І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— А то вже було б суддів просити.

Оксен постоїть-постоїть та й знову бреде до членів комісії, що переписують його майно. Мне шапку в руках і все немов хоче у них щось попросити, та не наважується.

Відчиняються двері — з хати виходить Іван. В усьому празниковому, не забув навіть калоші взути; так наче зібрався на гулі. От тільки вид у нього зовсім не святковий: в чорних очах злі іскри, посмикуються накусані губи. З ненавистю подивившись на Ганжу, гукав батька:

— Тату, збирайтесь та пішли!

Оксен мовби й не чує, навіть не обернувся на синів голос. Йде слідом за дядьками до стайні, Іван наганяє його вже біля дверей, хапає за плечі:

— Тату, пішли! Пішли, бо я когось тут вб’ю!..

— Бог з тобою, Іване! — отямлюється нарешті Оксен і, пронизаний страхом, що Іван і справді скоїть лихо, вже сам поспішає, аби лише подалі від ще страшнішої біди. — Клич, сину, Альошку...

Вийшли на вулицю з торбами за плечима.

— Прощайте, Василю, — востаннє звернувся до Ганжі Оксен. — Якщо не доведеться на цьому світі зустрітися... Бог, він, Василю... — Не доказав, махнув рукою, насунув на очі шапку, побрів.

Ішов не оглядаючись, рвав за собою усе, чим був прив’язаний до цього клаптика землі, і коли б від того лилася кров, широка кривава дорога простяглася б за Оксеном.

Аж біля млина зупинився: вітряк наче вийшов йому назустріч, наставивши крила для прощальних обіймів.

Відколи пам’ятає себе Оксен, стоїть цей вітряк як невсипущий сторож, як добрий заступник їхньої оселі. Ще маленьким привозив його сюди батько на мішках із зерном, пускав гратися на густий спориш, що поріс довкола млина. Завмерши, наслуховував Оксен, як стугонить усередині, як скриплять величезні крила, а довгі тіні од них біжать степом, женуться одна за одною в німому безперервному русі. Іноді батько виходив з млина. Всміхався скупо, питав:

— Граєшся?..

Та й знову зникав у млині.

А потім вони верталися додому на м’яких мішках із борошном, і Оксен потай тер об них долоні, обличчя, щоб бути схожим на тата. А вітряк проводжав їх високо піднятими крилами.

Виріс Оксен, змужнів, одружився, і вже його сини бавилися на спориші. А вітряк все стояв, вітряк працьовито вимахував крилами, і з-під важких жорен його лився та й лився борошняний струмочок, що ніс життя не тільки Івасютам.

Іще: в найтихіший день, коли вітер і не шелесне, коли степ аж плавиться від спеки, тут завжди дихало прохолодою, наче повівав вітерець, вітряк ледь чутно поскрипував, ледь помітно тремтів наставленими крилами.

Іще: на споришеві, які б дощі не пройшли, ніжним, ледь помітним пилком лежало борошенце...

— Тату, пішли! — одриває од споминів батька Іван. — Чуєте?

Оксен востаннє дивиться на млин, обертається, йде за

синами.

І ще довго в степовому безмежжі виднілися три цяточки — три безсилі комахи, що ледве повзли, приплеснуті невблаганною долею...

А по їхньому подвір’ї все ще снують заклопотані дядьки.

— Миколо, вулики переписав?

— Записав. Ти курей пощитай!

— Кий біс їх пощитаєш, як вони перебігають з місця на місце. Та ще усі й зозулясті! У мене уже ув очах миготить!

— А ти їх до кілочків за хвости поприв’язуй, може, тоді вже й дощитаєш! — сміється Микола.

— Я йому всерйоз, а він зуби скалить!

З хати визирає Приходько:

— Товаришу голова, шо з одежею робити?

— Переписуйте все. Оцінимо, та й пустимо з торгів.

— А нам знижка буде?

— Пиши, не патякай!

— Та Володька і так увесь зошит списав. От жили люди!

У хліві вищать поросята, рохкає неспокійно льоха. Лунає звідти сердитий голос:

— Протасію! Та куди ти, чорте, преш!

— А що?

— Поросят передушиш!

— А хіба вони мої?

— Вилазь із хліва? Вилазь, заразо, бо навильником

пригощу!

— От і не вилізу.

Ганжа поспішає до хліва, бо там і справді зчепляться

битись. Протасія треба витурити. Бач: не мої поросята!

А чиї ж?

— Були куркульські, а теперечки обчественні, — з філософським спокоєм відповідає Протасій, залишаючи хлів...

Йде до воріт. Зупиняється, щось довго розмірковує. Потім, поплювавши на долоні, починає ламати ворота.

— Товаришу голово! Товаришу... — кричить у відчаї Микола. — Дивіться, що він, анахтема, робить!

Протасій наче й не чує: розхитує стовп, аж дошки тріщать,

— Все ’дно поламають, — каже він Ганжі, ведмедем обіймаючи стовп.

Одірвав од стовпа Протасія — в хаті галас: зчепилися Приходько і Володька. Володька, червоний як рак, затис Приходька у куток, вимагає суворо:

— Ану, покладіть! Покладіть, де лежало!

— Ну, що там? — запитує досадливо Ганжа. — Чого не поділили?

Не менш червоний Іван одштовхує Володьку наставленим ліктем.

— Одстань! Василю, скажи, щоб одстав. Бо, їй-богу, не подивлюся, що він партєйний: по морді заїду!

— Я вам заїду! — не поступається Володька. — Покладіть, кажу, на місце!

— Та на, подавися! — вже зовсім роз’юшився Приходько. Вихопив із кишені кругленьке люстречко, оте, що лишилося від Олесі, та — брязь об долівку!

Діти! Справжнісінькі діти!

— А ти теж, Іване: за гівном погнався, совість свою бідняцьку розмінюєш!

— Та хіба я, Василю, собі, — вже виправдовується, охолонувши, Йван. — Дитині хотів принести забавку, дитина ж у мене захворіла!

— Чого ж мовчав? Лікаря викликати треба.

— Та, мо’, й так очухається. Вони ж у мене живучі... А це попалося люстречко: дай, думаю, дитині віднесу, порадую... Дак цей причепився ж, як скажений, аж піна із рота летить.

— А ви на народне добро не зазіхайте! — дорікає Володька.

Ганжа нахиляється, піднімає розколоте люстречко. Для чогось витирає об полу піджака, а потім подає Приходькові:

— На, віднеси своїй хворій.

— От бачиш, — виходячи, чує за спиною задоволений голос Івана. — Що то значить — людина!

Аж увечері скінчили облік. Втомлені, але задоволені поверталися додому.

— І нажили ж добра! — все ще дивувався Приходько. — І нащо їм усе те потрібно було?

— Свого брата спитайте! — глузливо Володька.

— Е, ти мого брата не чіпай! Мій брат — середняк...

— Рідний брат куркулеві, — знову Володька. Приходько хотів сказати щось різке, та передумав, покотив розмову по іншій доріжці:

— Василю, то правда, що сільську позику скоро по дворах понесуть?

— Правда. От візьмеш за два з половиною рублі облігації, виграєш — п’ятсот!

— Е, з того пива не буде дива! — заперечив Приходько. — Як за два з половиною рублі позику купувать, дак лучче купити четверть самогону, то хоч походиш п’яний. А то пропадуть ті гроші, й не буде й талану. Бо мені вже було раз: п’ятдесят копійок віддав, а мій квиток не виграв, а програв!

У Володьки — червоні плями по обличчю.

— Ви, дядьку, з куркульського голосу...

— Коли ми заглядатимемо у четверть, Іване, то, може, буде й весело, але з латаних штанів не вилізем, — розсудливо мовив Ганжа. — Ще й дітям