І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

І Таня, коли отець Віталій мовив, що не може бути щастя від нечестивого, неосвяченого Богом шлюбу, не витримала: звела, на дівера очі, дзвінко спитала:

— Чому не може? Чому?

Налякано ахкає Зіна, вражено застигає Оксен.

— Бо вони переступили заповідь Божу, — суворо пояснює отець Віталій. Він щиро здивований отим запереченням, що пролунало у запитанні зовиці. — Сказано-бо...

Тут уже Таня допускається неприпустимого вчинку. Перебиваючи отця Віталія, з викликом кидає йому прямо в обличчя:

— А як вони люблять одне одного? Чуєте: люблять! Не можуть одне без одного жити!..

— Але ж Бог, Таню, Бо-ог! — стогне Оксен, намагаючись спам’ятати дружину.

— Бог?! Так хіба ж Бог може бути отаким жорстоким... щоб карати людей за щастя? Не вірю, що Бог отакий!.. Не вірю!..

І залилася сльозами. Сердилася сама на себе за ці сльози, але вже не владна була їх зупинити. Єдине, шо могла, — стукати по столу кулачком і без кінця повторювати:

— Не вірю! Не вірю!..

Умовляв Таню наляканий оцим несподіваним вибухом отець Віталій, підносила кухоль із холодною водою Зіна, тупцював безпорадно біля дружини Оксен, а вона все не могла заспокоїтись.

Прощалися вдавано весело: всі почували себе якось незручно. Отець Віталій ще ніколи не був такий уважний та ласкавий до зовиці: все жартував та допитувався, коли запросить у куми. Зіна турботливо підтикала під сестру кожух, щоб, не доведи Господи, не застудилася в дорозі, наказувала Оксенові берегти Таню, пильнувати, аби вона нічого не робила важкого.

— А для чого ж ми тоді наймичку у двір привели! — відповів Оксен та й собі потикав рукою, підбиваючи під Таню кожуха: подивіться, мовляв, який я уважний до жінки! — Ми Таню бережемо, нікому не даємо зобидити... Правда, Таню?

Таня сиділа притихла і винна, ховаючи схудле обличчя, обкидане темними передродовими плямами, у велику вовняну хустку. Не хотіла ні відповідати на Оксенове запитання, ні зустрічатись очима із родичами. До відчуття сорому домішувалася досада на оцих людей, які метушаться без потреби, говорять не потрібні нікому слова — справляють набридливу, що давно вже набила оскомину, службу прощання. Хотілося лише одного: швидше забратися звідси.

Врешті обряд було виконано до кінця: отець Віталій підніс для благословення руку, Зіна ткнулася холодним носом в Танину шоку.

— Ви ж приїжджайте, не забувайте!

— Приїжджайте і ви до нас! — озивався Оксен, обертаючись. І вже до Тані: — Таню, ти ж хоть оглянься!

Таня повернулася, блідо всміхнулась, махнула мляво

рукою.

Степ зустрів їх сніговою безконечною пеленою, що зливалася на обрії з низьким попелястим небом. Звично трюхикала Мушка, переходячи на спусках в галоп, і тоді ошмаття збитого снігу стукотіло в передок саней, а Оксен відкидався назад, натягуючи віжки, стримував кобилу:

— Т-ш-ш-ш-ш...

Іноді з неба зривалися плескаті сніжинки, довго гойдалися в застиглому повітрі, німо лягали на землю — одна по одній, одна по одній, мов неживі. Опускалися Тані на кожух, лежали, непорушно розпластавши поламані крильця. Таня довго дивилась на них, так довго, шо аж боліло в очах, а коли, стуливши повіки, аби вгамувати той біль, знову розкрила очі, сніжинок уже не було. Чи здмухнуло поривом вітру, чи, зібравшись із силами, змахнули крильцями, зірвалися вниз. Таня аж оглянулась, охоплена жалем до отих сумовитих гостей, що прилетіли невідомо звідкіль і полетіли невідомо куди. Але позаду бовваніли сніги, аж посірілі від втоми, — спробуй знайти, розшукай! Тоді Таня знову заплющила очі і, приколисана безконечною дорогою, поринула в легеньку дрімоту.

Проснулася перед двором, коли Оксен зупинив Мушку і став вилазити з саней, щоб відчинити ворота. Короткий зимовий день уже повнився тінями, згортався в темненький клубочок. У дворі наче вимерло, навіть Бровко не виліз із будки. Хата чорніла вікнами: там ще не світили. Сиділи, мабуть, у сутінках, ждали, поки зовсім стемніє, — берегли гас. Розминаючи занімілі ноги, Оксен тупцявся біля Мушки: розпрягав, виводив із голобель. А Таня все сиділа, скута відразою, здригаючись при самій лише думці, що рано чи пізно, а доведеться-таки вилазити із саней, іти до хати.

Зачувши Танині кроки, Христина так і вилетіла назустріч «тітоньці». Відчинила широко двері, радісно видихнула:

— Здрастуйте!

Метушилися довкола хазяйки, помагаючи скидати важкі зимові одежини:

— А ми вас ждали-ждали...

Весь вечір, доки й полягали спати, не відходила од Тані...

Через день Оксен зібрався їхати за двадцять верстов у олійницю. Ще звечора приготувала Таня опару, щоб встигнути спекти хліб: Оксен мав виїхати удосвіта. Боячись заспати, домовилась із Христиною, що, хто перший проснеться, той і розбудить.

Прокинулась перед світанком. Христина біленькою свічечкою стояла над нею, легенько торсала за плече:

— Тітонько, вставайте!

Таня зіскочила з ліжка і відразу ж вчепилася за бильця: лунко забилося серце, перед очима замерехтіли чорні метелики.

— Тітонько, що з вами?

— Нічого... Це так... зараз пройде...

Мляво всміхнулася, розтулила очі, глянула на годинника, що водив стрілкою по циферблату, згортаючи хвилини докупи: п’ята година! Заспали! Що ж тепер скаже Оксен?

Швидко натягла стареньку, з вшитими по боках клинцями, щоб просторіша була, сукенку, сяк-так зібравши під хустку волосся, вийшла на кухню. І застигла на порозі. Теплий хлібний дух вдарив їй в обличчя, повіяв од жарко натопленої печі, від гарячого хліба, що лежав на столі. Порожня діжа вдоволеною гостею розсілась на покуті, відбивала чистими боками веселе світло від лампи, що висіла на тиблі біля вікна. Долівка підметена: вологими плямами входила в глину розбризкана віником вода.

— Ну коли ти встигла? — Таня, розчулена, схвильована, обійняла Христину за плечі, пригорнула до себе.

— А я, тітонько, й не лягала!

...Через два тижні Христина захворіла.

Таня намагалася уберегти дівчину від важкої роботи, підпрягаючи й Альошку, а то часом і сама беручись за найважче, однак вона вже не могла іти прати на річку. А тут, як на зло, назбиралася гора білизни, і чоловікам вийшла уся переміна. Таня було заїкнулася, щоб домовитися з якоюсь жінкою, та Оксен і слухати про те не хотів:

— А Христина тоді нащо?

А воно і собі, раде прислужитися, вирвалося дурною зозулею:

— Я вже не раз прала на річці, я вмію!

— От бачиш! — зрадів Оксен, приязно дивлячись на Христину. — Та вона вже зовсім дівка, а ти все до неї, як до дитини.

Тоді Таня наказала Христині брати на річку не все відразу. Спішити нікуди, не біда, як за день не встигне.

Христина повернулася з річки в задубілій одежі. Звалила на лаву важкенний клумак мокрої білизни, похапливо почала роздягатися:

— А я, тітонько, в ополонку упала! Замало не втопилася!

— Чого ж ти додому не бігла? — ахнула Таня.

— А я потім, як прала, то зігрілася... От тіки як верталася, то трохи замерзла...

Таня швидко переодягнула Христину в сухе, погнала на піч у гаряче