І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Ти ж, жінко, дивись, як помру та будеш мене ховати, то не підв’язуй мені міцно щелепу — так, що й рота потім не розтулиш. Бо як заб’єте мене в домовині, та опустите у могилу, та засиплете землею, та лишуся я навіки один, то дуже вже сумно мені буде лежати. Отоді я послаблю хустину та й заспіваю тихенько, щоб мертвих не будити, а живих не лякати...

— Якої ж ти, чоловіче, заспіваєш? — крізь сльози запитувала Ониськова мати.

— А ось якої, — підпирав старий зажурено щоку та й починав сумовито, надриваючи серце:

Гой, у полі жито

Копитами збито,

Під білою березою

Козаченька вбито.

Ой, убито, вбито,

Покладено в жито.

Червоною китайкою

Личенько покрито...

Тут стара зовсім не витримувала: лила такі гіркі сльози, наче й справді уже ховала свого чоловіка.

Тож недаром люди кажуть, що коли опівночі вийти на сільський цвинтар, стати обличчям до могили Соловейків та прислухатись, то й буде чутно, як із-під землі тихою луною доноситься пісня: починає прадід, підхоплює дід, прилучається батько...

Онисько теж не відкотився зрадливим яблучком від свого співучого роду: всім удався у батька — і вродою, і голосом, і вдачею. Соловейком витьохкував по вечорницях та досвітках, зачаровуючи дівчат, і не одна красуня потай мріяла заманити голосистого парубка під позолочений вінець, не одна сохла серцем і спливала сльозами. Та Онисько довго лишався байдужий до всіх отих дівочих приманок.

Вже стара мати не раз бралася за нього:

— Що ти собі, сину, думаєш? Чи до сивої бороди збираєшся парубкувати, що й досі не знайшов собі пари, а мені — невістки у хату! Помру, хто ж за тобою, отаким недолугим, ходитиме!

Вже й батько підступався, чи не пора, мовляв, гукати сватів, на що Онисько завжди неохоче відповідав:

— Та-а... ще, мать, рано... Ще вспію...

Тьохкав, тьохкав безтурботним соловейком та й витьохкав Ганну.

— Ти диви: ледаче-ледаче, а не полінилося аж куди забратись! — дивувався батько, коли син нарешті сказав, куди засилати сватів. — Чи не було десь поближче такої красивої?

— Та-а... мать, не було...

По весіллі Ганну привезли вже в нову хату: стара два роки перед цим поповзла під час повені в річку. Ліпилася ж на краю височезного урвища ластів’ячим гніздом, заглядала сполотнілими стінами у прірву, і сусіди не раз застерігали старого Мартиненка:

— Ой, глядіть, Федоре, підмиє ще трохи — так і шелесне у річку!

Федір щоразу обходив свою хатину, тикав кулаками в стіни, наче пробував зіпхнути її з урвища у воду, і заспокоював жінку:

— Дасть Бог, цього року ще не звалиться...

Та й діждався, що одного весняного дня, коли повінь, лютуючи, вгризалася в берег, одвалився величезний окраєць землі. Хата затріщала, захиталася й з перекошеними од жаху вікнами, гублячи розтріпану солом’яну шапку, гухнула в бистрину. Слава Богу, що це сталося вранці, в неділю, коли Мартиненки були саме в церкві.

— Ти диви, таки звалилася! — з щирим подивом мовив старий, повернувшись додому. — А я думав, цю весну ще вистоїть.

Онисько ж нічого не сказав. Тільки підійшов до свіжого злому, заглянув униз, наче сподівався побачити хату. Аж тоді звернувся до матері, що заливалася слізьми:

— Та чого ви, мамо, так побиваєтесь? Рано чи пізно, а все одно провалилася б... Бач, як ловко упала, і сліду не лишилося!..

— Спасибі, сину, що хоч ти знайшовся чим утішати! — обізвалася стара, не знаючи, сміятися чи гніватись на отаке без­голов’я...

На нову хату стягнулися на другий рік: ставили її подалі од берега, щоб не скоро добралася річка.

Невістка з першого ж дня припала до душі Ониськовій матері:

— Що розбитна, що роботяща, що весела, а що мене, стару, шанує: не дасть і за холодну воду взятися! «Ви, — кае, — мамо, вже своє відробили та відколотилися. Посидьте, — кае, — мамо, та передихніть, я сама вже впораюся...» Та мель-мель по хаті — не встигнеш оглянутись, як вона вже все й поробила! Дай Бог вам, кумасі, отаких золотих невісток, як у мене!

Невдовзі після батька померла і мати. Підкликала перед смертю Ониська та Ганну, тихо наказала:

— Слухайся, сину, Ганни: тобі її сам Бог послав. Без неї не знаю, на кого тебе й покидала б...

І Онисько слухався жінки. Вона всім верховодила, все хазяйство лежало у неї на плечах, бо чоловік, окрім пісень, ні на що,  здається, не був здатний. Вийдуть, бувало, у поле косити. Онисько йде покосом, як і належиться хазяїнові, а то раптом стане, замре, як сновида, підійме до неба обличчя.

— Що з тобою, Ониську?

— Послухай, як жайворон видзвонює! — та й почне підспівувати невидимому птахові: — Тюіть-тюіть-тють-тюіть...

Або обкосить шмат стиглої пшениці.

— А тут чого не скосив?

— Дак там же волошки! Глянь, скільки їх і які всі красиві!

І сміх і гріх з отаким чоловіком! Недарма ж люди кажуть, що в Ониська не всі вдома.

Навоюється, намориться за весь день Ганна, хоч ноги відкидай, хоч рученьки відрубуй, а настане вечір — не поспішає в постіль. Сідає на траву біля хати, обпершись спиною об грушу, простягає ноги, кладе чоловікову голову собі на коліна та й просить: співай!

І Онисько, дивлячись на схилену над собою дружину, на чисте, всіяне зорями небо, на місяць, шо котить посрібленим колесом в густе темне листя крислатої груші, починає співати. І вже не тільки Ганна — все довкола слуха Ониська. За сотні, здавалося, верстов, до самісіньких зір долітав його спів, відбивався та й котився луною в замріяну даль. І десь у селі замовкнуть дядьки, що примостилися на колодках погомоніти, попробувати, у кого міцніший тютюн. І десь посеред двору замре жінка, що вибігла по воду з порожнім відром. Гоготить у печі, википає в горняті куліш, ждуть-пождуть діти вечері, а жінка стоїть, а жінка слухає, забувши, за чим вона вибігла. І ще довго по тому, коли Онисько замовкне, щоб почати нової, ще довго замріяний усміх торкатиметься її схудлого лиця...

За отакі вечори все прощала Ганна своєму чоловікові.

Сам Онисько не приховував того, що йому дуже кепсько жилося б без отакої дружини. Коли його жартома питали дядьки, що б він робив без Ганни, то посміхався лагідно й щиро і казав:

— Мабуть би, пропав! — І, трохи подумавши, вже зовсім весело вигукував: — А, їй-богу, пропав би!

Стара, що мріяла колисати онуку чи онука, так і померла, не діждавшись дитини. І жаль, що так передчасно померла, а то й тут довелося б радуватись не нарадуватись на догідливу невістоньку: замість однієї дитини Ганна народила трійню. Породила, як вилила, — всіх синів, всіх у Ониська, таких подібних одне до одного, що хрещені батьки, коли несли до церкви, поперев’язували немовлят різного кольору стрічками, щоб не переплутати імена.

— Ото з червоненькою — Василько, із зеленою — Івась, а з жовтою — Петрусь, — пояснювали хрещені, принісши із церкви та поклавши рядком немовлят. — Батюшка ледь розумом не тронулись: