І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
Хата ледь чутно схлипує, ледь чутно приплямкує, як сонна дитина, — чи то тільки так здається Гінзбургові? Десь там, надворі, десь високо угорі мерзне місяць, збирає по небу тонкі подерті хмарини, натягає на себе, а вони все сповзають та й сповзають із нього. І від тієї мовчазної боротьби в хаті то темнішає, то світлішає, і примарні фіолетові тіні то виповзають з-під столу та лави, то знову ховаються. Широка, на півхати піч диха теплом, і вся вона пропахчена хлібом, перепаленим капустяним листям, з гіркувато-солодким присмаком солом’яного попелу — легкого, як пух, що розлітається від найменшого подиху. Там, на печі, все ще ворушиться Володька: йому теж, мабуть, не спиться. І як тільки Гінзбург поворухнувся, легенько відкашлявся, із печі донісся обережний Володьчин шепіт:
— Товаришу секретар, ви не спите?
— Не сплю... А що?
— Та не знаю: питати вас чи не питати.
— Питай, раз почав.
Володька зашамотів, підповзаючи на край печі, виткнув розпатлану голову.
— Товаришу Гінзбург, а коли світова революція буде?
І стільки нетерпіння в тому голосі, що здається: скажи Гінзбург, що не так скоро, Володька не витрима — тут же й помре.
— Бачиш, Володю, не так легко відповісти на це питання...
— Так ви не знаєте, коли світова революція буде?
— Не знаю, Володю, — чесно признався Гінзбург. — Тут треба запастися терпінням і ждати.
— Еге, добре вам отак казати, як ви на громадянській були! — ображено відповідає Володька, і знудьгована за революційним подвигом душа його повниться світовим сумом. — Отак і дядько Василь: жди, встигнеш, ще навоюєшся... А я ж, можна сказати, ще й жодного буржуя не пристрелив. Не чув, як і кулі свистять.
— Краще б тобі й не чути, Володю! — І, щоб змінити тему розмови, Гінзбург цікавиться: — А в тебе дівчина є?
Володя зашарудів так, наче хто сипонув під нього колючок. Посопів, неохоче мовив:
— Та є...
— Як її звати?
— Та-а, Маруся...
— Маруся... Марусина... — немовби звикаючи до дівочого імені, повторив Гінзбург. — І хто ж вона, Володю?
— Біднячка, — з ледь помітною гордістю відповів Володька, — Тільки батьки в неї той...
— Що ж батьки, Володю?
— Та-а той... ще класово несвідомі... До церкви он ходять... І Марусі забороняють зі мною стрічатися... Кажуть, що я чортові душу продав...
— А Маруся?
— Та Маруся мовби нічого... Тільки ще працювать над нею треба, перековувать.
— Що ж, перековуй, Володю, — посміювався про себе Гінзбург. — Це справа серйозна...
— Товаришу Гінзбург, а ви жонаті?
Гінзбург довго мовчав. Потім коротко:
— Неодружений... Давай уже спати, Володю...
Володя ще трохи пововтузився, затих: видно, заснув. Спав і не знав, яку болісну рану роз’ятрив отим своїм запитанням.
«Ех, Володю, Володю! Нічого ти ще не знаєш, Володю! Та й нащо тобі знати? Спи собі міцно, і хай сниться тобі світова революція, класові бої, в яких ти мрієш узяти найактивнішу участь. А може, й Маруся... Що ж, Маруся — це теж непогано, хоч вона й не йде, звичайно, в жодне порівняння із «світовою». Маруся — це теж хороше, дуже хороше, дорогий мій Володю, повір мені — хороше, так хороше, що я й не хотів би собі інших снів. Але що ж подієш. Володю: сни не приходять на замовлення, не залежать од нашої волі, і, може, тому я так довго не стуляю очей, хоч затишна хата оця, обійнявши мене своїми руками, пригорнувши, все нашіптує: «Спи, спи, спи...»
Тільки не за такими руками тужить серце товариша Гінзбурга. Товариша Гінзбурга, секретаря повіткому, який посадою оцією покликаний жити для людей, дбати про людей, віддавати все людям, усе до краплини. До останнього подиху! До останнього поштовху свого партійного серця!
Тому й ідуть до товариша Гінзбурга знайомі і незнайомі, тому й зупиняють його, де тільки побачать: товаришу Гінзбург, зроби; товаришу Гінзбург, допоможи; товаришу Гінзбург, порадь!.. А хто порадить, хто допоможе, хто поспівчуває йому — не товаришеві Гінзбургові, не секретареві повіткому, а просто Григорію, Гриші, що ось лежить, все ще заклавши під голови руки, та й виглядає не знати чого, та й прислухається невідомо до чого? Тато? Володя? Ганжа? Всі оці дядьки, що провели його аж до хати?..
Може, й поспівчували б. Може, й так. Тільки ж не скаже їм Григорій ні слова. Тільки ж не дізнаються вони ніколи й нізащо про те, що і в секретаря повіткому теж, може, є серце, що секретар повіткому теж, може, іноді бачить вві сні не тільки наради та конференції, а й тихі вечори, й замріяні зорі, й чиїсь теплі очі.
Товаришка Ольга...
Постій, а при чім тут вона? Хто вона Гінзбургові, щоб у неї питати розради, шукать співчуття?
Так у тому ж і біда, що при чім!
Сам не знав, звідки все це взялося. Тільки йому все більше і більше не вистачало товаришки Ольги, її сірих серйозних очей (ніколи не думав Григорій, що сірий колір може бути таким прекрасним!), її енергійно стулених вуст, високого світлого чола над задумливо вигнутими бровами. І короткої, під зухвалого хлопця, зачіски. Не вистачало «товаришки Ольги»...
В останній час став помічати те, на що не звертав досі уваги. Оте несуттєве, що ніколи не цікавило його до зустрічі з Ольгою, оті милі дрібниці, що їх дано помічати лише очам закоханого. Як вона йде... Як усміхається... Як тисне руку, коли вітається, і які в неї маленькі долоні... Як час від часу проводить рукою по волоссю, відкидаючи його назад. Як червоніють у неї щоки і загораються очі, коли чимось захоплюється, і оця її звичка заходити до кабінету: відчинити навстіж двері, так щоб аж війнуло, швидко пройти до столу, енергійно подати руку:
— Здрастуй, Григорію! Кажи, чого кликав.
Кажи, чого кликав... Легко їй питати, дивитися прямо на нього сірими очима, а він так розгублювався, що на мить забував, для чого її й викликав. (А може, й не було особливої потреби викликати товаришку Ольгу? Чи не лукавив сам із собою, товаришу секретар повіткому, переконуючи себе в тому, що цю справу можна вирішити тільки в присутності товаришки Ольги?) І щоб приховати зніяковілість, оту хвилинну розгубленість, Гінзбург починає заклопотано порпатись у шухляді письмового столу. Так і не знайшовши нічого, Гінзбург сухо казав:
— Сідай! Є одна справа.
І лише тоді, коли товаришка Ольга, попрощавшись, пішла, лише тоді дозволяв собі Гінзбург подивитись на неї. Дивився, немов заворожений, і дуже боявся, що вона раптом обернеться і все зрозуміє...
З думками про Ольгу й заснув товариш Гінзбург. А прокинувшись уранці, не захотів лишатися ще на день у селі, хоч Ганжа і просив. Знав, ось-ось приїде Ольга, і хоч йому дуже хотілося побачити її, однак переборов себе та й вирушив у сусіднє село, де на нього вже чекали
