лінію. І коли Оксен став перед судом, згорблений, сивий, нещасний, навіть у прокурорових очах промайнуло співчуття, і вимога покарати куркуля Івасюту пролунала не так переконливо, як належало. Може, тому й дістав Оксен найм’якшу міру соцзахисту, що її застосовували в той час до куркулів, які злісно зривали здачу хліба державі, — конфіскація майна і виселення за межі Полтавщини.

— Повезло тобі, чоловіче! — з неприхованою заздрістю казали йому ті, що чекали ще на суд.

Та Оксен не дуже тішився тим. Збираючись на волю, уже думав, як йому доведеться віддавати нажите добро, залишати хутір. І що він робитиме? Куди подінеться?..

Хто допоможе?

Може, Ганжа, який не запізниться: ночі не спатиме, щоб свого не взівати.

Як тільки Оксен повернувся додому, зразу ж припхався Ганжа з комісією викидати на вулицю. Став посеред двору не гостем — господарем. Наказує членам комісії все переписати, щоб, не доведи Господи, не захопили чого Івасюти з собою!

Скинувши для чогось шапку, Оксен ходить вслід за дядьками, топчеться біля них. Підходить до Ганжі, з розпукою питає:

— Василю, а мені куди подітися?

— Куди хочеш.

—