І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Господи... Господи... — схлипувала матушка, доки отець Діодорій не нагримав на неї:

— Ну, годі тобі!.. Не гріши перед Богом! Радіти треба, а не плакати!

Звівшись, урочистим хрестом осінив себе перед образом Спасителя, що висів над лампадою, закутий у золото:

— Спасибі тобі, що не одвернувся од нашого сина, — і вже до матушки: — Гляди, нікому ні слова!.. Приготуй поїсти.

І поки матушка, все ще схлипуючи, торохкотіла посудом, лаштуючи на стіл, доки розпалювала в печі та підігрівала вчорашню печеню, отець Діодорій нетерпляче допитувався, чи довго іще ждать визволителів. Бо немає вже духу, несила більше терпіти! Каламутною хвилею котиться поругання віри Христової: скидаються святі хрести й дзвони, руйнуються церкви. Там, де нещодавно були святі олтарі, де висіли ікони, комсомолія розвішує свої безбожницькі гасла, горлає богопротивні пісні, показує богохульські вистави...

Отець Діодорій вже не може всидіти. Бігає по світлиці, роздмухує на худющих щоках червоні плями, розмахує руками:

— Содом і Гоморра на нашій землі! Содом і Гоморра!.. Де ж той святий меч, що поразить оцю п’ятиконечну гідру, спопелить її вщент, щоб на крові й попелі проросли свіжі паростки віри? Чого вони там ждуть, чого зволікають?.. Чи хочуть діждатися, щоб од нас не лишилося й сліду?..

Нависнув над Гайдученком невмолимим та грізним знаком питання, чекаючи відповіді. Дихав часто і важко, пік нещадно вимогливим поглядом.

Микола відповідав так, як його вчили. Посилався на складність міжнародного стану, на внутрішні ускладнення в тій країні, з якої прийшов...

— А, що вони можуть! — зневажливо перебив його отець Діодорій та й знову почав ходити по кімнаті, сердито і збуджено розмахуючи руками: — Сеймики, ляхи... Та вони зроду-віку самі собі не могли дати ради, а ми од них щось сподіваємось! Англія... Франція... От де наша надія! Лорд Керзон — от де наш месія!..

— Буде і Англія, буде і Франція, — намагався заспокоїти його Микола. — Весь світ збирається в новий хрестовий

похід...

— Коли ж? Коли?.. — аж тіпала отця Діодорія лиха нетерплячка.

— То вже, батюшко, мені невідомо. Знаю тільки одне: не так довго ждати... Погуляємо, поточим вражої крові...

Микола враз спохмурнів, нахилив велику, з крутим вовчим лобом голову, тремтячою долонею розгладив складку на коліні:

— Я от, батюшко, зайшов по дорозі і до свого двору... А там уже й попелу не лишилося... Комин стояв — і комин люди розібрали; по цеглині розтягли... щоб не пропадало добро... Як став я, як глянув, як здавило мене за серце — отоді й зрозумів, од чого вовки до місяця виють!.. То як воно, батюшко: може, мені не легше вашого ждати? Може, я ночі не сплю — так руки горять за гвинтівкою та за шаблюкою?.. З кожної спини по цеглині вирізати, з живих кирпичиків новий комин ізкласти!.. — аж задихався Микола.

— Дурні ми були. Боже, які дурні! — бідкався отець Діодорій згодом, коли Гайдученко, поївши, куняв за столом.

Видно, таки добре ухоркався: кліпав на світло червоними, круглими, як у птаха, очима, прикладав долоню до рота, щоб пригасити зівоту. Але отець Діодорій мусив висловити те, що накипіло на серці.

— Осліпив нас Господь Бог за тяжкі наші гріхи та й штовхнув воювати із німцями. Кричали, що німець нам ворог, перли на нього, як скажені. А він, ворог наш найлютіший, був у нас за спиною! Тільки й ждав тієї хвилини, щоб вчепитись у горлянку!.. Не воювати — миритися з кайзером треба було, а то й запросити до себе... Як колись предки наші ішли на поклін до варягів: прийдіте до нас і княжіте над нами! Хай би прийшли, хай би княжили, аби тільки не давали голоті, оцим усім нехристам, волі...

— Нічого, ще прийдуть.

— Дай Боже, дай Боже! — осінив себе хрестом отець Діодорій. Іще хотів щось сказати, та Микола, вкрай розморений сном, вже не криючись, потягнувся, аж кісточки затріщали, попросив:

— Чи не можна б трохи спочити: голова обертом йде!

Послали гостеві на горищі, біля слухового вікна. Матушка потягла була перину в невелику потаємну кімнатку, що містилася за спальнею, — отакий собі закапелок, без вікон, без дверей, завішений килимом, не відразу й знайдеш, — але Микола цього разу не погодився там проживати: ночі вже теплі, а на горищі — безпечніше. В разі чого, видерся через слухове вікно на дах, зіскочив у сад — шукай вітра в полі!

Іще одне мав на думці Микола. Але хіба можна про це зізнатися батюшці! Він тільки так, наче знічев’я, спитав:

— Ви зараз удвох живете?

— Чого ж, і Віронька з нами, — озвалася матушка. — Гляди, уже і забули?

— Був час пам’ятати! — буркнув отець Діодорій.

— Чого ж, пам’ятаю... Як прокинеться, привітайте од мене.

Та й подерся на горище по риплячій драбині. Що ж, рипить — хай рипить, для Миколи це навіть краще: ніхто не здереться тихцем, не заскочить зненацька... А може, й не краще? Може, треба було б, аби вона не скрипнула жодним щабельцем, коли на неї стане інша, не Миколина, ніжка?

І Микола не спить та й не спить, пригадуючи хрумке тіло молодої попівни. Як обіймав, як притискав у темних сінях, користуючись тим, що батюшка пішов правити службу до церкви, а матушка порається на кухні, готуючи обід! Попадя все робила, жаліючи доньку, — молоде, мале, хай потішиться на батьківських харчах, за материною спиною, хай поніжиться, доки не зав’язала собі світу заміжжям. А «мале», розморене довгими дівочими ночами, коли не знаєш, куди подіти налите яблуком тіло, коли метаєшся гарячою головою по холодній подушці і щосили притискаєш зібгану ковдру до твердих, наче набубнявілі бруньки, грудей; знудьговане кількарічним чеканням чогось незвіданого, підігріте численними романами, «мале» вже й не пручалося, потрапляючи у гріховні обійми Гайдученка: змикало світленькі очиці, розтуляло дзьобиком ротика, цьомкало в жадібні, нетерплячі парубочі вуста. Сіни тільки зітхали, похитуючи невиразним темним обличчям на нерозважливість попівської дочки; пам’ятали ж її ще дитиною, отаким іще пуцьвірінком із тоненькою кіскою, що лопотіло пухкими ноженятами, вибігаючи з хати. І не стид, і не сором; ще не встигло убитися в пір’я, а вже, бач, знайшло собі півника! І коли? Під час Божої служби, під церковнії дзвони, коли їхній татуньо проголошує з амвона святії слова! Та воно мало вважало на те: правило свою службу, набагато солодшу од татової, і, затиснене в найтемніший куточок, вимовляло зовсім інші слова.

— Прийдеш?

— Тато ж побачить!

— А біс би побрав твого тата!

— Не лайся — гріх.

— А отак мучити мене — то не гріх?

— Хто ж тебе мучить? — наївно округляло очиці. Врешті здалося:

— Почекай трохи. Ось тато і мама поїдуть у гості...

— Вони ж і тебе із собою заберуть!

— А я захворію...

Пригадуючи той день, коли батюшка й матушка вирушали в гості у сусіднє село. Микола