І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

А Марта іде, Марта наче нічого й не чує: напускає солодкого дурману не тільки на статечних чоловіків, а й на парубків, що й собі поспішають до сільбуду, де вже вигупує бубон і заливається скрипка і де не знає, що його й діяти, рознещасний Володька. Не стріляти ж у кляту молодицю з отієї при боці привішеної зброї, що дістав у подарунок од Світличного! Вже пробував і умовляти, і совістити, щоб не зманювала хлопців на слизькеньку доріжку, на хисткенькі місточки. Пригрозив навіть раз спровадити у холодну, так хіба ж отаку кобиляку чимось налякаєш! Стала навпроти Володьки, взялася руками у боки, випнула тугі груди, аж затріщала тонка празникова сорочка.

— У холодну?.. Та хіба ти, Володю, до моєї хати доріжки не знайдеш, якщо уже так свербить ізі мною поспати?

— Га-га-га-га!.. — зайшлись парубки.

А на Володьку наче хто хлюпнув окропом: аж сльози виступили на очах від ненависті до безсоромної молодиці! Обернувся, пішов у сільбуд і більше те було схоже на втечу, аніж на почесний відступ. А Марті ще й мало цього, Марта гукала услід:

— А не знаєш, то розпитай у Ганжі: він, відай, і з зав’язаними очима до мене утрапить!..

Того ж вечора, діждавшись, поки всі розійдуться, Володька сердито бовкнув:

— Наробили ви, дядьку Василю!

— Що там таке?

— А те, що Марта Лисючка проходу нам теперечки не дає! Скоро отут із-за неї місця не буде!

— Що вона робить? — по паузі запитав Ганжа; цегляні плями лягали повільно на засмаглі, як у цигана, шоки.

— А ви наче й не знаєте! — рубав святу правду Володька. — Баламутить усіх парубків, поводить себе так соромітно, що й дивитися гидко! Через неї до сільбуду вже й підступитись не можна...

— То вже, Володю, більше твій клопіт, той сільбуд... — почав був Ганжа, але Володя випалив прямо в очі:

— А сьогодні знаєте, що вона про вас кричала? При всьому селі... при всіх людях... Що ви і з зав’язаними очима до неї втрапите. Наївсь я із-за вас сорому, дядьку Василю!

— Ну, ти от що! Ти говори, та не заговорюйся! — скипів зовсім Ганжа.

Звівся, підійшов до вікна. Чомусь захотілося вдарити щосили по рамі, висадити її геть, може, тоді не стискала б горло гаряча задуха. Боячись, що не витримає, справді ударить, відступив, походив, порипуючи сердито дошками підлоги, глянув на Володьку, що стояв, ображено суплячись.

— Ну, от що: пробач. В мене, хлопче, теж отут не із каменю...

— Я що... Мені що... — забубонів Володя, все ще не дивлячись на дядька Василя: йому вже і жалко Ганжу, але й не охолола образа на нього.

— Йди, Володю, а я щось придумаю, — просить Ганжа. — Та не носи важкого серця на мене, бо мені й без цього не з медом...

«А таки не з медом! — згоджується про себе Володя, виходячи із сільради. — Ще нічого, аби вони хоть нежонаті були. А то передадуть Ользі Іванівні, що про її чоловіка ота Лисючка патякає, — дістанеться їм на горіхи!»

За жодні скарби світу не помінявся б зараз місцем із дядьком Василем. І як добре, що у нього Марійка! Ласкава, покірлива дівчина, яка вже, мабуть, чекає на нього під клунею, куди він знайде доріжку найглухішої ночі. Місяць із неба зривайте, гасіть всі зірки, зав’язуйте очі, а він таки утрапить до неї!

Ганжа ж усе ходить та й ходить — чавить риплячі дошки. Думає про Марту, про оті її вибрики, що лихоманять село та й йому не приносять спокою. І хоч злостився на Марту, не міг не відчувати і власної провини. Бо навряд чи поводила б вона себе отак, коли б не оті його походеньки.

Тут, брате, кайся не кайся, шкодуй не шкодуй, а все одно не поробиш нічого! Бо вмів із гірки спускатися, вмій тепер і саночки на ту гору тягати. І Ганжа, насунувши на лоба картуза, іде до сільбуду — на розмову із Мартою.

Але Марти вже там нема.

Віддуденів бубон, відцигикала скрипка, осіла пилюка на витоптаному майданчикові, і баба Наталка, яка сторожує і в школі, і в сільбуді, зачиня вже двері та навішує великий, в півпуда, замчище.

— Ви, бабо, хоча б лушпиння попідмітали, — зауважує Ганжа, розгрібаючи носком налузану шкаралупу. — Бо скоро вже й сільбуду з-за оцієї гори не видно буде.

— А я його лускала? — огризнулася баба Наталка. Гримотіла замком, що все не хотів замикатися, проклинала: — Та виси, щоб ти у пеклі повиснув!..

— Лускали не лускали, а підмітати треба, — вів своє Ганжа. — Гроші ж, гляди, справно берете...

Тут уже баба зовсім не витримує: кида на землю замок, повертає до Ганжі посічене сердитою сокиркою обличчя:

— Беру, та не за те, щоб за твоєю біснуватою Мартою сміття підмітати! Сам за нею мети!

— Вас, бабо, у труні понесуть, і то язик теліпатиметься...

— А дзуськи тобі до мого язика! Не діждешся, сучий сину, мене хоронити: я за твоєю труною гопки поскачу!

— Та хто вас хоронить! — відбивався Ганжа, не радий, що її зв’язався з старою.

«І надала ж мене лиха година згадати про сміття, бодай воно погоріло! Не хватало мені ще цієї сварки: їй же їсти не дай — дай тільки з кимось полаятись!» Недаремно ж у селі кажуть, що такої клятущої баби ще й земля не родила. Недаремно хтось, скуштувавши бабиних прокльонів, заповів боятися Бога, чорта і баби Наталки. А інший підправив: боятися треба спершу баби Наталки, а тоді уже Бога і чорта. «Ні, таки не везе мені сьогодні, та й квит, — з похмурою приреченістю думає Ганжа. — Мало із Мартою клопоту, так на тобі на додачу ще й цю відьму! Іч, лящить! Завелася, либонь, до самого ранку...»

Хоч і відійшов Ганжа за добрі гони, а в’їдливий бабин голос і сюди долітає розлюченим виляском.

«А може, не йти сьогодні до Марти? Якось іншим разом... Десь при нагоді, зустрівшись, сказати, усовістити, умовити... Може, й сама одумається, переказиться та й затихне. І не буде кожен сопляк виймать нею очі, вичитувати, наче малому... Тільки ні, не одумається! Тож краще відбути одразу...»

Мартину хату видно іздалеку: світить весело вікнами, запрошує гостинно до двору. Ще й ворота навстіж: не зачиняються, мабуть, ні вдень ні вночі. Та й нащо їх тепер зачиняти? Кого стерегтися, від кого ховатися? Вільний птах тепер Марта: кого захоче, того й приголубить, кого уподобає, з тим і ночує.

Ганжа як одчинив двері, так і застиг на порозі: крик, регіт, аж у вухах лящить! Марта забрала із собою чи не всіх парубків та дівчат, що товклися біля клубу, та й приволокла до себе додому. Стоїть посеред хати, розчервоніла, з по-дівочому спущеними косами, в одній руці — чарка з горілкою, а в другій — квач, наквацьований дьогтем. Перед нею звисає із сволока на суровій нитці великий калач, звисає так, щоб нелегко було його ротом дістати. Беруть по черзі парубки кочергу, осідлують, буцім коня, та