І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Та чую, — нехотя відповів той, дивлячись кудись вбік.

— Ну, лишайтесь здорові.

— Їдьте з Богом.

І, не діждавшись, доки батько з мачухою сплинуть з очей, Іван накинувся на Альошку, що з дурного розуму затіяв кататись на воротях:

— Тобі що, ворота кортить поламати? — Та лусь кулаком брата по потилиці!

Альошка зарився носом у сніг.

— Поплач мені, поплач! Я тобі не тато — враз соплі позбиваю! Ану, йди за сіном, бо худоба он реве негодована.

Зайшовши до хати, визвірився на Христину:

— Спала, чи що? Бо чого й досі хата не метена? Це тобі не свинюшник!

Увечері Іван став збиратися на вулицю. Узув нові юхтові чоботи з рипом, щоб чутно було за цілі гони: хазяйський син іде, а не якийсь там голопупенко! Накинув наопліч коротенький парубоцький кожушок, надів набакир високу шапку (шапці тій ціни зараз не складеш, цілий скарб на голові, а не шапка!), начесавши перед тим на лоба смоляну, як вороняче крило, чуприну. Постояв перед маленьким, вмазаним у стіну люстречком, поворушив широкими плечима, пограв суворими бровами, що вигиналися над молодими блискучими очима, задоволено посміхнувся.

Зимовий вечір зустрів Івана очищеним небом: хмари де й подівалися. Було морозно, зоряно, тихо. Іван вийшов погано наїждженою, засніженою дорогою на пагорб, і перед ним, вигрібаючись з-під глибоких снігів, заблимали далекі вогники.

Вже перед селом до Івана прилучилися ще три хутірські парубки, і вони, збившись у мовчазний гурт, сторожко рушили вулицею. Відколи з’явилися хутори, поміж хутірськими та сільськими парубками непрохідною стіною залягла ворожнеча. Не раз і не два сходилися в кулачнім бою, заливаючи кривавою юшкою потоптаний сніг чи збиту пилюку, а не помагали кулаки — видирали із тинів кілки. І бувало так: вийде після отакого побоїща хазяїн уранці та й закляне:

— А кат би тебе побрав з оцими парубками! Щоб же їм і руки покорчило, як вони мені увесь тин розламали!

Хутірські йшли на вулицю чи на досвітки в село, а сільські — на хутори, як солдати у ворожий край: тільки гуртом, щоб дати одкоша. А спіймають одного — намусолять так, що чухатиме, неборака, ребра до нових віників. Або скрутять руки за спиною, наб’ють повні штани жалючої, як окріп, кропиви та й відпустять додому: біжи, парубче, і не оглядайся! І мчить нещасний галопом, і вже йому ні до вулиці, ні до вечорниць, ані до отих чорнооких красунь, що запаморочили голову та й завели на слизьке...

— Куди підемо? — запитав Іван, коли пройшли добрий шмат вулиці.

— До Хвеськи. Вона учора свіжого самогону наварила.

— А гроші в кого є?

— А ми в набір.

Непитущий Іван, повагавшись, згодився: не хотілося відставати од гурту. Завернули в найближчий завулок і потягли до самогонниці, яка ухитрялася гнати святу водицю так, що не попалась ні разу. В неї ж, до речі, була й «нейтральна територія»: хто б не прибився, пили тихо та мирно, а зводили старі порахунки вже на вулиці. А тим, хто затівав бійку у хаті, Хвеська швидко вставляла розум: стукала важкою качалкою по голові — і баламутові вже було не до порахунків.

Минувши кілька хат, парубки враз зупинилися: попереду, посеред вулиці, щось непорушне чорніло: свиня не свиня, колода не колода. Обережно, оглядаючись на всі боки (чи не затіяли якусь витівку капосні селюки?), підійшли. Людина! Вусатий дядько в смушевій шапці, в чумарці, п’яний як чіп, розкидавши руки і ноги, голосно посвистував носом.

— Іч, як висвистує! — засміявся наймолодший з-поміж парубків — Василь.

— Та це ж дядько Микита! — вигукнув інший парубок — Микола, впізнаючи свого далекого родича.

Хлопці постояли, не знаючи, що робити далі: йти до Хвеськи чи прибрати дядька, щоб не замерз.

— Далеко вони живуть? — поцікавився Іван.

— Аж на тому кутку.

— Це поки донесемо, то й до заутрені вдарять!

Іван ще постояв, потім нахилився, підважив під пахви п’яного:

— Ану, піддайте.

Звалив дядька на спину, зігнувшись, поволік його попід тином.

— Ти куди?

— Укинемо в саж... Василю, тутечки недалеко твоя тітка живе: біжи укоськай собаку, щоб не гавкала.

Василь, радий старатися, побіг наперед. Іван, по-волячому напруживши шию, пер п’яного Миколиного родича, а хлопці допомагали іззаду. Доки донесли до Василевої тітки, Іван змокрів — хоч викручуй! Притуливши п’яного спиною до тину, обережно заглянули в двір. Там Василь тримав за нашийника Котька, махав рукою — не бійтеся, йдіть!

Вминаючи глибокий сніг, пішли навпростець. Іван, зупинившись посеред двору, оглянувся. Ліворуч чорнів саж, прямо перед ним, низько насунувши снігову шапку, стояла довга собача оселя з круглим отвором замість дверцят. Іван глянув на будку, потім на дядька:

— Лучче сюди.

— Не пролізе, дірка мала.

— А ми, через верх...

Давлячись сміхом, підняли будку, понесли за клуню. Довго возилися, підважуючи кілками верхні дошки, потім приволокли дядька Микиту, що, відбрикуючись, звав якусь Варку, обережно опустили на дно будки, зігнувши йому ноги в колінах, щоб вліз. Дядько пойорзав, зручніше вмощуючись, підклав під щоку долоню, промимрив:

— Укрий мене, Варко... Бо, їй-бо, співати почну...

— Забивай! — скомандував Іван.

Вціляючи від сміху себе по пальцях, прибили дошки, віднесли будку, що враз стала вдвічі важчою, на своє місце. Нагорнули на дашок сніг, щоб не кидалось у вічі, зібрались рушати геть.

Але Іванові цього мало:

— Спусти із цепу Котька.

— Навіщо?

— Я дядька припну. Хай, як прохмелиться, погавкає, — Василь слухняно зняв із собаки нашийник, подав Іванові.

Той просунув руку в дірку, намацав дядькову шию, замкнув кільце — чорною стрічкою повився до напнутого дроту ланцюг: ні дати ні взяти — собака у будці!

— А теперечки гайда. Хай собі сплять на здоров’я.

Вибігли з двору, оглянулись. Котько підійшов до будки, принюхався, загавкав. Гавкав уперто і люто, і Василь сказав:

— Зараз хтось вийде.

В хаті й справді заблимав вогник, освітив темне вікно, потім квацнула клямка сінешніх дверей. Хлопці поприсідали за тином — тільки шапки стирчали перевернутими глечиками. В кожусі наопашки, в спідньому на поріг вийшов дядько. Постояв, позіхнув, почухмарився попід пахвами, сходив до вітру в сніг, потрусив матнею. Аж тоді гукнув на Котька, що, забачивши хазяїна, аж зайшовся гавкотом, люто наскакуючи на будку:

— Цить, бодай би ти сказився!

Котько слухняно замовк, побіг до хазяїна.

— Ти диви — відчепився! — пролунав здивований голос. — Ану, на місце!

Ухопивши пса за патлатий загривок, дядько поволік його до будки. Не випускаючи собаки, взяв ланцюг, потягнув до себе.

— Що за мана!

І щосили смикнув на себе ланцюг.

— Ряту-у-йте, душать!!! — страшним голосом озвалася будка. Дядько гуцикнув у сніг. А будка вже ходила ходором, розпачливо волала до зимової ночі:

— Рятуйте, вбивають!!!

Корчачись од сміху, хлопці поза тином, поза тином, та й чкурнули подалі од біди. Зупинилися аж