І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
І ось вона вперше знімає хрестика, подає його Тані і, дивлячись на неї потемнілими від великого хвилювання очима, каже:
— В мене немає рідної матері — благословіть мене за неї!
В Тані так і бризнули сльози з очей, сором обпалив їй обличчя, і вона, вже не вагаючись, уже не роздумуючи, гріх це чи не гріх, щиро, від усієї душі перехрестила схилену світлу голівку, наділа на ніжну дівочу шию чорненький шнурочок.
Вхопивши Танину руку, Олеся почала цілувати її, як цілувала б руку матері, і Таня раптом відчула себе набагато старшою від оцієї закоханої дівчини і вперше подумала, ні, не подумала навіть, — усім своїм протестуючим єством відчула, що страх, який опановував її кожного разу, коли вона лишалася наодинці з Оксеном, цією вдвоє старшою, набагато досвідченішою під неї людиною, страх, шо гасив у ній найменші іскорки протесту, позбавляв її сміливості й волі, — цей страх уже не повернеться більше до неї. Так наче за оці кілька хвилин, поки благословляла Олесю на Богом і людьми заборонений шлюб, порівнялася Таня з Оксеном усім: і досвідом, і непоступністю, і навіть літами.
Іще подумала вона про те, що рано чи пізно, а піде звідси. Від Оксена, Івана, з оцієї хати, що душить, сковує, гнітить, тьмарить їй світ. Коли це буде, як це буде, — не знала. Знала тільки, що довго отак не зможе.
Коли ж до неї зайшов попрощатися брат і, винувато відводячи очі, почав казати, що от він кидає її на поталу, вона з незнайомим, серйозним лицем перебила його: «Я все знаю, не треба!» — обійняла, звівшись навшпиньки, поцілувала, легенько штовхнула в груди: йди!
Попрощавшись, Федько виїхав одразу ж після обіду. Як тільки хутір сховався за обрієм, звернув з дороги в розлогий байрак, розгнуздав жеребця, пустив на пашу. До вечора лишалося ще чимало годин, і Федька щораз розбирала нетерплячка: що завгодно, аби тільки не ждати! Ходив сюди-туди, збивав нагаєм торішні пересохлі стеблини, кусав собі губи, поглядаючи сердито в небо.
Час пухнастою кицькою грався там із сонцем: котив його, підштовхуючи лапкою, на захід, зупиняв, і тоді воно надовго зависало на одному місці, Федькові на зло.
Та, зрештою, всьому є кінець, закінчилося й Федькове люте чекання: тільки-но стемніло, він скочив на коня і щодуху погнав до хутора.
Зупинився під вишняком, став наслуховувати. На подвір’ї було тихо, все наче вимерло, тільки в хаті ще світилися вікна. Та ось погасли й вони, і Федько аж звівся в сідлі, прислухаючись. Кінь тихенько пофоркував, мотав головою, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, нетерпіння оте щораз більше передавалося й Федькові. Йому вже здавалося, шо Олеся роздумала, як раптом стукнули двері (стукнуло й Федькове серце) і через двір, вибілений нещадним світлом місяця, що висів просто над головою, здоровий, круглий, дурний, розпалений невчасною цікавістю, — через широке, аж безконечне, здавалось, дворище побігла тоненька згорблена постать з великим клунком за плечима.
Федько вітром злетів із коня, кинувся назустріч через вишняк. Ухопив у обійми, притиснув так, наче боявся, що вона роздумає.
— Ох! — зітхнула Олеся. — Ох, серденько зайшлося!
Не випускаючи з обіймів коханої, Федько мовчки повів її до коня. Підсадив, подав клунок, скочив у сідло, однією рукою притис Олесю до себе, а другою нетерпляче смикнув поводи — і кінь поніс їх у ніч, назустріч невідомому, до якого однаково поривалися обоє, не задумуючись, яким воно буде.
Ще йдучи до хутора, накинув оком Федько на стіжок перепрілої соломи, що сиротливо стояв посеред широкого степу, залишений якимось недбайливим господарем на поталу вітрам, дощам та снігам. Стіжок осів, потемнів, розповзся, бо, видно, не раз «позичали» з нього солому проїжджі дядьки, але Федькові й не треба особливої розкоші, і, доїхавши, він звернув з дороги коня, погнав через поле.
— Федю, куди ти?
— Мовчи! — сказав їй Федько, притиснувши так, що Олесі аж заболіло в грудях.
Олеся, передчуваючи щось недобре, пронизана страхом, смикнулася, завалилася набік, кінь схропнув і поніс, Федько, зціпивши зуби, люто шарпонув за вуздечку, зупинив біля стогу, зіскочив, підхоплюючи дівчину на руки. Прямо перед очима в неї гойднулося небо, налякані отари зірок, що тулилися боязко одна до одної:
— Федю, що ти робиш?! Ти ж обіцяв!.. Федю, не треба!.. — Забилася в його обіймах, затріпотіла безсило під шаленими його поцілунками...
Циганським шатром напиналася ніч. Темним лахміттям розповзались хмари, жаринами розкиданого багаття дотлівали зірки. Ще звечора сірим попелом притрушували землю сутінки, а тепер вони потемнішали, згусли, втратили останнє тепло, і вже понад ярами та байраками починає спливати біленька пара: то сонна земля легенько дихала тисячами прорізаних ротів, спочиваючи після довгого, переповненого турботами дня.
— Федю... як же так?
— Не скигли.
— Ти ж клявся... обвінчатися... в церкві... з батюшкою...
— Дурна ти, дурна! Та який же я буду комуніст, якщо піду під вінець до попа!
— Так навіщо ж ти клявся?!
— Бо ти б не поїхала... І перестань плакати: не залатаєш.
Ображена довга мовчанка. Нічна зосереджена тиша. Тільки пофоркує кінь, щипаючи молоду соковиту траву, побрязкує порожніми стременами.
— Федю...
— Ну що?
Голос у нього лінивий, аж сонний.
— А Бог?
— Бога немає, — дивлячись просто в небо, відповідає Федько.
— А люди?.. Люди що скажуть?!
— А людей нехай чорти поберуть!
— Що ти таке кажеш, Федю!
— Замовчи!
Знову обійняв так, що аж кісточки захрумтіли, запечатав вуста вогняним поцілунком...
Розслаблена, зламана, лежала Олеся біля Федька, що заснув, поклавши їй на плече голову. Дивилася вгору, і небо світило до неї Федьковими очима, нависало над нею його смоляною чуприною. І поступово образу та біль заступила велика ніжність, і не було вже для неї ріднішої в усьому світі людини, як оцей ще не так давно чужий, незнайомий їй чоловік.
Вона лежала, боячись поворухнутися, щоб не потривожити його сон, а довкола починалося нове діяння природи: десь із паморочливих висот нічним птахом опустився вітер, війнув прохолодою — відразу ж усе ожило, зарухалось, заструмувало. А вітер уже дув і дув: постійно, рівно, невтомно, і здавалося Олесі, що хтось великий і темний, схопивши землю в руки, спивав з неї нічну каламуть спраглими дужими ковтками.
Федько раптом здригнувся, потягнувся, вигинаючись тілом, замерехтів на Олесю сонними очима:
— Ти чого?
— Нічого.
— Не замерзла?
— Ні.
— А чого не спала?
— Тебе стерегла.
— Щоб не вкрали?
— Щоб не застудився.
Аж тепер помітив Федько на собі теплу хустку, і ніжність ворухнулася в ньому.
— Чудні ви,
