І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
— А якщо вам, дядьку Василю, не той... То ви кудись на день поїдьте. До району, чи що... А ми без вас тут самі провернемо. Кільце в губу їй уставимо, щоб не рила супроти радянської влади!
Чуєш, Марто?
— А йдіть ви під три чорти! — ріже Марта на всі умовляння. — Хай своїм жінкам повставляють!.. Відчепіться, не лізьте до мене — я зі своєю долею сама якось вправлюсь!..
— Смілива, Марто, ви жінка! — аж хитав головою Оксен. — Не боїтесь отих навіжених.
— Пхі, чого їх боятись. Мені й сам чорт із рогами теперечки не страшний!
Оксен аж завмирав при згадці про нечистого. «Прости їй, Господи, сама-бо не віда, що меле!»
— Глядіть, Марто, аби вони вам щось не накоїли! — застерігав молодицю.
Про себе ж нищечком думав: «А й справді, чого їй боятися? Біднячка ж... Чоловік на війні загинув... То що вони їй пороблять? Та нічого!..» І, повеселілий, дякував Богові, що прислав їм отаку помічницю.
І можна було б жити Оксенові — не нарікати на Бога. Обробляти свій лан, поратися по хазяйству, помагати Марті (ми — вам, ви — нам), а в неділю, по тижневій важкій праці, їхать до церкви, щоб, повернувшись після служби Божої, відпочивати в домашньому затишку.
Оженився б Іван, а там і Альошка, привели б роботящих невісток, і, гляди, отак років за два, перевалившись через високий поріг, викотилися б на двір малі Івасютенки: всі як один, у діда-прадіда, в невмирущий, жадібний до роботи, чіпкий до життя рід Івасют.
Можна б...
Тільки ж знову на чистому обрії похмурими хмарами збиралися тривожні чутки, і холодні моторошні тіні скрадались полями, з усіх сторін облягаючи хутір.
Ще на початку літа щовечора миготіли сухі блискавиці. Не було ні хмар, ані грому, а вони спалахували при самій землі, беззвучні та лиховісні. Завмирала напружена тиша над хутором, а дерева в тих спалахах чорніли, мовби обвуглені.
Оксен виходив у двір, дивився із страхом: зроду-віку не бачив такого! Хрестився перелякано, молив Бога заступитися та помилувати, а на обрії миготіло та й миготіло, наче хтось, лихий, упертий, затявся підпалити небо та все кресав у велетенське кресало.
Перегоріли блискавиці — півнем запіяла курка. Злетіла серед білого дня на пліт, залопотіла крилами, витягла в бік хати шияку, викочуючи від натуги круглі безтямні очі, таким відьомським «кукуріку» прокричала в Оксенові вуха, що у нього враз підігнулись коліна, стерпла душа. Ловили ту курку гуртом: гублячи пір’я, відчайдушно кудкудакаючи, металася вона широким подвір’ям, а за нею — троє Івасют. Врешті вдалося загнати в глухий закуток поміж коморою й хлівом, накрити піджаком.
Іван схопив за голову — хотів звернути, та Оксен не дав: ще від матері чув, що треба робити, аби прогнати біду, що її накликала оця вража личина.
Весь день пролежала зв’язана курка в коморі під решетом, а надвечір прийшла баба Горпина, покликана Мартою: вся у чорному, очі гостренькі, рот — вузликом. Оксен увивався біля неї, не знаючи, куди її посадити, чим і пригостити, та вона відвела його сухою рукою: не треба, не час. Стала посеред хати обличчям до божниці, перехрестилася широким хрестом, вклонилася, переламавшись у стані, й сказала:
— Несіть курку.
Курка очманіло билася в Іванових руках, хрипко скрикувала, розтуляла широко дзьоба. Баба Горпина взяла її з Іванових рук, хукнула в дзьоба, для чогось постудила в пір’я. І птиця затихла, тільки скліпувала червоними, кров’ю налитими очима.
— Принесіть сокиру!
Внесли сокиру. Тоді вона перехопила курку за голову й лапи, розтягнула, що було сил. Курка здавлено крикнула, замолотила щосили крилами, але баба не зважала на те: міряла нею лавку від мисника до образів, щось стиха примовляючи. Дійшла до стіни: зозуляста вся не вміщалася — впиралась лапами. Тоді баба відміряла нігтем, скільки було зайвого, наказала Оксенові:
— Рубайте!
Оксен цюкнув сокирою так, наче не курка — сама напасть лежала на лаві, розпластана за голову й ноги. Дико скрикнула обезножена птиця, забилася, роздираючи дзьоба, а баба сказала:
— А теперечки закопайте на леваді, за городом. Та глибоченько закопуйте, щоб не вибралась біда!
Іван вибехкав яку — сам ледь виліз, кинув нещасну курку на дно, пожбурив услід відрубані ноги, засипав, ще й утоптав зверху чобітьми: хай спробує вигребтись!
Та, видать, не вся біда лягла в оту яму: якраз перед жнивами тріснув сволок. Серед ночі прокинувсь Оксен: здалося, що хтось недалеко випалив із рушниці. Полежав, послухав: скрізь було тихо, навіть собака не гавкав, і Оксен, подумавши, шо то причулось зі сну, знову заснув.
Біду перший помітив Альошка:
— Тату, у нас сволок тріснув!
Обмерлий Оксен підтюпцем побіг до хати. Так і є: тріснув! Глибока звивиста тріщина побігла вздовж сволока від краю до краю.
— І-і-і ти, Господи! — аж за голову вхопився Оксен. В той день уже нічого не робили.
Поїхав Оксен до церкви, насилу вблагав натомленого батюшку приїхати та окропити хату святою водою. І хоч батюшка добре-таки помахав кропилом, ще й відправив молебень, спокій так і не повернувся до Оксена: сволок нависав над ним і вдень і вночі.
А тут іще заїхав давній знайомий Овсій Євдокименко — статечний господар із далекого хутора, а по-нинішньому — теж куркуль. Познайомилися вони в покійного отця Віталія ще перед революцією, стрічалися потім не раз біля церкви, гомоніли про врожай, про погоду та ціни на хліб, але ні Оксен у Овсія не був, ні Овсій у Оксена, хоч щоразу запрошували один одного в гості. А це, видно, припекло Овсієві, що згадав та й прикотив.
Гість був на голову вищий Оксена, худий та кістлявий, а на обличчі його наче чорти горох молотили: ще парубком підчепив десь віспу, і вона подзьобала йому весь вид. Пізніше, коли одружився та виділився на хутір, налетів на нього посеред поля вихор, засипав супіском очі. З того часу не розставався з хустиною: пекли вони, сльозилися вічно, а після сну злипалися так, що важко було і продерти. Десять років збирається до лікаря, та все не вибере часу.
Ось і зараз сидить при столі, витирає брудною ганчіркою очі, скліпує червоними набряклими повіками.
— У вас, Оксене, видать, іще тихо та мирно. А нас уже тиснуть, аж ребра тріщать!
На столі — недопита горілка, сало й цибуля, пиріжки із картоплею і сметана в глибокій мисці: слава Богу, було чим вгостити людину, про все Марта подбала.
— Та де там мирно, — заперечує Оксен. — Скуштували б ви, Овсію, цього миру, не те заспівали б!
— Е, не грішіть на Бога,
