І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Стій... не можу... — та й упав на землю...

— Тату, що ми будемо робити?

Гайдук гризе соломину міцними жовтими зубами, супиться, стримуючи сльози, що накипають, підступають йому до очей: «Ех, Петре!.. Не вберіг тебе Бог!..»

— Чуєте, тату?

— Що таке? — немов зі сну питає хрипло Гайдук.

— Робити що далі будемо?

— Робити?..

Старий куснув соломину раз, куснув удруге, пожував, виплюнув:

— Будемо, сину, за гряницю тікати...

— За гряницю? — перепитує вражено син.

— За гряницю... Тут уже нам не буде життя... Земля під ногами горітиме...

Син помовчав, звикаючись із новиною, трохи згодом спитав:

— А додому коли зайдемо?

— Додому?

— Еге ж... Із матір’ю попрощатися... треба ж?

— Дурень! — скипів раптом старий. — Дурень набитий!.. Попрощатися, попрощатися!.. Там, надісь, Ганжа зі своїми гольтіпаками за нами й очі прогледів, жде не діждеться, коли ми до нього в сильце попадемося, а ти — попрощатися!..

І раптом уже іншим, розчуленим, надломленим голосом:

— А мати, синку, простить... Простить мати... — вже не соромлячись сина, більше не стримувався: провів брудним скоцюрбленим пальцем попід очима, витираючи жовті сльозини.

У Миколи затремтіли губи, він ввіткнувся обличчям у лікоть і довго так лежав, вдихаючи гіркуватий, вологий запах землі, а Гайдук уже роздивлявся невелике сонечко, що невідомо звідки забралося йому на руку та й застигло, накрившись червоним жупанцем.

— Бач, ожило, зігрілось, — заговорив він, з незвичною ніжністю дотикаючись пучкою до живої краплини, що відразу поповзла, підгинаючи під себе руді волосинки. — Комаха... тваринка безсловесна... теж жити хоче, — бубонів він розчулено, обережно спрямовуючи сонечко на кінець пальця. — Лізь, дурне, лізь, не бійся...

Забравшись на пучку, сонечко заметалося, немов заглядало, чи високо падати, а потім завмерло, повернувшись чорненьким рильцем до сонця.

— Як малі діти співають: «Сонечко, лети до сонця...», — пригадав Гайдук, і комаха наче тільки й чекала на оці слова: висмикнула з-під червоного панцира прозорі слюдяні крильця, замиготіла ними — здійнялася, полетіла ясною веселою кулькою.

— Додому полетіла, — здавлено сказав Микола.

— А де її дім? — сумно запитав старий.

І двоє дорослих проводжали очима весняну несподівану гостю, аж поки вона розтанула в степовому світлому мареві. А потім, втомлені, надломлені, знову полягали та й задрімали, пригріті сонцем, що все вище підіймалося в небі...

— Тату, хтось біжить!

Гайдука так і підкинуло:

— Де?

— Та он... прямо на нас...

Тепер побачив і Гайдук: від Марусиної могили, щосили вимахуючи руками, на них бігла якась постать. Микола, висмикнувши з-за пазухи нагана, поклав вороноване дуло на лікоть, став виціляти, але Гайдук сердито вдарив його по руці:

— Ти що, дурню!..

— А що?

— Хочеш, щоб оті почули?.. Зачекай, хай набіжить, ми його тоді ножичком... Ножичком — святе діло: любенько, тихенько, — бубонів він, не спускаючи очей із незнайомця.

— Тату, та це ж Федько! — зраділо вигукнув Микола і, звівшись на коліна, замахав рукою: — Федь!.. Сюди!..

Федько зупинився, наче наткнувся на стіну, а потім зненацька позадкував, витріщивши перелякано очі.

— Не віриш, що живі? — посміхнувся невесело Гайдук, коли хлопець, трохи віддихавшись, ліг поруч з ними. — Живі, Федю, живі й помирати ще не збираємося, — і, підозріло посвітивши на парубійка очима: — А ти як звідти

вирвався?

— А мене пустили! — видихнув радісно Федько і осліпив Гайдука такою ясною білозубою усмішкою, що той аж примружився. — Паняй, кажуть, та не попадайся...

— Чим же ти їм так догодив? — уїдливо допитувався старий.

—  І сам того, дядьку, не знаю, — збуджено засміявся Федько. — Я в нього, дядьку, стріляв, та не вбив!

— У кого?

— Та в командира ж... тільки ногу йому продірявив... А він ще й лаяв, що стріляти не навчився. «Який ти, — кае, — бандит, коли ти стріляти не вмієш! — оповідав Федько, і великий рот його все складався в усмішку. — Бери, — кае, — ноги на плечі й мотай, поки цілий...» Я й побіг...

Федько витер рота долонею, дивлячись на Гайдука світлими, обрамленими білими віями очима. «Коли б ви знали, який я щасливий!.. Як нестямно щасливий, що зацілів! — казали ті очі. — Що мене оті страшні люди, які вимахували шаблюками, не порубали, не розстріляли, а пустили додому!..»

— Те-те-те: пустили?.. Повезло ж тобі, синку!.. Видно, матуся твоя якраз молилася Богові, от її гаряча молитва до Бога й дійшла! Тепер гуляй — будь здоров! — Гайдук похитав головою, дивуючись безконечній милості Божій, з награною веселістю сказав:

— От нас і троє. А Бог трійцю любить. Проберемося ми, хлоп’ята мої, тихенько та любенько до гряниці...

— До якої гряниці? — витріщився Федько.

— До отієї, — показав на захід рукою Гайдук. — У Польщу. Там переждемо-пересидимо, поки отут переколотиться... Бо недовго комуністам панувати... Чує моє серце — недовго... Отоді ми й повернемось... і спитаємо любенько в декого, як він у нашого брата-хазяїна добро забирав... Так-то, синку...

— Я за гряницю не піду! — сказав раптом Федько. Обличчя його вже було не веселе, а похмуре і вперте.

— Як то не підеш? — здивувався Гайдук. — А куди ж ти підеш?

— Додому... До матері...

— Так ти додому й дійдеш! Та тебе ж іще по дорозі гапеушники упіймають — відразу до стінки приставлять! У банді був? Був. Комисарів вішав? Вішав. Так получай же свої дев’ять грамів!..

— Я не вішав! — заперечив, мало не плачучи, Федько. — То ви, дядьку, вішали!

— А вони, ти думаєш, розбиратимуться? Ловитимуть мене та питатимуть, чи справді Федько не вішав отих комисарів? — глузливо спитав Гайдук.

— Мене сам командир пустив! — вигукнув Федько, з ненавистю дивлячись на старого, що розбивав йому надію на щасливе повернення додому. — Він сам мені сказав: «Паняй, тезко, додому!»

— А ти не кричи... Не кричи... Криком, синку, мене не злякаєш... А я тобі правду кажу: підеш додому — не довго проживеш на білому світі.

— Все одно я з вами нікуди не піду! — уперся Федько — Не потрібна мені ваша гряниця!

Гайдук знову заходжується умовляти хлопця. Страхає розстрілом, згадує Бога, який дивиться зараз із неба і аж головою хитає, дивуючись нерозважливості оцієї дитини своєї.

— Не я зараз — сам Бог вустами моїми застерігає тебе: не послухаєшся, попадешся в лапи червонопузим — і собаки тебе загребуть... Жалко мені тебе, як рідного сина жалко! — аж руки поклав на простоволосу голову хлопця Гайдук. — Того й кличу з собою...

Федько мотнув головою, скинув руку свого отамана, і в того відразу ж потемніло обличчя:

— Так не підеш із нами?

— Я додому хочу...

— А хто на нас доносити буде?

— Я додому хочу...

— Ну, що ж, іди, Бог з тобою, — помовчавши, промовив Гайдук. — Не слухаєшся мене, старого, то й пропадеш ні за цапову