І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
— А може, тебе простили б, — наче й не чуючи сина, мовила мати.
— Нема мені від них прощення, — глухо Микола. — Ви, може, хоч поїсти дасте із дороги?
Мати заметушилась, почала збирати на стіл. Вибачалася, що нема нічого гарячого, хотіла йти по солому — розпалювати в печі, але Микола не пустив: ще хтось побачить та поцікавиться, чого це раптом стара надумалась проти ночі топити, їв холодну картоплю з твердим черствим хлібом, зі старим салом, ганяв на вилицях жовна, розпитував:
— Ганжа ще живий?
— А що йому, клятому, станеться! Все урядує та до вдовиці Якименкової бігає.
— А Івасюта?
— І той паном живе. Йому, Колю, й властя не властя: багатіє, як і колись...
Микола зібрав крихти, вкинув до рота, перехрестився до образів. Непоспіхом скрутив цигарку, закурив од лампи (бензин у запальничці беріг), спитав:
— Як же ви, мамо, тут перебиваєтесь?
— Сам, сину, бачиш, яке в мене життя, — невесело озвалася вона. — Землю ще тоді всю до крихти забрали, тільки город і лишили. Корову, коней, овечок із двору звели, ледь ублагала, щоб не брали зозулястих, що твій тато привіз із Хоролівки. Ото і всієї тепер птиці у нашому дворі, півень та троє курей. Собака, і той з двору забіг... Отак, сину, й живу — смерті виглядаю...
Микола слухав матір, ламав у стиснутому кулаці давно погаслу цигарку, темнішав обличчям. Врешті не витримав, пожбурив цигарку у куток, скреготнув зубами:
— Ну, діждуся ж я свого свята! За кожну десятину вони мені кров’ю одхаркають!
Мати перелякано подивилась на сина: викапаний батько, коли розгнівається. А він зірвався на ноги, походив-походив, сердито ганяючи зламану тінь по стіні, потім знову сів.
— Це ви, мамо, й на мене серце маєте?
— За що?
— Та... з-за нас же все оце сталося...
— І не гріх тобі, сину, отаке про свою матір думати! Ким би ти, сину, людям не був, а мені — рідна дитина. Знаєш, Колю, нехай син матері й головешку розжарену межи очі суне, а вона все кричить: «Ой, сину, руки собі обпечеш!».
В Миколи затрусилися губи, блиснули на очах сльози. Він опустив низько голову, тихо попросив:
— Простіть мені, мамо.
— Бог простить, сину...
Якийсь час сиділи мовчки — стерегли тишу. Потім Микола спитав:
— Як ваше здоров’я, мамо?
— Яке вже там у мої літа здоров’я! — похитала головою стара. — Воно ще б нічого, ще можна було б скрипіти, та серце не допускає... Оце вроді й не чую, а то як запече, як переломить мене всю пополам... Або заб’ється-заб’ється, і все наче кудись падає, все немов падає... Розкриваю рота, а дихати нічим... Уже я, сину, не одну сорочку на грудях подерла...
— Ви, мамо, до дохтура з’їздили б.
— Які там уже мені дохтури!
— Та, може, ще вилічили б.
— Вже, сину, мене вилічить тільки той дохтур, що з косою за плечима.
І знову замовкли. Старій Гайдучисі аж пекло запитати у сина, що ж він думає далі робити, чи надовго прийшов, бо якщо й не хоче людям показуватись, то хай буде й так. Вона зробить все, щоб він був нагодований, щоб був у теплі, віддасть себе всю, сточить до останньої краплі, аби лише йому було добре. Та боялася питати — боялася почути, шо прийшов лише в гості, а завтра або післязавтра покине її саму, зникне з очей. Вдруге вона вже не діждеться його, не доживе. Тому все ж сказала згодом:
— Давай, сину, спати. Ти ж, мабуть, натомився з дороги.
— А таки натомився, — погодився, позіхаючи. Микола. Не одну ж ніч довелося ночувати посеред степу, зариваючись у стоги. Тільки про це не сказав матері: навіщо їй усе те знати!
Мати послала йому на полу, а собі — на печі. Вже погасивши лампу, Микола дістав із кишені піджака браунінг, засунув під подушку: береженого Бог береже! Засинаючи, подумав, що добре було б, аби до ранку знялась і хуртовина та замела його слід.
Спав Микола міцно, як давно вже не спав. І снилося йому далеке дитинство: наче біга босяком по споришеві і ніяк не хоче до хати, хоч його вже й гукає матуся...
Проснувся від того, що по хаті хтось ходив. Вихопив браунінг, націлив у білу постать, що ворушилася коло печі. І відразу ж крижаним потом зросилося чоло: цілився у рідну матір! Злодійкувато сховав пістолет, облизнув пересохлі губи, хрипло спитав:
— То ви, мамо?
— Я, сину, я...
— Що ви там робите?
— Таж буду варити сніданок. А ти спи, іще рано.
Микола знову ліг, натягнув аж під бороду ковдру. Дивився на матір, що поралася біля печі: щось пересувала, чимось торготіла тихенько, аби не потривожити сина, і жаль до неї, хворої, старої, одинокої, забутої Богом і людьми, пік йому серце. На хвилину подумав, що як би добре було, аби його справді простили, щоб повернувся не злодієм серед темної ночі, а господарем серед білого дня. Все справив би, все полагодив би, виділили б йому й земельки, а може, повернули б і коней, і виїхав би він у поле оцієї весни. Уявив себе посеред безкрайого лану, і чорну горошкувату землю під ногами, що пахне гірким пирієм та розімлілою духмяною вологістю, високе блакитне небо над головою й лоскотливий вітерець, що обдуває розхристані груди... Уявив оте все, і його великі, дужі руки аж защеміли від невигойної хліборобської туги за чепігами плуга!..
«Дорого ж ви мені, воріженьки, за все це заплатите! — мстиво подумав Микола, блимаючи часто очима. — Знайдеться куля і для Ганжі, і для Івасюти, та й ще для когось...»
І хоч всі оті, що за час перебування Миколи за кордоном терпляче навчали його, споряджали та наставляли, хоч вони строго-настрого наказали забути про всі особисті кривди, не здумати зводити порахунки із особистими ворогами, а займатися лише справою, яку йому доручили, Гайдученко зараз і не збирається дотримуватись їхньої заборони. «Легко вам там базікати. А побули б ви отут та побачили б сплюндроване своє хазяйство та замучену матір... Нічого вам не станеться, як я стукну одного-другого. Покладу кого треба, а там — шукай вітра в полі!..»
Тим часом мати уже затопила в печі. Кімната наповнилася рожевими відблисками, стіни дихнули теплом, заспокійливим затишком, і Микола, то заплющуючи, то розплющуючи очі, знову почав тихенько дрімати.
Два дні прожив він у матері: все відлежувався та одсипався. А на третю ніч прокинувся від крику. Переляканий, поспіхом засвітив лампу, кинувся до печі. Почорніла, невпізнанна, мати дерла руками сорочку, на обтягнутих синюватою шкірою ребрах темними ганчірочками тіпалися висохлі міхурики грудей. Тонкі сірі губи ії вкрилися піною, вона беззвучно ворушила ними, пориваючись щось сказати, а в звернених до сина очах палахкотіла така туга, такий розпач, що в Миколи ніби обвуглилось серце, і він, пройнятий страхом і жалем до неньки, ухопив скарлючені материні руки, став їх цілувати, здригаючись у важкому чоловічому
