І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— І тут будеш шукати? — питає глузливо Іван: він явно провокує Володьку на сутичку.

— Тебе не питатиму! — відповіла сердито Володька і опускає щуп, пробує загнати у землю.

— А ти дужче нажми! — вже відверто насміхається Іван. — Видать, мало каші поїв... Чи Маруська ухоркала?

Володька мовчить. Щосили зціплює зуби й мовчить. Не діждеться куркульський синок від нього жодного слова. Забагато честі. Ходить по клуні, колупає тверду вбиту землю, шукає, де м’якше. І всім тілом відчуває Іванову присутність.

Попробував у одному кутку, перейшов у другий, ткнув щупом, і тут його наче хто в груди штовхнув: оглянься! Повернув голову — за кілька кроків од нього Іван: хижо подався вперед, стискаючи в правій руці важку занозу. Володька впустив щуп та до кобури.

Стояли якийсь час мовчки, дихали часто, стерегли один одного очима. Потім на Йвановім лиці з’явилася кривенька посмішечка. Він розслабив тіло, з награною недбалістю погрався занозою, підкинув її геть, повернувся й пішов. Аж тоді засунув Володя до кобури пістолет.

Комісія ота так би й пішла, з’ївши облизня, якби не Протасій, а вірніше нечиста сила, що попхала його в отой хлів. Нормальна людина колупала б долівку, а Протасій попер щупа в небо: встромив у дашок і буравив, поки й протаскав навскрізь. А висмикнув — золотою цівкою полилася пшениця.

Вийшов із хліва, несучи перед собою повну пригорщу зерна, дурнувато всміхався:

— Пшениця...

— Де знайшли? — кинувся до нього Володька.

— А он тамечки! Так і дзюрчить...

Світ поплив у Оксенових очах. Замиготіли тюремні грати, в обличчя війнуло в’язничною сирістю. Вже не усвідомлюючи, що робить, упав на коліна, поповз до Володьки, приминаючи спориш:

— Синочку, рідний, прости! Нечистий спокусив!..

Обертався до дядьків, простягав, благаючи, руки:

— Людоньки добрі, змилосердіться! Все відвезу, все... залиште тільки душу на покаяння!..

Протасій, вражений, розтулив долоні — зерно так і посипалося на землю. Нешерет закліпав-закліпав очима: сам от-от заплаче. А Володька дзвінким од ненависті голосом:

— Пізно, дядьку, каятись почали! Раніше треба було!..

Іван першим отямився. Підхопив зламаного батька під пахви.

— Тату, встаньте! Чуєте, встаньте!.. Кому кланяєтеся?..

І той синів окрик врешті приводить до тями Оксена. Зводиться, обтрушує коліна, довго обтрушує, аби не зустрітися поглядом із людьми, із синами, що стали свідками його ганьби. Потім іде в хату: згорблений, посивілий, байдужий до всього. У відчинене вікно чутно було сердитий голос Івана, що лаявся з Володькою, — не хотів давати під зерно ані воза, ані Мушки, — несміливий голосок Нешерета, який пробував їх помирити; згодом нерозбірливий гомін всіх разом і одноманітний, настирливий гавкіт собаки.

Незабаром гомін вщух. Пролунав лише лютий вигук Івана: «Но, будь ти проклята!» Заторохтіли колеса — Оксен навіть не повернувся до вікна.

Зайшов до хати Альошка. Постояв несміливо біля дверей, тихенько сказав:

— А Іван повіз хліб у село, — і подивився на тата так, немов питав, що ж далі робити.

Оксен — ні слова у відповідь.

Повернувся Іван. Кричав на Мушку, розпрягаючи, бив її в морду, зганяючи злість. Оксен сидів, мов чужий. І коли Йван усунувся в хату, пожбурив сердито на лаву картуз, Оксен і не глянув на нього. Навіть тоді, як Іван, не витримавши, кинув докірливо батькові:

— Казав же: закопаємо в полі. Хай би спробували все перерити. Так не послухались...

Вечеряли мовчки, і більше вечеря та скидалася на поминки: не розвеселила навіть Марта, що прибігла, як тільки почула, що в Івасют знайшли хліб.

— Та не журіться, дядьку Оксене, якось перемелеться. Світ же не без добрих людей!

Оксен кивав головою, а перед очима лихою маною, чортячою примарою випливало вузьке, загратоване під самісінькою стелею вікно і шматочок вилинялого неба у ньому.

Другого дня, якраз перед обідом, прибіг виконавець.

— Зараз же йдіть до сільради!

«Ось воно!» — здригнувся Оксен. Звів вистраждані, аж помертвілі очі на виконавця:

— Передай: зараз прийду.

Виконавець пішов, а Оксен став збиратися: не в сільраду — в тюрму. Поголився, надів чисту білизну, поклав у торбу шмат сала, хлібину, попрощався з синами. Вийшов у двір, якийсь уже аж не від світу цього, опустився на коліна, поцілував густий прохолодний спориш. І вже потім пішов із двору, все оглядався на хутір, бо не знав, коли його доведеться знову побачити.

Під сільрадою сиділи якісь незнайомі дядьки: хто підобідував, хто куняв, пригрітий осіннім сонечком. Біля них — міліціонер у довгій, до п’ят, шинелі, з наганом і шаблюкою при боці; вішав шаньку з вівсом коневі на морду. Тамуючи в животі неприємний холодок, Оксен зняв шапку, поштиво вклонився міліціонерові та бічком-бічком прошмигнув мимо нього в сільраду.

Ганжа сидів за столом, щось саме писав. Скрипів поржавілим пером, тикав раз по раз в чорнильницю. Часом замість чорнила виуджував якесь ключчя, тоді сердито махав ручкою, гукав:

— Діду, скільки я вам казав: доливайте чорнила!

В двері просувалася бородата голова діда Хлипавки, винувато моргала старечими вицвілими очима:

— Дак я ж доливаю, а воно усихаєть. Ніяк, Васильку, не докумекаю: чи то чорнило таке, чи то чорнильниця така... Мабуть, що чорнило. Воно хоть і городське, а бузинове таки лучче...

Василь досадливо махав на діда рукою: не заважайте, мовляв!

І знову скрипів пером.

— Здрастуйте! — зняв шапку Оксен. — Кликали?

Ганжа звів голову, подивився на Оксена. І не було в тім погляді звичної, роками роз’ятрюваної ненависті, була тільки байдужість. Так, наче Оксен уже вмер, перетворився у прах, у ніщо, і Ганжа встиг викреслити його і з серця, і з пам’яті.

— Кликав, — сказав сухим, офіційним тоном. Помітив торбину, недобре всміхнувся: — А ти, я бачу, догадливий. Сідай посидь, поки допишу...

— Спасибі! — дякує ображено Оксен. — Я вже, Василю, постою... У тюрмі вже насиджуся...

А в голові — несмілива думочка: ану ж, заперечить! Здивується, вигукне: «Що ти таке мелеш, Оксене? Яка тюрма?..»

— Що ж, тобі видніше, — вбиває останню надію Ганжа. — Хоч у ногах, як кажуть, правди немає.

І знову рип-рип пером. Маленьке перо, зламати його — раз плюнути, а дивись, яку страшну владу над людиною має! І Оксен, як заворожений, стежить за ним, боїться й дихнути, тільки облизує пересохлі губи.

Ось Ганжа скінчив писати. Поклав ручку, прочитав, морщачи лоба. Дістав із столу печатку, хукнув, притиснув до списаного аркуша паперу, гукнув:

— Діду, покличте міліціонера!

Пригинаючи голову, зайшов міліціонер.

— Оце вам, товаришу, папери. Можете брати.

Міліціонер непоспіхом переглянув написане, дістав із-за борта шинелі великий пузатий конверт, акуратно вклав туди папери, заховав назад, аж тоді глянув на Оксена:

— Один?

— Хватить тобі й одного, — посміхнувся скупо Ганжа.

— А план? — заперечив міліціонер. — Сказали, поки не набереться півсотні, й не повертатись. То де я їх наберу по одному?..

...До вечора набрав міліціонер ще два десятки твердоздатників. З незвички дядьки ламали колону, збивались в тісний овечий гурт, сунули, наступаючи один одному на п’яти, і міліціонер аж хрип від лайки.

Ночували в селі: до району не встигли добратися. Сільрада виділила