І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Ганжа обережно встав, почав одягатися. Взявши в руку шапку, нерішуче постояв, підійшов до завмерлої молодиці.

— То я, мабуть, піду. — Марта — ні слова у відповідь.

— Зачини за мною, Марто, — та й пішов, наче злодій, із хати.

Гінзбург приїхав якраз тоді, коли до сільради почали сходитися дядьки на «червоні досвітки» — послухати свіжу газетку, погомоніти, вбити довгий зимовий вечір, що тягнеться, як ледача худобина: скільки її не поганяй, а вона ледь переставля ноги!

Сьогодні набилося до сільради особливо багато людей. Наче й не казав нікому Ганжа, що має приїхати секретар повіткому, хіба що зронив ненароком слівце, та в селі, де ніщо не пропадає, не валяється даром, воно не могло отак за будь здоров загубитися: хтось підхопив та й пустив на прудких ніжках од двора до двора, від хати до хати.

— Чули, приїжджає з повіту начальство?

— А для якої лихої години?

— Щось, мать, будуть ділити.

— А мо’, переділять будуть землю? Бо в мене ж он шестеро, та жінка, та я, от виходить менш аніж по десятині на їдока... А у сусіда ті ж п’ять десятин на чотири душі... То де ж, питаю вас, справедливість?

— У жінки своєї треба було спитати, коли до постелі лягав!

А дехто з отих жартунів, що не перевелися, спасибі їм, та й довіку не переведуться на нашій землі, візьме та й додасть:

— Ні, люди добрі, зовсім не тому їде до нас начальство! Чував я, що вийшов указ: замість чоловіків жінок ув армію брати.

— Бабів? — витріщають баньки легковіри.

— Еге ж, їх... За гряницею уже з усіх армій чоловіків у три шиї повиганяли. Тіки жінок і беруть.

— То для чого ж, куме, жінок?

— А для того, щоб армії лютіші були... Бо ми, куме, як із вами б’ємося? Кресонули один одного кулаками по чому довелося, пустили юшку та й розійшлися тихо-мирно додому... Ану ж зчепляться моя Варка та ваша Горпина! Війна ідьоть, аж страшно дивитися!..

— Да-а... — тягне збентежено кум та й лізе п’ятірнею до потилиці. — А що ж ми, куме, без жінок робитимем?

— А нас будуть прикріпляти до тих, котрі браковані.

— Дак їх же не так багато й лишиться! — сумнівається кум.

— То й що з того, що небагато. Нас же будуть прикріпляти до одної по дюжині...

— Хіба що так, — здасться довірливий кум та й почеше, задумавшись, потилицю: чи не займати чергу до якоїсь бракованої?..

Тож і не дивно, що набилося сьогодні у сільраду людей — яблуку ніде упасти. Були тут всі свої, всі комнезаможі, що майже кожного вечора збиралися докупи. Он Володька Твердохліб сидить насуплений: чи не посварився з Марійкою? А може, невеселі сільбудівські справи не дають йому спокою? Ворушить червоними губами, немовби щось шепоче сердито про себе, неприязно поглядає на тих, що дуже вже порозпускали язики. Точать собі ляси, мовби вони десь на колодках, а не в сільраді, під великим портретом вождя революції. Довкола того портрета — чорна стрічка, яку ще в двадцять четвертому році, в день смерті Ілліча, повісив Ганжа.

«Ото наш сум, ото наша й кров», — сказав тоді дядько Василь, притискаючи до грудей скалічені руки.

Стрічку так і не знімали. Щоранку здував із неї Ганжа обережно пилюку, розгладжував своїми укороченими долонями.

Трохи далі од Володьки, в тісному гурті дядьків, — Іван Приходько. Цьому їсти не дай, аби тільки язиком почесати! От і зараз плеще щось про Чемберлея, потішає дядьків. «І чого б я ото язика отак розпускав! — осудливо дивиться на дядька Володя. — Все б їм хішки та хашки... Нема того, щоб серйозно про міжнародний стан поговорити! І куди дядько Василь дивляться, що не зупинять!..»

Але Ганжі зараз не до Приходька: схилився над столом, записує щось до великого, з обтріпаними палітурками зошита. Щось дуже важливе, мабуть, записує, бо не бачить і не чує нікого, зосереджено морщачи лоба.

А до нього вже підбирається старший брат Приходька — Микола: поглядає на заклопотаного голову, покахикує обережненько в кулак, аби привернути до себе увагу: видно, має якусь справу до Ганжі. Цей свого не пропустить, цей задаром навіть на отакі вечорниці не прийде!

«І ти дивись: брати, а отак між собою несхожі!» — розмірковує Володька. І коли б його воля та влада, він і хвилини не терпів би в сільраді оцього «культурного хазяїна», а за Володьчиним твердим переконанням — куркуляки. Бо встиг нажити незаможник Микола Приходько за роки радянської влади жатку, сіялку, сортировку, плуга, три борони, доброго парокінного воза, двох коней, корову якоїсь заморської червоної породи, що давала за надій по відру молока. Поставив новий хлів, кошару і стайню, а тепер поглядає і на стару, обшарпану хату свою, що загрузла аж по віконниці у землю: чи не звести нову, рублену?

— В куркулики вибиваємось? — не витримав якось Володька.

— Не в куркулики, а в культурні господарі! — образився той. — Сама влада закликає збагачуватись, бо яка їй користь од таких, як ти, голопузих? І не тобі, соплякові, мене вчити, як хазяйнувати!..

Після тієї розмови поміж ними чорною кішкою пробігла неприязнь.

І тільки один гладить зараз своїм видом Володьчине серце — Петро Нешерет. «Оце справжній пролетар — побільше б таких! Не прагне отого проклятого багатства, од якого на світі все зло, не ганьбить своєї незаможницької честі зайвим кілком у дворі: знає, що рано чи пізно, а прийде оцьому ненависному індивідуальному господарству кінець, настане всесвітня комуна. Отоді й прийде у неї дядько Петро — голий-голісінький, чистий од дрібнобуржуазної власності, зі святими незаможницькими мозолями на своїх пролетарських долонях».

Він і зараз не пропхався наперед, хоч і мав на те повне право, а примостився біля одвірка; тихенько смокче цигарку, посміхається до кожного, наче дитина: нікого, мовляв, я не хочу скривдити, а хочу, щоб всім було добре. І вже чіпляється до нього Іван Приходько з неприпустимими для сільради розмовами:

— Петре, агов, Петре! А розкажіть, як ви женилися... Та чого ви мовчите? Розказуйте, не стісняйтеся, тутечки ж всі свої... Не хочете?.. Ну, то я уже за вас розкажу... Ото, люди добрі, як оженився Петро та привів молоду жінку у хату, то ніяк попервах у них теє то як його не виходило: одвертається од нього жінка до стіни, і квит!.. Да-а... Десь уже на третій день Петро й каже батькові... по-секретному... Батько у нього спав у тій же хаті, на печі... «Ви, — каже, — тату, подужче хропіть, як полягаємо, бо Фрося соромиться: все думає, шо ви не спите...» То батькові сина жалко, от він, як полягали, і давай хропіти щосили... Хропів, аж посинів, мало на той світ не преставився. А на ранок і питає сина, чи все гаразд, «Та де, тату, гаразд, коли ви вже дуже сильно хропіли — Фросю лякали!» Ех, як лусне батько кулаком сина по лобі: «Розсучий же ти сину, я, можна сказати,