І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
— Я до Тані... — почав був Оксен, та хіба ж можна у чомусь перебалакати Федька!
— А ми що, не родичі?.. Ну, здоров, здоров, давай твою натруджену руку! — та лясь щосили долонею об Оксенову. Ну, їй-богу ж, циган на ярмарку, що торгує коня!
Ще й обійняв — дихнув на Оксена отим, що після нього доброму християнинові завжди закусити охота.
— Заходь, брате, заводь свою шкапу!
Що лишилося робити Оксенові? Не сваритися ж із оцим баламутою! Розпрігши Мушку, зайшов до хати. Ще на порозі зняв картуза, пошукав очима ікони, але ікон не було. Натомість із великого портрета сердито дивилася на нього якась бородата личина.
Оксенові аж моторошно стало, він уже й не радий, що зайшов, він би й повернув швиденько надвір і там діждався б дружини, так Федько ж не одступається: бере за лікоть та й тягне до столу.
— Ану, сідай, дорогий гостю! — і в іншу кімнату, в напіввідчинені двері: — Мамо, а дайте нам щось перекусити! — А тоді вже до невидимої Олесі: — Жінко, тягни оту пляшку, що учора від мене сховала!
«Командує, як у себе в міліції. Ох, гріхи наші, гріхи! — нищечком хреститься Оксен та й сідає до столу, наче під шибеницю. — Пом’яни, Господи, царя Давида і всю кротость його!..»
Несучи сковороду з яєчнею, зайшла Танина мати. Вона звично постогнувала, трясла сивою головою, човгала опухлими, налитими важкою водою ногами.
— Ох!.. Ох!.. Доброго здоров’я, Оксене!
Той швиденько схопився, шанобливо припав до набряклої, аж синьої руки, запитав, як у мами здоров’я.
— Яке там здоров’я! Одвернувся од мене Бог, не забирає до себе... Ох... Ох...
Та й почовгала геть. Про Таню ж — ані слова.
Вскочила розчервоніла Олеся, освітила брата ласкавим усміхом, поставила на стіл літрову пляшку з горілкою, дві пузаті чарки. І теж — ні згадки про Таню! Наче її тут і не було. Немов її тут і не знають.
Оксен сидить болісно напружений, прислухається, жде: ось-ось залунають поспішливі кроки дружини, — завжди ж ішла, наче кудись запізнювалась, — поглядає то на одні двері, то на другі, а Федько вже наливає чарки:
— Твоє здоров’я, друзяко!
— То, може, й Олесі налийте, — оглядається безпорадно Оксен. — Та й... Таню покличте...
— Е, що бабів сюди кликати: тільки харч переводити! — заперечив Федько. — Та пий, не принюхуйся: вона не отруєна!
Хоч не хоч, а треба пити.
Гаряче потекло по жилах, зашуміло в голові, хистким туманцем огорнулися всі речі. А Федько вже наливає по другій, бо хто після першої закушує, того колись посилали овечі бурубашки гризти.
Оксен уже не відмовлявся: знав, що нічого не поможе. Покірно випив і другу, ухопив виделку, став наминати яєчню, ловити зарум’янені шматочки сала — більше смерті боявся сп’яніти: що ж тоді робитиме, як вийде Таня?
Але Таня не появлялася. Замість неї Федько обіймає Оксена за плечі, нахиляє до нього червоне обличчя:
— Ось послухай, братухо, що я тобі пораджу: плюнь ти на Таньку!
— Як плюнути! Що ви таке кажете, Федоре!
— А отак! — плюнув Федько на підлогу та й розтер підошвою, — Плюнь, розітри і забудь! Не для тебе вона.
— Як не для мене? — пробує визволитись із Федькових обіймів Оксен. — Коли вона мені Богом дана...
— Е, яким там Богом! Хіба бог жінок дає? Чорт, а не Бог нам їх присватує. Та й не таку тобі жінку треба, Оксене. Ти «Декамерона» читав?
— Як не таку? — аж стогне Оксен. — Що ви таке кажете, Федоре!
— Є така розумна книга «Де-ка-ме-рон», — товче своє Федір. — Щитай, як Біблія. Так там описано, яка тобі жінка підійде до пари. Щоб ніч переспав, а на ранок хвоста причепив — та і в плуга. На ніч — жінка, на день — кобила...
— Свят, свят, свят, — хреститься перелякано Оксен на оті нечестиві слова.
— І не жди, й не надійся: вона не вийде до тебе. Так що забудь, чоловіче, й доріжку до неї...
Аж тепер розкумекав Оксен, чому така розгублена була Олеся, чому уникала стрічатися з ним поглядом Танина мати. Пекучою отрутою розлилася по тілу випита горілка, здушила, скрутила так, що ні дихнути, ні застогнати.
— Та чого ти так побілів? — аж злякався Федько. — Може, вип’єш води?.. Олесю, подай-но води!
Оксен робить такий жест, наче відштовхує невидимий кухоль: Бог із нею, із вашою водою! Спасибі, вгостили... Так пригостили, то й світ став немилий!
— Знацця, не хоче виходити?
— Не хоче, братухо...
Щосили стримуючи сльози, що накипали на очі, ображено запитав:
— То, може, хоч Андрійка покажете? Хоч рідного сина...
— Нема, братухо, й Андрійка, — скрушно розводить руками Світличний. — Як побачила тебе у вікно, як ухопила на руки дитину: ти в одні двері, а вона — в другі. Подалася кудись у місто — шукай тепер вітра в полі!
— Що ж, спасибі й на цьому...
Оксен хоче звестися — відмовляють ноги. Чи то пересидів, чи горілка ударила, тільки стали вони, мов дерев’яні: тремтять, зламуються у колінах, не хочуть нести хазяїна.
— А ти посидь, посидь... — вмовляє його Федько. — Ось вип’ємо ще по одній, погладимо дорогу. Та не побивайся за нею: їй-бо, жінки й понюшки не варті!..
Оксен врешті знаходить у собі сили відірватись од столу. Дякує за хліб-сіль, за ласку.
— Братику, ви ж приїжджайте, не забувайте... Коли ми ще побачимось, братику?.. — тихо плаче Олеся.
«На тому світі, сестро», — хотів відповісти Оксен, бо знав, що більше й ноги його не буде в оцій хаті. Та стримався, тремтячими руками надіваючи картуза, відказав:
— Як Бог дасть, то ще побачимось. Прощай, сестро...
Федько провів Оксена аж за ворота, помахав услід рукою.
Тільки Оксен вже не бачив того прощального жесту: як сів, як одвернувся, так і не оглянувся до самого хутора.
А заїхав у двір, побачив старшого сина, що саме вийшов із корівника, не витримав — поскаржився, скліпуючи набряклими повіками:
— Покинула нас мати, Іване.
Стояв згорблений, старий, якийсь аж нижчий на зріст, чекав утіхи, ласкавого слова. Й Іван, ображений за батька, обпалений жалем до нього, лютою відразою до мачухи, дзвінко відповів:
— Яка вона нам мати! Жили без неї і жити будемо! І вам, тату, не журитись — радіти треба, що її спекались...
Не цих слів чекав Оксен — не принесли вони йому втіхи. Побрів у хату, поскарживсь Альошці:
— Покинула нас мати, Альошо.
Апьоша
