І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

А Ганжа, цілісінький та здоровісінький, ночує собі в секретаря повіткому, в товариша Гінзбурга. Збирався заночувати прямо в повіткомі, так хіба ж Григорій відстане. Вчепився: пішли та й пішли, силоміць потягнув за собою.

Повертались опівночі: майже до дванадцятої засиділись на партконференцїї. Набралося до біса питань, шо їх конче треба було обговорити та вирішити. Тут тобі й підготовка до посівної, і змичка міста з селом, і товариства по спільному обробітку землі — ТОЗи, і школи, й боротьба з неписьменністю, і, нарешті, українізація всіх установ. Щоб обговорити все те, здавалося, мало буде й тижня. Але в ті часи ще не навчилися як слід засідати, не набрали, як то кажуть, смаку, то й не товкли по три-чотири доби воду в ступі навколо одного й того ж питання, не «штовхали» з довжелезних шпаргалок «рєчухи» на півтори-дві години, так що вже не тільки присутні, а сам товариш промовець — убийте! — не згадає, із чого почав. Та й куди ж йому, бідоласі, згадати, коли оту промову підготували й написали послужливі помічники, розставили коми і всі інші розділові знаки, а червоним олівцем помітили, де має бути сміх, а де — оплески (дійдеш до червоного — зупинись, дай людям виявити свої палкі почуття!).

В ті роки, коли відбувалась ота партконференція, кожен виступав так, як умів, говорив те, що сам мав сказати. А що  Гінзбург люто ненавидів базік, шелихвостів, заповзятих «орателів», то й безцеремонно обривав і гнав із трибуни під загальний сміх кожного, хто не хотів чи не вмів говорити коротко, ясно, вкладаючись в п’ять-десять хвилин. Тільки з одним злом не міг справитися Гінзбург, скільки не воював проти нього. От і сьогодні, хоч секретар повіткому і просив товаришів комуністів утримуватися од курива («А кому вже такі непереливки, нехай потихеньку вийде собі в коридор»), хоч присутні й відгукнулися схвальним гулом, а дехто навіть запропонував на час засідання реквізувати в найзаядліших тютюн, не минуло й години, як у великій залі засідань повисла густа, ядуча, задушлива хмара диму. Вона хилиталася сизою ковдрою, опускала довгі пасма донизу, гасила світло у великих, обкиданих з морозу узорами вікнах.

Кожен із куріїв вишукав причину, яка змусила його взятися за цигарку. Один курив тому, що злився. Другий лигав цигарку, бо веселився. Третій смалив, щоб зібратися з думками. Четвертий, щоб позбутися думок. П’ятий, щоб заспокоїтись. Шостий — бо просила душа. Сьомий... Ну, а сьомий майстрував отакенну цигарку, щоб не відстати од гурту.

Закурений, прокопчений, аж позеленілий Григорій Гінзбург приглядався до комуністів у даремній надії хоч одного спіймати на гарячому та вивести на чисту воду. Але так і не міг виявити, хто ж курить. Всі так невинно дивилися на нього, шо й язик не повертався ще раз робити зауваження.

— В рукави, паразити, смалять! — сказав Ганжа на вухо Гінзбургові.

Ганжу обрали в президію, і він весь день важко сидів за столом, повернувшись до трибуни. Слухав кожного промовця однаково зосереджено, і неможливо було здогадатися, подобається чи не подобається йому почуте. Тільки одного разу пожвавішав Ганжа.

Сталося це, коли виступив безрукий морячок, що переселив отця Віталія в колишнє приміщення школи. Від минулої, обвіяної штормовими вітрами, омитої солоними водами професії лишилися в того морячка хіба що бушлат — ношений-переношений, вицвілий під степовим сонцем, випраний степовими дощами бушлат із двома рядами бронзових гудзиків — та вічно живе, невигубне слово «братішки».

Тож ним, словом оцим, і почав морячок свій виступ.

— Братішки! Що ж воно діється?! Ми, так би мовити, життя свого не жаліли, кров свою пролетарську проливали у боротьбі із світовою контрою, а що ми на сьогоднішній день маємо? Ті ж буржуйські пики, тіки й того, що з червоним на сраці сукном! То хіба ми для того світову буржуазію колошматили, щоб тепер свою плодити? В шовках та хутрах по теятрах та ресторанах — наче й не було революції! Сигару в зуби, палицю в руки — і сторонись перед ним, пролетарю, бо він, бачите, червоний купець! — аж задихнувся від обурення моряк. Трахнув щосили кулаком по трибуні: — Та що це, братішки, таке, як не зрада світовій революції?

В залі — веселий гул. Хто гука:

— Правильно! Вірно! Давай їм жару під хвіст!

Хто не менш голосно обурюється:

— Гінзбург, заклич його до порядку! Це ж анархія!

А Ганжа, сам того не помічаючи, схвально киває головою. Врешті не витримав, голосно підказав:

— Ти про село скажи! Про село.

— А на селі що ми маємо, братішки? — підхопив морячок — Хто за проклятого царського режиму був основною постаттю на селі? Куркуль, глитай, павук, туди його в печінку!.. А зараз! Зараз хто?.. Може, бідняк, незаможник?.. Ні, знову-таки куркуль! Та до нього, гада повзучого, тепер і не підступись, і не візьми його за жабри, бо він, бачите, хлібом годує нашу пролетарську державу... Та краще з голоду подохнути, аніж жити з отого куркульського хліба!

— А користь яка? — поцікавився Гінзбург.

— Як яка? — повернувся до нього моряк.

— Користь яка буде від того, що ми з голоду вимремо? — так само спокійно повторив своє запитання Гінзбург. — Що від цього виграє світова революція, яку ти, товаришу, так палко обстоюєш?

— Е, ти, братішка, секретар повіткому, давай не той... Ти мене не заведеш на слизьке!

— Ти сам, товаришу, на слизькому стоїш. На панікерстві, на голій лівацькій ультрареволюційній фразі! Товариші, ша, товариші! — підніс руку Гінзбург, бо в залі зчинився справжнісінький шарварок: сусід намагався перекричати сусіда. — Або ми будемо продовжувати конференцію, або давайте розійдемось, якщо не навчились себе поводити!

— А все ж товариш виступив слушно, — не погодився із Гінзбургом Ганжа, коли була оголошена десятихвилинна перерва.

— Що закликав із голоду мерти?

— Ні, це ти даремно... Він, може, трохи погарячкував, а ти й учепився за слово.

— Так в чому ж він мав рацію? — вже нетерпляче Гінзбург.

— Щодо куркулів... Розводимо ми їх, дорога наша партійна владо, наче на виставку для закордону. Панькаємось із ними та й незчуємось, як вони на нас налигача накинуть...

— Ну, так уже й налигач!

— А ти приїдь до нас, подивись та послухай, що біднота говорить, — не здавався Ганжа.

— Що ж, і приїду... Обов’язково приїду. На червоні вечорниці, чи як там у тебе?

— Звідки ти взнав? — вражено запитав Ганжа.

— Одна сорока на хвості принесла, — потішено засміявся Гінзбург.

Григорій Гінзбург жив у невеликій кімнаті разом із своїм старим татом. Навпроти, через сіни, в двох більших кімнатах мешкала родина залізничника. Ще в час війни, коли Григорій відсиджував своє у в’язниці, найняв старий Ісак оту кімнату та в ній вже й діждався сина, що повернувся із громадянської секретарем повіткому.

— О, тепер ваш син таке велике цабе, що до нього вже й не