І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Тю на тебе! — одбивалися, наставляючи коси, дядьки. — Та чи ти дурману об’їлася? Ми тобі, дурна, помагати вийшли...

— Не треба мені вашої помочі — йдіть до отого волоцюги!.. — так і викишкала зі свого поля.

Ходив Ганжа, аби умовити, не пустила. Даремно стукав у вікна — чув тільки глухі ридання, так мовби надривав хтось своє серце над покійником. А пізніше, як на гріх, поперся до Марти Пантелеймон Іванович: ходив від хати до хати, переписував дітей шкільного віку. Як його там зустріла Марта, нікому не розповідав, тільки вискочив із хати, мов ошпарений. Повернувшись до школи, сказав, тамуючи злорадність (Ольга тепер була завучем школи, товаришка Ольга, а не він!):

— Марта Лисючка сказала, що не пустить дітей у школу. І ноги їхньої тут, сказала, не буде!

Ольга відвернулася до вікна, ховаючи од свого колеги очі. Не питала, чому та Марта не хоче пускати до школи дітей: знала все. В першу ж ніч, на могилі, розкрив перед нею свою душу Василь. І хоч їй нелегко було слухати оту його сповідь — не раз поривалася затулити йому долонею рота, крикнути: «Замовкни!», однак не відштовхнула: розуміла, що йому було важче.

Довго дивилася у вікно товаришка Ольга, потім повернулася — бліда, рішуча, спокійна:

— Що ж, доведеться мені самій сходити до Марти.

— Не ходіть! — кинулась до Ольги дружина Пантелеймона Івановича. — Вона ж вас із’їсть!

— А може, й не з’їсть... — всміхнулася Ольга.

Мартина хата зустріла її насторожено-ворожим поглядом вікон, міцно зачиненими дверима. Ольга на мить затрималася, в ній ворухнувся страх: «Не ходи! Вертайся назад, поки не пізно! Що ти будеш робити, як вона тобі вчепиться у волосся?»

Ольга стисла губи, взялася за клямку.

Марта саме готувала обід. Набехкала в піч повнісінько соломи, і там гоготіло, як у пеклі. А вона все підкидала та й підкидала, наче збиралася спалити всіх своїх ворогів. Горшки, горнята, чавунці, обсмалені, облизані вогнем, аж підстрибували, спливаючи окропом, а вона тикала їх рогачем, піддівала кочергою та — у жар! у вогонь! у самісіньке пекло!

Не відповіла, не обернулась, коли Ольга привіталася до неї.

— Добридень, Марто! — ще раз поздоровкалась Ольга.

Аж тепер одірвалася Марта од печі. Червона, сердита, напалена отим вогнем, що зажерливо гоготів у печі, а може, і тим, що бурхав зараз у ній. Затиснувши в дужих руках, що звикли до важкої роботи, рогача, вона впритул підійшла до Ольги, спитала із ненавистю:

— Чого прийшла, розлучнице?

— Послухайте, Марто... — почала було Ольга, але та перебила її.

— Прийшла подивитися, як я мучусь?! Моєму горю, моїм сльозам радіти прийшла?! — Зірвала з голови очіпок, смикнула косу, розпустила по спині волосся: — На, дивися, радуйся!..

— Я не радіти прийшла, — мовила Ольга. Але Марта мовби й не чула:

— Чи тобі своїх мужиків було мало, що наших узялась одбивати? Хто тебе сюди кликав? Яка лиха година тебе сюди принесла?..

— Я розумію вас, Марто... — Ольга лагідно.

— Так чого ж приперлася?! Біжи, милуйся, цілуйся із ним, щоб він із смертю своєю отак цілувався!..

І задихнулась. З обличчям, перекошеним гнівом, з розпатланими косами здавалася такою некрасивою, такою вульгарною, що Ольга мимоволі подумала: «Як він міг цілувати отаку?»

Тому й не було в ній образи на Марту. Був тільки жаль, співчуття і... бажання швидше вибратись із цієї хати. Але вона не могла піти, не добившись того, заради чого прийшла:

— Марто, ви можете мене вислухати? Я не заради себе чи вас прийшла сюди, а заради ваших дітей...

— Діти? Яке тобі діло до моїх дітей?! Забирайся геть і хоть моїх дітей залиш у спокої!

Обернулась до печі, заходилася переставляти горшки. Совала ними — аж стугоніло по хаті. Вдавала, що забула і думати про непрохану гостю, але Ольгу не так було легко провести:

— Ви можете мстити мені, можете гніватися на мого... на Ганжу, але ви не маєте права мститися своїм дітям, зганяти на них свою злість...

Марта штурхонула рогачем так, що аж попіл посипався на долівку.

— І я не одстану од вас, поки ви не запишете своєї дочки до школи... Приходитиму щодня, набридатиму, аж доки ви не перестанете калічити свою дитину...

Марта ще дужче задвиготіла рогачем.

— То приходити ще раз до вас, Марто, чи, може, ви таки одумаєтесь та запишете до школи дитину?

— Про мене, пишіть, — глухим, зламаним голосом озвалася Марта. — Пишіть уже разом і меншого, забирайте обох... Якщо вам Василя одного мало, то й моїх дітей за-

бирайте...

З важким серцем залишала Мартину оселю Ольга.

Увечері, зайшовши за Василем, щоб іти разом додому (оселилися вони поки що в ковалевій хаті), Ольга довго вагалася: казати чи не казати чоловікові про свої відвідини. Врешті вирішила, що нічого не скаже: не хотілося завдавати йому неприємності.

Гінзбург приїхав ще більше схудлий, засмаглий, як циган. Запитав одразу ж Ганжу, коли збираються молотити.

— Пробували запускати?

— Пробували. Мовби нічого...

— Дивіться, щоб не осоромились. Ви тепер в усьому районі на виду: піде все на лад, і ТОЗ ростиме...

— Так вже зараз підходять, питають, чи і їм можна буде скористатися нашою молотаркою.

— От бачиш! Оце тобі, товаришу, найдійовіша агітація... Ех, тракторів би ще нам, хоча б по одному на село. Ми б такі діла закрутили!

— Да, трактора б не завадило...

На току Гінзбург відразу ж підійшов до Петра. Перемазаний, як чорт, той радісно блиснув зубами, ткнув Григорія пальцем у бік.

— Бачив? — та й показав очима на локомобіль, що, вичищений, витертий, змазаний мастилом при кожному гвинтику, аж горів навпроти сонця своїми крутими дужими боками.

Гінзбург з повагою, так мовби локомобіль був живою істотою, поплескав машину по боці:

— Волик, що треба! — І відразу ж напосівся на товариша: — А ти чого дорогу додому забув? Там твої старі вже спокій втратили.

— Давно у них був?

— Оце від них... Біжи до дрожок, там тобі мати чисту білизну передала.

— Оце спасибі! — зрадів Петро — Хоч переодягнуся у чисте, а то на мені геть усе перетліло, — та й пішов перевальцем до дрожок.

Аж тоді Ганжа, що делікатно стояв осторонь, підійшов до Гінзбурга:

— Заночуєш у мене...

— Дякую, я вже з Петром, — відмовився Гінзбург.

— Ольга узнає, вона мене й з хати вижене, — наполягав Ганжа.

— Не вижене... Вітай її, завтра побачимось. — І, щоб покінчити з розмовою, гукнув до Петра: — Ти скоро там? Бо завтра ж рано вставати.

Спали неспокійно, тривожно: боялись заспати. Петро разів зо три схоплювався, чиркав сірником, дивився на годинника, і Гінзбург теж просинався, а потім довго не міг заснути: як не бадьорився, як не вдавав із себе веселого та безтурботного, а все ж не міг забути товаришки Ольги...

Ще