І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Дозріває на ланах урожай — не радує серце.

Ходив на поле, розминав колоски, катав на долонях важкі золотисті зерна, запитував, куди вони потечуть із-під молотарки: у власні засіки чи в робітничо-селянську наставлену пригорщу, таку глибочезну та широчезну, що, скільки не вбухай, все одно не засиплеш по вінця!

Плодяться у кошарі, в хлівцях вівці та свині — кому вони дістануться? Бо вже ні продай, ні заріж, не спитавши сільради. Ганжа ж ночі не спить — так за пролетарською пелькою вболіває та дбає! А що в тебе, Оксене, теж є рот і в нього теж треба щось кидати, то Ганжі байдуже.

Овсій поїхав — непевність залишилася.

І надтріснутий сволок.

Цього літа жнивували Івасюти без особливої радості: обіклали їх таким податком, що як виконаєш, то навряд чи й на посів що лишиться.

— Та що ж ви, люди добрі, робите? — плакався у сільраді Оксен. — Це ж ви зовсім розорить мене хочете.

Не повірили ані словам, ані сльозам. Ще й наказали, щоб здав усе до зернини, а не здасть — під суд!

Отоді й пожалкував Оксен, що не послухавсь Овсія та не подався із ним на Херсонщину. Вийшов із сільради, п’яно хитаючись, вдарив картузом об втоптану землю: «Та будьте ж ви прокляті однині й довіку!»

— Підніміть, дядьку, картуза — пригодиться! — хтось із-за спини.

Навіть не оглянувся.

Два дні сидів у хаті, не виходячи надвір. Вже Іван казав, що пора косити, а то перестоїть, вже й Марта підходила, ласкавенько допитувалась, що готувати косарикам.

— Відстаньте од мене, хай оті його косять!

Аж на третій день відійшли сільрадівські зашпори: після обіду виніс бабку, сів клепати коси. Співала-видзвонювала сталь, і колись то була найсолодша Оксенові музика: під неї він народився, під неї зростав, із нею збирався і в могилу піти, як прийде його час. Але зараз навіть вона не приносила розради. «Все заберуть!.. Все! Все! Все!..» — злорадно дзвеніла коса. І Оксен не витримав, кинув молоток, сказав Іванові:

— Доклепай, сину, вже ти.

Пішов у стайню всипати кобилі вівса. І коли Мушка, впізнавши хазяїна, ласкаво дихнула в обличчя, довірливо поклала на плече важку голову, віддано глянула в самісіньку душу великим вологим оком, Оксен не витримав — заплакав. І ті важкі сльози не принесли полегшення: капали, пекучі, на щоки, сірчаним накипом осідали на серце. Чесав кобилу за вухом, водив долонею по теплій оксамитовій шкірі, і Мушка, скліпуючи оком, вдячно зітхала, тихенько переступала з ноги на ногу, так обережно та делікатно, що господар і не помічав того.

«Що ж, — сказав сам собі згодом Оксен, — видать, на те воля Божа. Хоть я і не знаю, чим так тяжко прогрішив перед ним... Тільки побули дурнями — годі!»

Хліба всього не буде здавати, хай як Ганжа не піниться. Відвезе стільки ж, як і минулого року, а решту приховає.

Марта ніскільки не здивувалася, коли їй про це натякнув обережно Оксен.

— Та, Господи, везіть хоть і тищу пудів!

— Тищу не тищу, а пудиків сто, як ваша ласка, хай перезимують у вашій коморі. Тільки ж, Марто, глядіть: нікому анітелень, а то й вам попаде, і нас до тюрми!..

— Та що я, сама собі ворог! — образилась Марта. — Тіки ви, дядьку Оксене, привезіть так, щоб ніхто не побачив. Бо знаєте, які люди: в ложці води втоплять!

Тут уже Оксена вчити не треба: сам знає, на що наражається. То вже ви, Марто, будьте спокійні, він, Оксен, ще нікого не підводив!

Діждалися темної хмарної ночі, накидали на воза шестипудових мішків, тихенько рушили з двору: Іван правив кобилою, Оксен примостився позаду.

— Самі в себе крадемо! — озвався посеред дороги Іван, та Оксен зашипів перелякано:

— Замовчи!

Бо йому вчулося, що хтось гомонить, наближаючись.

Зупинились. Прислухались. Так і є! Ось попереду кашлянуло, блиснуло вогником — яскравою цяткою, пропікаючи темряву, зажевріла цигарка.

— Завертай! — простогнав Оксен синові в спину.

Іван мовчки потягнув за віжки праворуч, вперіщив Мушку батогом, і кобила, схропнувши од несподіванки, понеслась у степ по стерні. Підстрибували свинячими тушами мішки, тріщали осі, торохкотіли колеса, а від дороги услід нісся насторожений окрик:

— Хто там?!

Зупинилися за добру версту. Важко дихала, аж хрипіла Мушка, витирав піт Іван, шепотів молитви Оксен. Затримавши віддих, вслухалися в тишу: чи ніхто не женеться? Але не було чутно нічого. Слава Богу, втекли!

— Завертай, сину, додому, — сказав переляканий на смерть Оксен. — Видать, не хоче Бог, щоб ми із хлібом лишилися!

Та Іван не погодився: скільки возилися, півдороги, можна сказати, проїхали, і от на тобі — завертай!

— А як вони отам піджидають?

— Зараз узнаю.

Іван зіскочив із воза, зашелестів стернею, зникаючи в темряві. Його довго не було. Вже Оксен почав непокоїтись, як знову зашелестіла стерня, випливла темна постать.

— Іване, ти?

— А то ж хто!

— Де ти пропадав?

— А до Мартиної хати пройшовся: провіряв, чи не піджидають.

— Ну й що?

— Та бачите ж, живий!

Оксен уже не зважав на синову грубість: радий, що минула небезпека. Іван же скочив на воза і, не питаючи батька, повернув до села.

Обійшлося все благополучно: не пропали гарячі Оксенові молитви. Попереджена Іваном, Марта зустріла їх біля воріт, привела до комори. Там уже поблимувала наліплена на засік свічка.

— Засипайте сюди.

Іван уже хотів розв’язати мішок, та Оксен вчасно схаменувся: як же вони відрізнять весною своє, коли змішають із Мартиним?

— Кидай, Іване, в мішках, а зверху уже вашим, Марто, присиплемо.

— Про мене хай буде і так, — погодилася Марта.

Поверталися додому порожнім возом, і легко було на душі в Оксена: немов не з підводи — із власного серця скинув оті шестипудові мішки.

Сотню пудів заховали удома. Іван пропонував викопати в полі яму, та Оксен не погодився: наслухавсь про те, як ходять із щупами, дірявлять на решето землю. Довго ходив та вишуковував надійне сховище, врешті знайшов. За сараєм був старий хлів. Давно осипалися стіни, перетліла на покрівлі солома і хлів стояв жебрак жебраком. Оксен все збирався його повалити, та ніяк не доходили руки, а тепер, бач, пригодився.

Другого дня, пославши Альошку на дорогу стерегти, щоб ніхто не застукав зненацька, заходився Оксен із старшим сином тягати на хлів повні мішки, висипати, розрівнювати, притрушувати зверху прілою соломою: нехай спробує хто догадатися, що там хліб! Перебуде, перележить до перших морозів, а коли переколотиться, знайдуть для нього затишніший притулок.

Відвіз на заготпункт на півсотні пудів більше, аніж минулого року. Зайшов потому до сільради, поклав на стіл квитанції:

— Оце, як бачите: все здав, від рота відірвав, і на посів, щитайте, не лишилося.

Ганжа проглянув квитанції, звів на Оксена недовірливий погляд:

— А як знайдемо?

— Воля ваша, шукайте...

— Як знайдемо, що тоді